Рішення № 74779952, 19.06.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

19.06.2018Справа № 910/2470/18

Господарський суд міста Києва у складі судді Якименко М.М., розглянувши матеріали господарської справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТД "КОРСИКА" (21022, Вінницька обл., місто Вінниця, ВУЛИЦЯ ГОНТИ, будинок 24 А; код ЄДРПОУ 36967155)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛОГІСТИК МТС" (93113, ЛУГАНСЬКА ОБЛ., МІСТО ЛИСИЧАНСЬК, ВУЛИЦЯ ПЕРШОТРАВНЕВА, БУДИНОК 201А, КАБІНЕТ 5)

про стягнення 416 814,88 грн.

Без повідомлення (виклику) учасників справи

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ТД "КОРСИКА" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛОГІСТИК МТС" про стягнення 416 814,88 грн., а саме 304 699,97 грн. основного боргу, 43349,12 грн. пені, 12891,39 грн. процентів річних, 55874,40 грн. втрат від інфляції.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач в порушення умов Договору купівлі-продажу №257002 від 14.09.2015 року частково розрахувався за поставлений товар, в зв'язку з чим має заборгованість перед позивачем з повної оплати вартості отриманого від позивача товару на суму 304 699,97 грн., за наявності якої позивачем нараховані пеня, проценти річних та втрати від інфляції

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.03.2018 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

26.03.2018 року через відділ діловодства суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви, розглянувши яку суд встановив, що недоліки позовної заяви, які зумовили залишення її без руху, позивачем усунено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.04.2018 року позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/2470/18 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі ч. 1 ст. 247 ГПК України вирішено розгляд справи № 910/2470/18 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, за відсутності клопотань будь - якої із сторін про інше, у зв'язку з чим надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву та заперечень на відповідь на відзив, а позивачу - для подання відповіді на відзив.

Про відкриття провадження у справі відповідач повідомлений належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №0103046573416.

Суд зазначає, що у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, відповідач не подав до суду відзив на позов, тобто не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим статтею 178 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 178 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

За таких обставин, оскільки Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" не скористалось наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, в зв'язку з чим справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 9 статті 165 ГПК України.

При цьому, зважаючи на те, що до суду не надходило клопотань учасників справи або одного з них в порядку частини 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін, з огляду на відсутність у суду підстав для виклику сторін з власної ініціативи, господарський суд розглядає справу без проведення судового засідання.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 14 вересня 2015 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ТД «Корсика» (продавець за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛОГІСТИК МТС" (покупець за договором, відповідач у справі) був укладений Договір купівлі - продажу № 257002 (далі - Договір), за умовами якого продавець зобов'язується продати, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити товар, отриманий по видатковій накладній згідно рахунку - фактури, яка видається для покупця в кожному окремому випадку отримання товару.

Згідно п.1.1 Договору предметом даного Договору є товар, найменування, кількість і вартість якого зазначена в рахунках - фактурах, що видаються на замовлені партії товару.

Товар відпускається покупцю на підставі видаткової накладної згідно рахунку - фактури. Умови постачання - самовивіз товару покупцем зі складу продавця (п.п.2.1, 2.2 Договору).

Як визначено сторонами в п.2.4 Договору, продавець надає покупцю наступні документи на товар, що поставляється: рахунок, видаткова та податкова накладна, копії документів якості підприємства - виробника.

Відповідно до п. 2.3 Договору право власності на товар у покупця виникає з моменту його отримання уповноваженим представником або передачі транспортній організації для перевезення.

При цьому визначеному умовами Договору обов'язку продавця поставити товар кореспондує передбачений п. 2.5, п. 4.2.2 Договору обов'язок покупця оплатити товар в розмірі і в терміни, установлені Договором, оплата здійснюється на розрахунковий рахунок продавця в строк, вказаний в рахунку - фактурі.

Докази того, що сторони узгодили інший строк оплати поставленої за Договором продукції, ніж передбачено у вказаному пункті 2.5 Договору, в матеріалах справи відсутні.

Згідно п. 6.2 Договору за прострочення здійснення розрахунку за товар в термін, в казаний в п.2.5 даного Договору, покупець зобов'язаний сплатити продавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, встановленої на цей період, за кожен день прострочення період, за кожен день прострочення платежу.

Суд зазначає, що за приписами ст. 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до ст. 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Згідно п.п. 9.1, 9.2 Договору цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та його скріплення печатками сторін.

Строк цього Договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 9.1 цього Договору і закінчується 31 грудня 2016 р., але в будь - якому випадку до повного та належного виконання сторонами своїх зобов'язань за даним Договором.

Вказаний Договір підписаний представниками продавця та покупця та засвідчений печатками сторін.

