Постанова № 74818755, 21.06.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/14675/17 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко А.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2018 року м. Київ

Колегія Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Кузьменка В. В.,

суддів Василенка Я. М., Степанюка А. Г.,

за участю секретаря Видмеденко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві справу за адміністративним позовом Концерну «Військторгсервіс» до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, за апеляційною скаргою Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.03.2018 року, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач звернувся до суду з позовом скасування податкового повідомлення-рішення відповідача від 31 липня 2017 року №1367140303.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.03.2018 року позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві від 31 липня 2017 року №1367140303.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення про відмову в задоволені позову в повному обсязі.

В судове засідання з'явилися представник апелянта, підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Представник позивача будучи належним чином повідомлений про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явився.

Заслухавши суддю-доповідача, представника апелянта, перевіривши матеріали справи, відзив на апеляційну скаргу, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що 31 липня 2017 року відповідачем прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення №1367140303, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у розмірі 429 570,45 грн., за податковими зобов'язаннями та у розмірі 107 392,62 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що його прийнято на підставі висновків акту перевірки від 07 липня 2017 року №288/26-15-14-01-03/33689922 (далі - акт перевірки), яким встановлено порушення позивачем підпункту 267.7.5 пункту 267.7 статті 267, пункту 266.7, пункту «б» підпункту 266.10.1 пункту 266.10 статті 266 ПК України.

Вказане податкове повідомлення-рішення позивачем оскаржено в адміністративному (досудовому) порядку, однак, за результатами такого оскарження податкове повідомлення-рішення залишено без змін.

Так, у рішенні Державної фіскальної служби України від 10 жовтня 2017 року №22696/6/99-99-11-02-01-15 про результати розгляду скарги викладено наступне: «як зазначено в акті перевірки, на підставі даних Реєстру прав власності на нерухоме майно встановлено, що Концерну «Військторгсервіс» на праві власності належать об'єкти нерухомого майна, які підлягають оподаткуванню податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, інформація щодо яких зазначена в акті перевірки.

Концерном «Військторгсервіс» не подано податкові декларації з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, до контролюючих органів за місцезнаходженням об'єктів оподаткування.

Проведеною перевіркою встановлено, що Концерном «Військторгсервіс» не обчислено суму податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не подано декларації за встановленою формою до контролюючих органів та не сплачено податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що перебуває у власності, що призвело до заниження податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, на загальну суму 429 570,45 грн.».

Аналогічна інформація зазначена представником відповідача у відзиві на позов. Будь-якої інформації про об'єкти нерухомості, які начебто належать позивачу на праві власності, у відзиві на позов не викладено.

Як вбачається з акта перевірки, згідно наданої до перевірки оборотно-сальдової відомості по рахунку 103 - «будівлі та споруди» на балансі Концерну «Військторгсервіс» обліковуються основні засоби. При цьому, перелік таких об'єктів наведений у додатку №9 до акту перевірки, який не наданий представником податкового органу до суду.

В акті перевірки вказано, що в ході проведення перевірки керівнику підприємства був наданий запит №б/н від 14 червня 2017 року щодо надання документів, які підтверджують право власності на об'єкти житлової та/або нежитлової нерухомості (витяги з державного реєстру, договори купівлі-продажу, свідоцтва на право власності тощо).

При цьому, підприємством було надано відповідь, в якій зазначено, що у зв'язку із втратою (викраденням) попереднім керівництвом значної кількості технічної документації та правовстановлюючої документації на нерухоме майно, не має можливості надати вищевказані документи.

01 січня 2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року №71-VIII, яким, шляхом викладення в новій редакції ПК України, було введено новий вид податку, а саме податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Так, відповідно до підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України, платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Підпунктом 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлено, що об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.

Виходячи зі змісту вказаних норм, необхідним вбачається першочергово встановити чи є, у даному випадку позивач, платником податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Для цього необхідно встановити чи є позивач власником об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

З приводу викладеного у ході судового розгляду справи представник відповідача пояснив, що позивач, відповідно до норм ПК країни, вважається платником податку, оскільки є власником відповідних об'єктів нерухомості.

