Постанова № 74834073, 19.06.2018, Апеляційний суд Хмельницької області

Копія

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

____________

Справа № 686/24549/15-ц

Провадження № 22-ц/792/740/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2018 року м. Хмельницький

Апеляційний суд Хмельницької області у складі

колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

Ярмолюка О.І. (суддя-доповідач), Гринчука Р.С., Грох Л.М.,

секретар судового засідання Шевчук Ю.Г.,

з участю: позивача ОСОБА_4,

його представників ОСОБА_5,

ОСОБА_6,

представника відповідача ОСОБА_7,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про встановлення порядку користування житловим приміщенням і поділ спільного майна подружжя за апеляційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 2 лютого 2018 року,

встановив:

У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з уточненим у подальшому позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про встановлення порядку користування житловим приміщенням і поділ спільного майна подружжя.

ОСОБА_4 зазначив, що з 4 жовтня 1987 року він перебував із ОСОБА_8 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано за рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 серпня 2014 року. За час шлюбу сторони в порядку приватизації державного житлового фонду набули право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1. Крім того, він і ОСОБА_8 придбали приміщення магазину, розташованого по АДРЕСА_2, та автомобіль Mercedes Benz 612 Vario 2.9 D реєстраційний номер НОМЕР_2. Між сторонами не досягнуто згоди щодо поділу майна та порядку користування житлом, а на даний час ОСОБА_8 здійснила відчуження автомобіля без згоди позивача.

За таких обставин ОСОБА_4 просив суд: встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1, за яким він користується житловою кімнатою 1-2 площею 11,8 кв.м., ОСОБА_8 і ОСОБА_9 користуються житловою кімнатою 1-1 площею 16,4 кв.м., решта площі залишається у спільному користуванні сторін, за виключенням літнього приміщення лоджії площею 1,6 кв.м., яка залишається у його, ОСОБА_4, користуванні; стягнути з ОСОБА_8 на свою користь грошову компенсацію вартості ? частини автомобіля Mercedes Benz 612 Vario 2.9 D реєстраційний номер НОМЕР_2 в сумі 330 726 грн 67 коп., що еквівалентно 12 455 доларам 81 центу США; визнати право спільної сумісної власності його, ОСОБА_4, та ОСОБА_8 на приміщення магазину, розташованого по АДРЕСА_2.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 2 лютого 2018 року позов задоволено частково. Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1. Виділено у користування ОСОБА_4 житлову кімнату 1-2, площею 11,8 кв.м., виділено в користування ОСОБА_8 та ОСОБА_9 житлову кімнату №1-1 площею 16,4 кв.м. Решту площі залишено у спільному користуванні вищевказаних осіб, за виключенням літнього приміщення лоджії 1,6 кв.м., яка залишається у користуванні ОСОБА_4 В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_4 право власності на ? частку автобуса Daimler-Benz 612, 2000 року випуску, двигун НОМЕР_3, кузов НОМЕР_4, реєстраційний номер НОМЕР_2, зареєстрованого за ОСОБА_8, іншу ? частку автобуса залишено у власності ОСОБА_8 Визнано право спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_8 на приміщення магазину по АДРЕСА_2. В решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд виходив з того, що вказаний порядок користування квартирою не суперечить вимогам закону та не порушує права сторін, а приміщення магазину та автомобіль набуті ОСОБА_4 і ОСОБА_8 під час шлюбу за спільні кошти, внаслідок чого це майно належить їм на праві спільної сумісної власності подружжя. Частки ОСОБА_4 і ОСОБА_8 в автомобілі є рівними, разом із тим підстави для присудження позивачеві грошової компенсації вартості майна відсутні, оскільки ОСОБА_8 не дала згоди на такий порядок поділу майна та не внесла відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду.

В апеляційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

ОСОБА_8 мотивувала апеляційну скаргу тим, що встановлений судом порядок користування квартирою порушує її права, а приміщення магазину та автобус придбані нею за особисті кошти для здійснення підприємницької діяльності, тому це майно не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, до того ж, позов ОСОБА_4 не підлягає задоволенню через сплив позовної давності.

ОСОБА_4 подав відзив на апеляційну скаргу, який обґрунтовано тим, що висновок суду про встановлення порядку користування квартирою відповідає вимогам закону та не спростований відповідачем. ОСОБА_8 придбала приміщення магазину не як приватний підприємець, а як фізична особа, тому суд правомірно визнав це нерухоме майно об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Вимога про поділ майна заявлена позивачем до закінчення трирічного строку після розірвання шлюбу, внаслідок чого позовна давність не сплила.

Заслухавши учасників судового процесу та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що з 4 жовтня 1987 року ОСОБА_4 і ОСОБА_8 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 серпня 2014 року. ОСОБА_9 є їх дочкою.

На початку 2012 року ОСОБА_4 і ОСОБА_8 припинили шлюбні відносини та ведення спільного господарства.

