Постанова № 74835400, 18.06.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

ППОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2018 року м. Харків

Справа № 633/182/17

Провадження № 22-ц/790/3524/18

Апеляційний суд Харківської області у складі:

головуючого Кругової С.С.,

суддів Колтунової А.І., Пилипчук Н.П.,

секретаря Кучер Ю.Ю.,

Учасники справи :

Позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

Відповідач: Печенізький районний суд Харківської області, Державна казначейська служба України,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Харкові

апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду Харківської області від 2 квітня 2018 року, ухвалене суддею Стеганцовим С.М.,-

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Печенізького районного суду Харківської області, Державної казначейської служби України про встановлення факту порушення права на справедливий суд та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в :

У червні 2017 року позивачі звернулися до суду з позовом, у якому просили визнати факт порушення відповідачем Печенізьким районним судом Харківської області права передбаченого ст..6 Європейської Конвенції про захист основних свобод та прав людини при розгляді цивільної справи №636/5534/15-ц відносно позивачів та стягнути з нього на їх користь по 200000 грн. на відшкодування моральної шкоди; зобов'язати Державну казначейську службу України здійснити заходи до безспірного списання коштів з відповідного рахунку державного бюджету на відшкодування позивачам моральної шкоди по 200000 грн. кожному, завдану незаконними рішеннями діями та бездіяльністю Чугуївського міськрайонного суду Харківської області та його працівниками, у трьохмісячний термін з моменту набрання чинності рішенням суду.

Позов мотивований тим, що 16 грудня 2015 року позивачі звернулися до суду з позовом, відповідачами за яким є Чугуївський міськрайонний суд Харківської області та Державна казначейська служба України, про відшкодування моральної шкоди, підсудність даної справи була визначена Печенізькому районному суду Харківської області. За результатом розгляду справи 28 березня 2016 року судом першої інстанції було постановлено ухвалу, яка була залишена без змін судом апеляційної інстанції, про закриття провадження, у зв'язку з тим, що позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

21 грудня 2016 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначені судові рішення були скасовані, справу направлено на розгляд суду першої інстанції для продовження розгляду.

Позивачі зазначають, що суд першої інстанції після заявленого відводу судді більш ніж 4 місяці не повідомляв про призначення та розгляд справи по суті, а також вони не отримували будь-яких судових рішень, протягом 16 місяців справа не розглянута по суті. Тобто, своїми неправомірними діями, а також порушеннями ст.8, 129 Конституції України та ст.6 Європейської Конвенції про захист основоположних свобод та прав людини та права позивачів стосовно доступу до правосуддя, розгляду справи у розумний строк неупередженим та безстороннім судом Печенізьким районним судом Харківської області завдано моральну шкоду. Свої позовні вимоги обґрунтовують нормами національного та міжнародного законодавства, при визначенні ціни позову виходили з практики Європейського суду з прав людини.

Рішенням Шевченківського районного суду Харківської області від 2 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що справа розглянута судом у розумний строк, відкладення її розгляду були обґрунтованими, позивачами не представлено жодних доказів того, що внаслідок дій Печенізького районного суду Харківської області для них настали втрати немайнового характеру, що зумовлені приниженням їх честі, гідності, престижу або ділової репутації, у порушення нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми та рідними та настанні інших негативних наслідків, та не надано жодного рішення суду чи іншого акта, передбаченого законодавством України, якими б визнавалась незаконність дій суду.

Не погоджуючись з рішенням суду позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з апеляційною скаргою, у якій просять рішення суду першої інстанції скасувати та задовольнити у повному обсязі апеляційну скаргу та позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду є неправомірним та ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Позивачі в обґрунтування скарги зазначають, що ухвалою Печенізького районного суду Харківської області від 28.03.2016 року, залишеною без змін судом апеляційної інстанції, справа по суті вирішена не була, провадження у справі закрито, вказані судові рішення були скасовані ухвалою ВССУ, що є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди, адже будь-які неправомірні дії останніх спричиняють моральні страждання.

Крім того, акцентують увагу на тому, що суд не врахував порушення щодо розгляду зазначеної справи у розумний строк, який було перевищено у 10 разів, а позивач ОСОБА_3 померла, не дочекавшись розгляду справи по суті та ухвалення законного рішення.

Вказують, що протиправність дій суду підтверджена судовим рішенням касаційної інстанції. Також, в обґрунтування своїх вимог посилаються на практику Європейського суду з прав людини.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги та, дослідивши матеріали справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За приписами ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України).

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів» судам роз'яснено, що у розумінні положень ч. 1 ст. 2, пп. 1, 7, 9 ч. 1 ст. 3, ст. 17, ч. 3 ст. 50 Кодексу адміністративного судочинства України судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.

