Постанова № 74863237, 20.06.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Справа № 629/4423/17 Головуючий суддя І інстанції Каращук Т. О.

Провадження № 22-ц/790/2817/18 Суддя доповідач Яцина В. Б.

Категорія: Спори, що виникають із земельних правовідносин

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2018 року м. Харків.

Апеляційний суд Харківської області у складі колегії суддів палати у цивільних справах:

головуючого судді Яцини В.Б.

суддів колегії: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

за участю секретаря судового засідання Колесник О.Е.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного Управління Держгеокадастру у Харківській областіна рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 лютого 2018 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області, треті особи: Лозівська районна державна адміністрація Харківської області, Надеждівська селищна рада Лозівського району Харківської області про поновлення порушеного права,

встановив :

21 листопада 2017 позивач звернулася до суду з позовом до Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області, треті особи: Лозівська районна державна адміністрація Харківської області, Надеждівська селищна рада Лозівського району Харківської області про поновлення порушеного права.

Позовна заява мотивована тим, що вона з 1988 року по 23.12.1996 рік працювала та була членом колгоспу імені Пархоменка с.Надеждівка Надеждівської сільської ради Лозівського району Харківської області. 23.12.1996 року вона була звільнена з членів колгоспу, про що в трудовій книжці було зроблено відповідний запис, так як вона на момент реєстрації Державного акту на право колективної власності на землю КСП ім.Пархоменко серії ХР-20-00-000519, а саме 15.12.1996 року працювала та ще була членом колгоспу, її було внесено підприємством до списку громадян-членів КСП ім.Пархоменко, який є додатком Державного акту на право колективної власності на землю під №25, але сертифікат їй видано не було.

На підставі вищевказаного вона просила поновити строк позовної давності та визнати за нею право на земельну частку (пай) КСП ім.Пархоменко. Згідно «Справи по паюванню земель колективної власності КСП ім.Пархоменко Лозівського району Харківської області» та розрахунків вартості земельної частки(паю) в умовних кадастрових гектарах, затверджених розпорядженнями голови Лозівської РДА №18 від 22.01.1997 року, розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах складає – 9,8 умовних кадастрових гектарів, вартість якої становить на 01.01.2017 року – 287 286,32 грн.

Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 лютого 2018 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Поновлено ОСОБА_3 строк на звернення до суду. Визнано за ОСОБА_3, уродженкою ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрованою за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, як членом колишнього КСП ім. Пархоменка, Надеждівської сільської ради Лозівського району Харківської області, право на земельну частку (пай) КСП ім. Пархоменка на території Надеждівської сільської ради Лозівського району Харківської області в розмірі земельної частки (паю) по КСП ім. Пархоменка с. Надеждівка Лозівського району Харківської області, а саме площею 9,8 умовних кадастрових гектарів.

Ухвалою цього ж суду від 19 лютого 2018 року у вищевказаному рішенні виправлено описку.

В апеляційній скарзі представник Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області ОСОБА_4 просить його скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову повністю. Посилався на недоведеність обставин, що мають значення для справи та які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.

Крім того, суд першої інстанції не врахував відзив на позовну заяву ГУ Держгеокадастру у Харківській області, у якому відповідач просив суд застосувати строки позовної давності до виниклих правовідносин, що є правовою підставою для відмови у позові. Вказав, що позов не підлягає задоволенню, так як перебування особи у трудових відносинах з підприємством не є підставою для отримання земельної частки (паю) та позивачем порушено строк позовної давності.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, з повідомленням учасників справи.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з’явилися у судове засідання, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

У статті 263 ЦПК України визначені наступні вимоги до законності і обґрунтованість судового рішення:

1. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

2. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

3. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

5. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що позивач є особою матеріально не забезпеченою, на протязі певного часу не мала можливості отримати документ на право на земельну частку (пай) з незалежних від неї причин, а саме хвороби, тому суд вважає причину пропуску строку позовної давності позивачем поважною, а тому не мала можливості захистити своє порушене право. Їй помилково не видано сертифікат, що позбавляє її права на отримання у приватну власність земельної частки (паю).

Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Так, за змістом статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст. 4 ЦПК України кожна особа має право на захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних цивільних прав, свобод чи інтересів, у тому числі й у судовому порядку.

Способами захисту цивільних прав та інтересів, можуть зокрема бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення та інші.

Так, в статті 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»визначено, що право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом; громадяни та юридичні особи України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай); громадяни України, евакуйовані із зони відчуження, відселені із зони безумовного (обов'язкового) або зони гарантованого добровільного відселення, а також громадяни України, що самостійно переселилися з територій, які зазнали радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відселення або самостійного переселення були членами колективних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які проживають у сільській місцевості. Громадянам, зазначеним в абзаці п'ятому частини першої цієї статті, земельні ділянки в натурі (на місцевості) виділяються із земель запасу чи резервного фонду в розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. У разі відсутності на території відповідної ради необхідних площ земель запасу чи резервного фонду земельна ділянка за їх згодою може бути виділена в натурі (на місцевості) меншого розміру або за рахунок земель запасу чи резервного фонду, розташованих на території іншої ради в межах області.

Право особи на земельну частку (пай) може бути встановлено в судовому порядку.

Згідно п. 2 Указу Президента України від 08.08.1995 року № 720/95м «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

В статті 5 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» зазначено, що сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) уточняють списки осіб, які мають право на земельну частку (пай).

При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Указу Президента України від 08.08.1995 року № 720/95м "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність.

Відповідно до ч. 11 ст. 118 Земельного кодексу України у разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність чи користування або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

Відповідно до ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності відповідно до ст. 261 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Разом з тим, пунктом 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Як роз'яснив Пленуму Верховного Суду України у п. 24 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта.

У ч. 1 ст. 1 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" зазначено, що право на земельну частку (пай) мають колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну часту (пай) у встановленому законодавством порядку.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач починаючи з 1988 року по 23.12.1996 рік працювала та була членом колгоспу імені Пархоменка с.Надеждівка Надеждівської сільської ради Лозівського району Харківської області, що підтверджується копією трудової книжки серії УКР №2490904,виданої 22.10.1988 року (а.с.17).

Згідно з архівною довідкою №01-254 від 20.09.2017 року, виданою Лозівською РДА Харківської області (а.с.18), в протоколі №11 від 21.10.1988 року значиться слухання заяви гр.ОСОБА_3 з проханням прийняти в члени колгоспу та зазначено рішення про рекомендацію прийняття в члени колгоспу.

Враховуючи історичну довідку №01-253 від 20.09.2017 року, видану Лозівською РДА Харківської області(а.с.19), на виконання Указу Президента України від 03.12.1999 року «Про реформування агропромислового комплексу України» та рішення загальних зборів уповноважених членів КСП імені «Пархоменка» с.Надеждівка Лозівського району Харківської області, від 27.02.2000 року останнє припинило свою діяльність та на його базі створене приватно-орендне сільськогосподарське підприємство «Надія» с.Надеждівка Лозівського району Харківської області.

У списку громадян-членів КСП ім.Пархоменко що додається до Державного акта на право колективної власності на землю ОСОБА_3 значиться за №25, вказане підтверджується відповіддю на запит Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області від 25.09.2017 року(а.с.20), відповіддю на лист начальника Міськрайонного управління у Лозівському районі та м.Лозовій Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області(а.с.44-45), копією сторінки списку громадян –членів КСП ім.Пархоменко, що додається до Державного акта на право колективної власності на землю(а.с.46-48), але сертифікат на право власності не видано по теперішній час, на всі звернення відповіді не надходять, відповідно це порушує її право власності на земельну частку як члена колгоспу.

Відповідно до копії трудової книжки 23.12.1996 року позивач була звільнена з членів колгоспу після реєстрації Державного акта на право колективної власності на землю, що підтверджується копією трудової книжки серії УКР №2490904, виданої 22.10.1988 року(а.с.17).