Водночас представник відповідача не повідомив суду які саме об'єкти нерухомості перебувають у власності позивача та не надав доказів, на підставі яких таку обставину суд міг би встановити та зробити висновок про належність позивачу на праві власності об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Поряд з цим, представник позивача під час розгляду справи зазначив, що позивач не є власником об'єктів нерухомості. Майно Концерну «Військторгсервіс» є державною власністю і закріплено за ним на праві господарського відання. Тобто, позивач не є податковим агентом, а тому відсутні підстави для нарахування позивачу податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Зважаючи на викладене суд зауважує, що зі змісту Статуту Концерну «Військторгсервіс», копія якого наявна у матеріалах справи, вбачається, що Концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та утвореним відповідно до актів законодавства України.

Відповідно до пункту 6.1 розділу 6 Статуту, майно Концерну є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання.

Згідно з нормами Господарського кодексу України, а саме статтею 136, право господарського відання - це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє користується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника мають абсолютний характер, то суб'єкт підприємництва за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, яке (повноваження) він може реалізувати лише за згодою власника.

Право господарського відання, крім обмеження суб'єкта підприємництва у розпорядженні окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу), характеризується і тим, що власник майна, закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна. Такий контроль може здійснюватися власником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган.

На підставі викладеного вище, Концерн не є власником майна, а лише наділений правом господарського відання щодо такого майна.

Крім того, відповідачем у ході перевірки використано виключно дані з Реєстру прав власності на нерухоме майно. При цьому, не взято до уваги доводи позивача щодо відсутності у нього правовстановлюючих документів.

Крім того, розрахунок розміру заниження податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у розмірі 429 570,45 грн., наведений у додатку №12 до акта перевірки, однак останній не наданий представником контролюючого органу.

Відповідно до підпункту 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України, ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує три відсотки розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази.

Стаття 265 ПК України визначає склад податку на майно, зокрема, він включає в себе: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортний податок; плату за землю.

Наведене вище свідчить, що податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, безумовно є підвидом місцевих податків, особливість яких, серед іншого, полягає в тому, що вони за законом не можуть бути встановлені безпосередньо рішенням Верховної Ради України, адже, встановлення місцевих податків, із дотриманням встановлених Верховною Радою критеріїв, віднесено до компетенції відповідних місцевих рад.

В силу приписів пункту 8.3. статті 8 ПК України, до місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Встановлення місцевих податків виключно відповідними рішеннями місцевих рад фактично продубльовано і пунктом 24 частини 1 статті 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та статтею 143 Конституції України.

Сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів, що здійснюється у порядку, визначеному ПК України.

Пункт 12.5 статті 12 ПК України передбачає, що офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 цього Кодексу.

Податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах: стабільність - зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року (підпункт 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 ПК України).

Згідно з пунктом 5.2 статті 5 ПК України, у разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу.

Відповідно до підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України, рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Так, згідно з частиною 3 статті 27 Бюджетного кодексу України, закони України або їх окремі положення, які впливають на показники бюджету (зменшують надходження бюджету та/або збільшують витрати бюджету) і приймаються: не пізніше 15 липня року, що передує плановому, вводяться в дію не раніше початку планового бюджетного періоду; після 15 липня року, що передує плановому, вводяться в дію не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

Отже, зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року.

Судом встановлено, що Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» №71-VIII ухвалений 28 грудня 2014 року, тобто після 15 липня 2014 року.

В свою чергу, Київська міська рада 28 січня 2015 року прийняла рішення №58/923, яким внесла зміни до рішення від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків та зборів у м. Києві», виклавши його у новій редакції. Рішення від 28 січня 2015 року було оприлюднено в газеті «Хрещатик» від 30 січня 2015 року №13. Але слід зазначити, що рішенням від 28 січня 2015 року розміру ставок податку встановлено не було.

Ставки податку були встановлені в додатку №1 до цього рішення. Додаток було оприлюднено 06 березня 2015 року в газеті «Хрещатик» №33 (випуск «Документи» від 06 березня 2015 року № 20).