Зазначені роз'яснення є відтворенням положень ст. ст. 62, 126 і 129 Конституції України, відповідно до яких матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою лише безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного; судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється, а однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Отже, зазначеними положеннями Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування моральної шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

У зв'язку із викладеним розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій судді (суду), пов'язаних із розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання), нормами ЦПК України чи іншими законами України не передбачено.

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

У силу статті 81 ЦПК України кожна із сторін має довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх висновків та заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що „у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення".

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Розглядувана категорія разом із такими елементами як остаточність судового рішення та своєчасність виконання остаточних рішень є невід'ємними складовими права на суд, яке, у свою чергу, посідає одне з основних місць у системі фундаментальних цінностей будь-якого демократичного суспільства.

Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліметаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

У зв'язку з цим, слід нагадати позицію Суду, який зазначив, що згідно зі ст. 19 Конвенції, його функції полягають у забезпеченні Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї. Зокрема, питання помилок щодо фактів та права, які начебто були припущені національним судом, не належить до компетенції Суду доти, доки такі помилки не порушують прав та свобод, що захищаються Конвенцією (див. Garcia Ruiz v. Spain). Більше того, тоді як ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий суд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів чи способу їх оцінки. Це питання регулюється, головним чином, національними законодавством та судами. Суд нагадує, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди аргументувати прийняті ними рішення, це не можна розуміти як вимогу надавати вичерпну відповідь на кожне питання, підняте стороною під час судового розгляду справи.

Зокрема, у справі „Полтораченко проти України", де заявник скаржився на невиправдано довгу тривалість провадження та несправедливість цього провадження через скасування за протестом голови Верховного суду АРК в порядку нагляду остаточного та обов'язкового рішення, винесеного на його користь, оцінюючи тривалість провадження у справі заявника в світлі встановлених своєю практикою критеріїв, Суд зазначив, що предмет судового розгляду не був особливо складним, але передбачав деякі складнощі щодо встановлення суми компенсації, яка підлягала виплаті заявнику. Проте Суд зазначив, що не дивлячись на відкладення справи та скасування в кінцевому порядку остаточного рішення, винесеного на користь заявника, провадження у цілому з безперервним судовим розглядом не перевищило три роки та два місяці. Тому Суд дійшов висновку, що тривалість сама собою не перевищувала таку, яка може вважатися "розумною".

Матеріали справи свідчать, що 03.02.2016 року до Печенізького районного суду Харківської області надійшла цивільна справа з позовною заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Чугуївського міського суду Харківської області , Державної казначейської служби України про встановлення факту порушення на справедливий суд, відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Печенізького районного суду Харківської області від 28.03.2016 року провадження у справі було закрито .

Справа перебувала у провадженні Печенізького районного суду Харківської області з 03.02.2016 року по 28.03.2016 року.

Після скасування Вищим спеціалізованим судом України вищевказаної ухвали про закриття провадження та ухвали апеляційного суду Харківської області від 06.06.2016 року цивільна справа повернулася до Печенізького районного суду Харківської області 19.01.2017 року. Позивачі звернулися до суду з даним позовом до відповідачів про встановлення факту порушення права на справедливий суд та відшкодування моральної шкоди 08 червня 2017 року, тобто на момент звернення з позовом справа № 636/5534/15-ц перебувала у провадженні Печенізького районного суду Харківської області близько 4,5 місяців, що не можна вважати порушенням розумних строків розгляду справи.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно ст. 1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Застосування положення ч. 6 ст. 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов'язані зі здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, яке має на меті прийняття акту органом судової влади.

Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.

Судом першої інстанції правильно враховано, що обов'язковими підставами відшкодування моральної шкоди є наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. А у випадку відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 1173 ЦК України, незаконність рішення, дії чи бездіяльності завдавача шкоди повинна бути доведена.

Тобто, відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення нормальних життєвих зв'язків позивачів, вимагають від них додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачами не наведено обставин в обґрунтування позову та не надано доказів на підтвердження моральної шкоди, завданої їм судовими органами та їх працівниками. Зокрема, не наведено в чому саме полягає моральна шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачам, з яких міркувань вони виходили, визначаючи розмір суми відшкодування моральної шкоди.

Отже судовим розглядом не встановлено обставин, які слугували б підставою для задоволення позову.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374,375 , 381, 382, 383, 384, 389,390, 391 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду Харківської області від 2 квітня 2018 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови

Головуючий С.С. Кругова

Судді

А.І. Колтунова

Н.П. Пилипчук

повний текст постанови

складено 20 червня 2018 року