10 серпня 2007 року ОСОБА_8 зареєстрована як фізична особа - підприємець.

Сторонам на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1, загальною площею 51,7 кв.м., житловою площею 28,2 кв.м., яка складається з: коридору площею 9,0 кв.м., ванної кімнати площею 3,8 кв.м., житлової кімнати площею 11,8 кв.м., житлової кімнати площею 16,4 кв.м., кухні площею 7,9 кв.м., туалету площею 1,2 кв.м., лоджії площею 1,6 кв.м. (примикає до житлової кімнати площею 11,8 кв.м.).

17 листопада 2007 року сторони придбали автобус Daimler-Benz 612, 2000 року випуску, кузов НОМЕР_4, реєстраційний номер НОМЕР_2, який зареєстрований на ім'я ОСОБА_8 Крім того, за договорами купівлі-продажу від 27 травня 2009 року та 14 грудня 2011 року ОСОБА_8 за згодою ОСОБА_4 придбала у Летичівського районного споживчого товариства приміщення магазину по АДРЕСА_2.

Зазначені обставини визнані сторонами, встановлені судовим рішенням і підтверджуються письмовими доказами у справі.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Ця стаття свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.

Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.

У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов'язковим.

Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної сумісної власності і такий правовий режим зберігається, суд вправі виділити в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Суд першої інстанції встановив порядок користування квартирою, яка належить ОСОБА_4, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 на праві спільної сумісної власності, зокрема, ОСОБА_4 виділено у відокремлене користування житлову кімнату площею 11,8 кв.м., що перевищує точний розмір його ідеальної частки на 2,4 кв.м. (11,8-(28,2:3)). У свою чергу, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 виділено житлову кімнату площею 16,4 кв.м., що на 2,4 кв.м. менше від точного розміру суми їх ідеальний часток ((28,2:3х2)-16,4).

Такий порядок користування житловим приміщенням найбільш враховує баланс інтересів кожного зі співвласників.

Посилання ОСОБА_8 на те, що встановлений судом порядок користування квартирою не відповідає вимогам закону та порушує її права є безпідставними.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

В силу п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Докази у справі достовірно вказують на те, що автобус і приміщення магазину придбані ОСОБА_4 та ОСОБА_8 під час шлюбу за спільні кошти подружжя, при цьому, укладаючи договори купівлі-продажу майна, ОСОБА_8 діяла як фізична особа в інтересах сім'ї.

Як визнали сторони, ОСОБА_8 придбала спірне майно за кредитні кошти, одержані нею у Відкритому акціонерному товаристві «Ерсте Банк» на підставі кредитного договору з фізичною особою №014/1721/95/06625 від 13 листопада 2007 року (т. 1 а.с. 115-117). Реєструючи автобус в органах Державтоінспекції на своє ім'я, ОСОБА_8 вказала на ОСОБА_4 як на особу, що має право керування транспортним засобом (т. 1 а.с. 30, 113). Також ОСОБА_4 дав згоду ОСОБА_8 на придбання приміщення магазину, при цьому він діяв як подружжя набувача майна (т. 1 а.с. 183-186). За час шлюбу сторони здійснювали погашення кредиту та сплачували банку нараховані проценти (т. 1 а.с 118-139).

ОСОБА_8 не надала суду доказів про те, що спірне майно набуте нею за кошти, які належали їй особисто, в тому числі за кошти від здійснення підприємницької діяльності.

За таких обставин суд першої інстанції правильно керувався тим, що автомобіль і приміщення магазину належать ОСОБА_4 та ОСОБА_8 на праві спільної сумісної власності подружжя та підлягають поділу.

Доводи апеляційної скарги на спростування цього висновку суду не ґрунтуються на фактичних обставинах справи.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Як передбачено ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч.ч. 3, 4, 5 ст. 267 ЦК України).

Статтею 72 СК України визначено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Аналіз указаних норм свідчить про те, що початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов.

Шлюб ОСОБА_4 та ОСОБА_8 припинено з 8 вересня 2014 року (у день набрання чинності рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 серпня 2014 року). З цього часу у ОСОБА_4 виникло право на позов про поділ майна подружжя. Такий позов ОСОБА_4 пред'явив до суду 15 грудня 2015 року, тобто в межах позовної давності.

Отже суд першої інстанції правомірно виходив з того, що цей строк не сплив.

Посилання ОСОБА_8 на пропущення ОСОБА_4 строку позовної давності суперечить нормам чинного законодавства та фактичним обставинам справи.

Рішення суду ґрунтується на повно та всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_8 залишити без задоволення.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 2 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 20 червня 2018 року.

Судді: /підпис/ О.І. Ярмолюк

/підпис/ Р.С. Гринчук

/підпис/ Л.М. Грох

Згідно з оригіналом: суддя апеляційного суду О.І. Ярмолюк

Головуючий у першій інстанції - Мороз В.О.

Доповідач - Ярмолюк О.І. Категорія 48