Рішення № 74797902, 13.06.2018, Приморський районний суд м. Одеси

Провадження № 2/522/590/18

Справа № 522/12283/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2018 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси

у складі: головуючого судді - Домусчі Л.В.,

за участі секретаря судового засідання – Вадуцкої В.І.,

розглянувши у судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» в особі південного головного регіонального управління про застосування до кредитного договору строків давності,

ВСТАНОВИВ:

До суду 05.07.2017 року надійшов позов ОСОБА_1, який був уточнений 03.11.2017 року, за яким позивачка просила застосувати позовну давність по кредитному договору №OD30AE00000415, укладеному 21.12.2007 року між ОСОБА_1 (позичальником) та Приватбанком в м. Одесі по вул. Щорса, 125\1, за яким банк надає позичальнику кредит на загальну суму 18 737, 00 дол. США на поточні потреби.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 21 грудня 2007 року між нею та ПАТ «КБ Приватбанком» в м. Одесі по вул. Щорса, 125\1 було укладено кредитний договір №OD30AE00000415, за яким банк зобов’язався надати позичальнику кредит на загальну суму 18 737, 00 дол. США на поточні потреби, строком з 06.07.2007 року до 05.07.2012 року включно. З посиланням на положення ст. 257, 258, 262. 265-266, 267, 1050 ЦК України, відповідно до правил користування платіжною карткою, оскільки картка діє в межах визначеного нею строку, вважає, що до спірного договору мають бути застосовані строки позовної давності.

Ухвалою судді від 05.07.2017 року позов залишено без руху на підставі того, що не чітко сформовані позовні вимоги. 01.08.2017 року надала суду уточнену позовну заяву, якою усунула недоліки, проте надала вказану заяву в одному екземплярі.

Повторно позов був залишений без руху згідно ухвали суду від 07.09.2017 року та заявою про виправлення недоліків від 22.09.18 року позивачка виконала вимоги суду щодо оформлення позовної заяви.

Ухвалою суду від 25.09.2017 року провадження по справі відкрито.

Розгляд справи, призначений на 23.10.2017 року, був відкладений на 12.12.2017 року у зв’язку з неявкою представника відповідача.

Судове засідання, призначене 12.12.2017 року, було відкладено на 15.02.2018 року за клопотання сторін.

До суду 15.02.2018 року надійшов письмовий відзив від представника відповідача, згідно якого позовні вимоги не визнали, вважають їх безпідставними та необґрунтованими, у задоволенні їх просили відмовити. Посилались на те, що філії та представництва не є юридичними особами, а тому ОСОБА_2 ГРУ Приватбанку є неналежним відповідачем. Крім того, ст. 215 ЦК України передбачені підстави для визнання кредитного договору недійсним, між тим позивачкою не наведено жодних підстав для визнання спірного договору недійсним. Пропуск позовної давності є підставою для відмови у задоволенні позову, проте не є підставою для визнання кредитного договору недійсним. Посилались на пропущення позивачкою строків позовної давності, оскільки з дати укладання договору минуло вже більше трьох років. За вказаних обставин просили відмовити у задоволенні позову.

У судове засідання, призначене на 15.02.2018 року, сторони не з’явились, були сповіщені про час та місце розгляду справи належним чином.

Ухвалою суду від 05.03.2018 року було закрито підготовче судове засідання та справу було призначено до судового розгляду по суті на 24.04.2018 року.

24.04.2018 року суд, не виходячи до нарадчої кімнати, за клопотанням представника позивача ухвалив замінити неналежного відповідача ОСОБА_2 ГРУ Приватбанк на належного відповідача – ПАТ КБ «Приватбанк» в особі південного головного регіонального управління. Розгляд справи був відкладений на 13.06.2018 року.

У судове засідання призначене на 13.06.2018 року сторони не з’явились, були сповіщені про час та місце розгляду справи належним чином, причини неявки суду позивач та його представник не повідомили та жодних клопотань до суду не заявляли. Від представника відповідача до суду надано заяву про розгляд справи у їх відсутність.