Згідно «Справи по паюванню земель колективної власності КСП ім.Пархоменко Лозівського району Харківської області» та розрахунків вартості земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, затверджених розпорядженнями голови Лозівської РДА №18 від 22.01.1997 року, розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах складає –9,8 умовних кадастрових гектарів, вартість якої становить на 01.01.2017 року – 287 286,32 грн., що зазначено у відповіді на запит Міськрайонного управління у Лозівському районі та м.Лозовій Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області від 08.11.2017 року(а.с.21).

26.12.2017 року представником Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області було подано відзив на позовну заяву, в якому він заперечував проти задоволення вимог позивача та вказував на те, що позов не підлягає задоволенню, так як перебування особи у трудових відносинах з підприємством не є підставою для отримання земельної частки (паю) та позивачем порушено строк позовної давності (а.с.39-42).

12.01.2018 року ОСОБА_3 надала до суду заперечення на відзив, в яких зазначила, що працювала та була членом КСП ім.Пархоменка, що підтверджується записом в трудовій книжці серії УКР №2490904,виданої 22.10.1988 року та архівною довідкою від 20.09.2017 року №01-254, в списку громадян –членів КСП ім.Пархоменка, який додається до Державного акту, вона значиться під №25. Щодо позовної давності позивач вказала, що станом на час звернення до суду рішення загальних зборів уповноважених членів КСП ім.Пархоменка с.Надеждівка Лозівського району Харківської області від грудня 1995 року стосовно виділення ОСОБА_3 земельної частки (паю) не відмінено, не змінено і має законну силу. Строк позовної давності для його виконання не встановлено, приватизація землі в Україні не завершена та жодним законодавчим актом України не встановлено строк позовної давності для оформлення вже існуючого права власності на землю та оформлення відповідних документів. Позивач просила вимоги задовольнити в повному обсязі (а.с.70-74).

08.02.2018 року представником Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області було подано заперечення на заперечення позивача, в якому він вказав, що рішення щодо виділення в натурі( на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток(паїв) приймається радами або районними державними адміністраціями з земельних ділянок, які належали на праві колективної власності колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам. Також представник вказав, що позивач пропустив строк позовної давності, а тому наполягав на відмові у задоволенні позову(а.с.85-86).

Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», член колективного сільськогосподарського підприємства (далі - КСП), включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.

На момент отримання КСП імені Пархоменка Державного акта на право колективної власності на землю та розпаювання земель даного КСП позивач мала право на земельну частку (пай).

Кожному громадянину України, згідно статті 14 Конституції України гарантується право на землю.

Згідно п. «а» частини 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, фермерського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва

Пунктом «б» частини 3 ст. 116 ЗК України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

Згідно частини 4 статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» зазначено, що сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): уточняють списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); уточняють місце розташування, межі і площі сільськогосподарських угідь, які підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв);приймають рішення про видачу документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, власникам земельних часток (паїв).

Абзацом 7 статті 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» визначено, що право на земельну частку (пай) може бути встановлено в судовому порядку.

У відповідності до п. «а» частини 3 статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав.

Таким чином суд першої інстанції правильно встановив, що права позивача на отримання земельного паю були порушені.

В суді першої інстанції відповідач заявив про застосування наслідків спливу позовної давності (а.с. 99). Проти цього заперечувала позивач і просила вважати поважними причинами спливу перебігу загального трирічного строку позовної давності, з чим погодився суд першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції задовольняючи цю заяву позивача помилково дійшов такого висновку.

Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ч. 5 ст. 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг строку позовної давності починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суд першої інстанції на обґрунтування своїх висновків про поважні причини пропуску позовної давності послався на те, що як вбачається з матеріалів справи позивач з 1999 року знаходилася у відпустці по догляду за дитиною, заробітку не мала, а тому не мала можливості отримати документ на право власності.