Незважаючи на це, відповідачем протиправно у оскаржуваному податковому повідомленні-рішенні визначено позивачу суму податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відповідно до ставок встановлених місцевою радою, оскільки Київською міською радою рішення про встановлення податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у місті Києві не було оприлюднене до 15 липня 2014 року, а тому мінімальна ставка податку на нерухоме майно, відмінного від земельної ділянки, у 2015 році має становити 0 відсотків.

Натомість, як вбачається з розрахунку до оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, сума донарахованого позивачу податку за 2015 рік склала 176 076,79 грн.

Також необхідно зазначити, що листом Центрального офісу з обслуговування великих платників Міжрегіонального Головного управління Державної фіскальної служби від 23 грудня 2015 року №27547/10/25-10-06-11 «Щодо оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки» надано пояснення в межах повноважень зазначеного органу, відповідно до яких зазначено, що якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення ставок з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, то мінімальною ставкою такого податку є « 0» відсотків.

Відповідь аналогічного змісту також викладена в загальнодоступному інформаційно-довідковому ресурсі Державної фіскальної служби України в категорії 106.08.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що визначення позивачу суми податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінного від земельної ділянки за 2015-2016 роки не відповідає положенням ПК України, а тому оскаржуване податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню.

Зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Зокрема у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06) Європейський суд з прав людини висловив позицію щодо сумісності способу, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, з принципами Конвенції та практикою Європейського суду з прав людини в світлі захисту прав, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Європейський суд зазначив: «перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» , заява №26449/95, п. 54, від 09 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], заява №33202/96). На думку Суду, відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника». У цій справі Суд постановив, що мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, у тому числі через те, що органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати прибуткового податку.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у пункті 53 свого рішення «Суханов та Ільченко проти України» (заяви №68385/10 та №71378/10), яке набуло статусу остаточного 26 вересня 2014 року: «Суд повторює, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява №25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-ХІІ).

Стосовно застосування санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) суд зазначає наступне.

Відповідно до статей 1, 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, а також припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення та введення мораторію. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною, зокрема, у постанові від 09 липня 2013 року №21-178а13, наведені норми регулюють правовідносини, які виникли між боржником і кредиторами у зв'язку з неспроможністю боржника виконати після настання встановленого строку існуючі зобов'язання, і спрямовані на відновлення платоспроможності боржника або його ліквідацію з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів.

З порушенням провадження у справі про банкрутство не пов'язується завершення підприємницької діяльності боржника, він має право укладати угоди, у нього можуть виникати нові зобов'язання.

Виходячи з наведеного можна дійти висновку, що дія мораторію поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів.

Таким чином, що стосується зобов'язань поточних кредиторів, то за цими зобов'язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

За своєю правовою природою фінансові та економічні санкції є додатковими зобов'язаннями, похідними від основного зобов'язання.

Тож оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які виникли після введення мораторію, то і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення.

Невиконання таких зобов'язань є правопорушенням. Отже, нарахування санкцій, застосування заходів забезпечення за невиконання зазначених зобов'язань та примусове стягнення на підставі виконавчих документів коштів на виконання таких грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також штрафних санкцій ґрунтується на законі.

Проаналізувавши викладене, колегія суддів зазначає, що мораторій зупиняє виконання боржником тих грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які виникли до введення мораторію, та, як наслідок, припиняє заходи, спрямовані на їх забезпечення.

В даному випадку ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 березня 2017 року порушено провадження у справі №910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів з 21 березня 2017 року.

Податкове зобов'язання відповідачем нараховано у липні 2017 року за 2015-2016 роки.

Водночас, як встановлено, у органу доходів і зборів взагалі були відсутні підстави для збільшення позивачу суми грошового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Враховуючи наведене вище та доводи, викладені апелянтом в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційних скарг, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 8 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо задоволення позову, через що рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, п. 2, 3, 4, 5, 6, 9 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20.05.2013 № 7 колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.03.2018 року у справі за адміністративним позовом Концерну «Військторгсервіс» до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.03.2018 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач: В. В. Кузьменко

Судді: Я. М. Василенко

А. Г. Степанюк

Повний текст постанови виготовлено 21.06.2018 року.