Згідно до ч.1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

З урахуванням викладеного, зважаючи на предмет спору та розумні строки розгляду справи, зважаючи про наявність доказів про належне сповіщення представника позивача про дату судового засідання, зважаючи, що представник позивача протягом тривалого періоду часу регулярно приймав участь у судових засіданнях по даній справі, заяви про відмову від позовних вимог суду не надано, суд вважає за можливе вирішити спір по суті за відсутності сторін, сповіщених належним чином.

У зв’язку з викладеним та на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до ст.268 ЦПК України, в редакції, яка набрала чинності 15.12.2017 року, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Крім того, на вимогу зазначених норм процесуального права, датою ухвалення судового рішення, ухваленого за відсутності осіб, які беруть участь у справі, є дата складення повного судового рішення.

У зв’язку з цим, датою складення цього судового рішення є 19 червня 2018 року.

Суд, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, додані до неї документи, доводи сторін, викладені ними поясненнях по справі, вважає даний позов є таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи судом встановлено, що 21 грудня 2007 року між позивачкою та ПАТ КБ «Приватбанк» в особі Південного ГРУ було укладено кредитний договір №OD30AE00000415, за яким банк зобов’язався надати позичальнику кредит на загальну суму 18 737, 00 дол. США на поточні потреби, строком з 06.07.2007 року до 05.07.2012 року включно (розділ 7 кредитного договору).

Вирішуючи спір суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема договорів та інших правочинів.

За змістом статей 525, 526 цього Кодексу зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного (господарського) законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Окремим видом зобов’язання є кредитне зобов’язання.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором кредитодавець зобов‘язується надати грошові кошти позичальнику в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов‘язується повернути кредит та сплатити відсотки.

За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Зобов’язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК). Належним є виконання зобов’язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання.

За загальним правилом зобов’язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (стаття 598 ЦК, стаття 202 Господарського кодексу України). Перелік цих підстав наведено у статтях 599–601, 604–609 ЦК.

Системний аналіз зазначених норм дає змогу дійти висновку, що закон не передбачає такої підстави для припинення зобов’язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору.

Таким чином, Верховний Суд підтримав правову позицію висловлену ВСУ у постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 905/2187/13 та ВС у постанові від 23 січня 2018 року по справі № 760/16916/14-ц.

Також сплив позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають.

При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи.

Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України).

У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання не визнає. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється.

Відповідна правова позиція, викладена ВСУ у постанові від 15.05.2017 року у справі за № 6-786цс17.

Отже, як закінчення строку дії спірного кредитного договору, так і сплив строків позовної давності не свідчать про припинення зобов’язань, які виникли між позивачкою та ПАТ КБ «Приватбанк» за кредитним договором № OD30AE00000415 від 21.12.2017 року.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У відповідності до ст. 15 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч.2 ст. 15 ЦПК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Згідно з ч. 1 ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд. При цьому, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Однак, як встановлено судом, обраний у даному випадку позивачем спосіб захисту прав та законних інтересів (застосування строків позовної давності) не призводить до поновлення порушеного права та реального захисту його прав у випадку їх задоволення, а тому не може розглядатися як належний спосіб захисту цивільного права з огляду на норми ст. 16 ЦК України.

Враховуючи вищевикладене та підстави, з яких заявлений позов, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1, 15-16, 20 ЦК України; ст.ст. 2, 4, 12, 13, 15, 43, 49, 76, 81, 89, 95, 133, 141, ч.1,3 ст. 223, ч.2 ст. 247, 258-259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1) до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» в особі південного головного регіонального управління (код ЄДРПОУ 14360570, юридична адреса: м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1-д) про застосування до кредитного договору строків давності – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст.354 ЦПК України.

Повний текст рішення суду складено 19.06.2018 року.

Суддя: Домусчі Л.В.

.