З урахуванням вищевикладеного суд першої інстанції вважав, що позивач є особою матеріально не забезпеченою, на протязі певного часу не мала можливості отримати документ на право на земельну частку (пай) з незалежних від неї причин, а саме хвороби, тому суд першої інстанції вважав причину пропуску строку позовної давності позивачем поважною, а тому не мала можливості захистити своє порушене право.

Проте колегія суддів не погоджується з таким висновком.

Державний акт на право колективної власності на землю серії ХР-20-00-000519 на загальну площу 6020,8 га був виданий КСП ім. Пархоменка 15.12.1996 року, у списках громадян-членів КСП ім. Пархоменка значиться прізвище ОСОБА_3 за № 25.

Як роз’яснено судам у п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», зі змінами й доповненнями, член КСП, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта.

По справі встановлено, що відповідно до трудової книжки ОСОБА_3 з 1988 року була членом колгоспу ім.Пархоменко. У 1992 році колгосп ім.Пархоменко було реорганізовано у КСП імені «Пархоменка» с.Надеждівка Лозівського району Харківської області. У 2000 році КСП імені «Пархоменка» припинило свою діяльність. 23 грудня 1996 року ОСОБА_3 звільнено з КСП імені «Пархоменка» (а.с. 17,18 88 на звороті).

Вказане також підтверджується наданими архівною та історичною довідками.

З матеріалів справи вбачається, що паювання земель КСП ім.Пархоменко мало місце у 1995-1996 роках, тобто спірні правовідносини виникли у той період, коли був чинним ЦК України у редакції 1963 р.

Згідно ст. 71 ЦК України (в редакції 1963 року) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно ст. 75 ЦК України (в редакції 1963 року) позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Відповідно до ч.1 ст. 80 ЦК України (в редакції 1963 року) закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Отже, відмова у задоволенні позову у зв'язку із спливом строку позовної давності можливо, у разі якщо позовні вимоги обґрунтовані, але позивач, як з’ясовано без поважних причин пропустив строк звернення до суду.

Заявляючи клопотання про поновлення строку позовної давності, ОСОБА_3 зазначила, щоз 1988 року по 23.12.1996 рік працювала та була членом колгоспу імені Пархоменка с.Надеждівка Надеждівської сільської ради Лозівського району Харківської області. 23.12.1996 року вона була звільнена з членів колгоспу, про що в трудовій книжці було зроблено відповідний запис, так як вона на момент реєстрації Державного акту на право колективної власності на землю КСП ім. Пархоменко серії ХР-20-00-000519. З 1999 року знаходилася у відпустці по догляду за дитиною, заробітку не мала, а тому не мала можливості отримати документ на право власності.

Таким, чином позивач не заперечувала, що їй було відомо про наявність у неї права ще з грудня 1996 року, а з позовом вона звернулася у листопаді 2017 року. Вказала, що з 2000 року вона за захистом своїх прав зверталася до органів влади, проте на всі звернення відповіді не надходять, відповідно це порушує її право власності на земельну частку як члена колгоспу.

Проте, відтоді за захистом своїх прав вона не зверталася.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, тобто у даному випадку не пізніше 2000 року, коли позивач почала звертатися за захистом свого права у позасудовому порядку.

Правова необізнаність позивача, або ті обставини, що позивач є особою матеріально не забезпеченою, на протязі певного часу хворіла та перебувала у відпустці по догляду за дитиною не можна вважати поважними причинами, оскільки ці обставини суттєво їй не перешкоджали у доступі до суду, з огляду на те, що нетривала хвороба та перебування у відпусці по догляду за дитиною суттєво не заважали їй вчасно, на протязі трьох років звернутися за захистом своїх прав до суду, що не вимагало тривалого часу чи значних судових витрат, пов’язаних з подачею позову. Крім того, у 2000 році позивач знайшла можливості звертатися для захисту своїх прав у позасудовому порядку. Тому наведені нею причини не можна вважати такими, що перешкодили її вчасному зверненню до суду з позовом.

Відповідно до п.6 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України 2004 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом.

На пред‘явлення позову про витребування належного громадянину майна, інших вимог про захист приватної власності поширюється встановлений ст.50 Закону України «Про власність» і ст.71 ЦК УРСР (діючих на час виникнення спірних правовідносин) трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до ст.75 ЦК УРСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Оскільки право на позов у позивача виникло ще в 1996 році при неотриманні сертифікату, і станом на 2000 рік вона вже безспірно знала про порушення свого права, то трирічний строк позовної давності минув у 2003 році, ще до набрання чинності ЦК України 2004 року.

Згідно із ч. 1 ст. 80 ЦК Української РСР закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові.

Доводи позивача про те, що порушення її прав є триваючим з боку відповідачів, безпідставні, так як обов’язок відповідача видати сертифікат на земельний пай є безпідставними і не ґрунтується на законі.

Колегія суддів вважає, що у позивача була об'єктивна можливість дізнатися про своє порушене право, оскільки ст. 76 ЦК УРСР (ст. 261 ЦК України) містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушене право, покладається на позивача. Таких доказів позивач не надала, а причини, з яких вона зазначає пропустила строк, не можна визнати поважними.

За таких обставин в позові про визнання права на земельну частку (пай) необхідно відмовити за спливом позовної давності.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові цього суду від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16.

Відповідно до змісту ч. 4 ст. 263 ЦПК України про те, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, у його системному зв’язку з п. 7 Перехідних положень до ЦПК України в редакції від 15.12.2017, в якому зазначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд ОСОБА_5 Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, - висновок, викладений у постанові Верховного Суду України, щодо застосування норми права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, якщо від нього не було відступлення у відповідній постанові ОСОБА_5 Верховного Суду. Суд у даному випадку має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Так, у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 стосовно застосування позовної давності було сформульований наступний правовий висновок стосовно застосування ст. 261 ЦК України.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об‘єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з нормами ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч.4 цієї ж статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч. 2 ст. 78 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 95 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Позивач повинен також довести той факт, що вона не могла вчасно дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Всупереч цим вимогам позивач не довів поважність пропуску ним строку позовної давності, тому висновки суду першої інстанції є помилковими, тому відповідно до положень п.1,4 ч.1 ст. 376 ЦПК України апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції – скасувати і у задоволенні позову відмовити.

Відповідно до Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», а саме: ст. 2 документи, що посвідчують право на земельну частку (пай), не отримавши сертифікат на право на земельну частку (пай) в даному випадку колишньому працівнику КСП потрібно звертатись із позовом до суду, щодо отримання рішення про визнання права на земельну частку (пай).

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судові витрати у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Згідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв'язку із задоволенням апеляційної скарги Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області, який сплатив судовий збір за подачу апеляційної скарги у сумі 960 грн.00 коп., колегія суддів відшкодовує управлінню вказані судові витрати і стягує на його користь вказану суму з ОСОБА_3.

Керуючись ст.ст. 268, 367,368, п. 1,4 ч.1 ст.376, ст.ст. 381, 382, 383, 384, 388-392 ЦПК України, та пунктом 8 частини першої Розділу ХIII Перехідних положень ЦПК України, суд апеляційної інстанції

постановив:

Апеляційну скаргу Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області- задовольнити.

Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 лютого 2018 року- скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області, треті особи: Лозівська районна державна адміністрація Харківської області, Надеждівська селищна рада Лозівського району Харківської області про поновлення порушеного права-відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, НОМЕР_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4 на користь Головного Управління Держгеокадастру у Харківській області, код ЄДРПОУ 39792822сплачений судовий збір у сумі 960 грн.00 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, і протягом тридцяти днів з дня проголошення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення виготовлений 22.06.2018 року.

Головуючий: В.Б. Яцина.

Судді: І.О.Бровченко.

ОСОБА_2.