Судом встановлено за матеріалами справи, що позивач в позовній заяві зазначає, що на виконання умов Договору позивачем поставлено та передано у власність покупця - ТОВ «Логістик МТС», а останнім прийнято товар на загальну суму 1 082 400,00 грн., на підтвердження чого позивачем надані копії видаткових накладних №316004 від 11.10.2016 року на суму 638 200,00 грн. (рахунок № 18-3150007 від 10.11.2016 року); №323001 від 18.11.2016 року на суму 224 700,00 грн. (рахунок № 18-3200017 від 15.11.2016 року); №351004 від 16.12.2016 року на суму 219 500,00 грн.(рахунок № 18-3510017 від 16.12.2016 року) за який відповідач розрахувався частково та має перед позивачем заборгованість з повної оплати товару в розмірі 304 699,97 грн.

При цьому судом встановлено, що факт отримання товару ТОВ «Логістик МТС» підтверджується засвідченим печаткою товариства підписом уповноважених представників товариства, а саме: Дзьонь Б.І., Клименко С.Г., повноваження яких підтверджуються довіреностями № 1531 від 11.11.2016 року, № 1542 від 16.11.2016 року та № 1649 від 16.12.2016 року відповідно.

Заперечень щодо факту поставки продукції за вказаними видатковими накладними ТОВ «Логістик МТС» суду не надано.

Доказів пред'явлення претензій щодо якості, кількості та термінів поставки товару у відповідності до умов Договору, а також наявності письмових претензій щодо поставленого товару від покупця до суду не надходило.

За змістом п. 1 Інформаційного листа ВГСУ «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» від 17.07.2012 № 01-06/928/2012 підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, та є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Як зазначено позивачем в позовній заяві та свідчать матеріали справи, останнім належним чином виконано зобов'язання за Договором в частині поставки передбаченого Договором товару, який прийнятий покупцем, факт поставки на суму 1082400,00 грн. підтверджується первинними документами (видатковими накладними), проте за отриману продукцію покупець здійснив тільки часткову оплату, отже, за твердженнями позивача, борг з оплати поставленого товару на час звернення з позовними вимогами до суду становить 304 699,97 грн.

Таким чином, в обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що внаслідок порушення відповідачем зобов'язання щодо оплати вартості отриманого покупцем товару відповідно до умов Договору, у відповідача перед позивачем виникла заборгованість в розмірі 304699,97 грн., строк оплати якої настав, та яку позивач просив стягнути в поданій суду позовній заяві.

Окрім того, оскільки, на думку позивача, відповідачем допущено порушення зобов'язання щодо своєчасної та повної оплати поставленого за Договором товару, позивачем на підставі п.6.2 Договору здійснено нарахування пені в сумі 43349,12 грн. за період з 20.08.2017 року по 20.02.2018 року, а також на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України 12 891,39 грн. процентів річних за період з 19.11.2016 року по 20.02.2018 року та 55874,40 грн. втрат від інфляції за період з 19.11.2016 року по 20.02.2018 року, які позивач просить суд стягнути з відповідача згідно наданого розрахунку.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що укладений між позивачем та відповідачем правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У відповідності до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 1 ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до частин 1, 2 статті 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

За змістом статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 689 ЦК України покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу.

Таким чином, обов'язок покупця прийняти поставлений йому товар обумовлено як нормами статей 655, 689, 712 Цивільного кодексу України, так і умовами укладеного між сторонами Договору.

Частиною 1 ст. 691 Цивільного кодексу України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України.

Згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару (частина 2 наведеної норми).

Згідно ч. 1 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором,- у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Зокрема, обов'язок з оплати товару передбачений умовами п.2.3 Договору та умовами виставлених позивачем рахунків, згідно яких рахунок підлягає оплаті в день отримання.

Суд зазначає, відповідно до ч.1 ст.9 закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Статтею 1 цього закону визначено, що первинним є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Крім того, первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити як назва документа (форми); дата і місце складання; назва підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

За висновками суду, з урахуванням положень укладеного між сторонами Договору документами, які підтверджують як факт виконання позивачем зобов'язання з поставки товару відповідачеві, так і факт виникнення у останнього зобов'язання з його оплати, є, в даному випадку, видаткові накладні, які сторонами належним чином оформлені та підписані без будь - яких зауважень, а також засвідчені печатками сторін.

Тобто, саме ці документи є первинними бухгалтерськими документами, які засвідчують здійснення господарської операції і містять інформацію про вартість поставленого за Договором товару.

Отже, підписання покупцем (відповідачем) видаткових накладних, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і які відповідають вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за поставлений позивачем товар.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Статтею 251 Цивільного кодексу України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Також суд зауважує, що за загальним правилом зобов'язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ст. 598 Цивільного кодексу України, ст. 202 Господарського кодексу України). Ці підстави наведено у ст. ст. 599 - 601, 604- 609 ЦК України.

Згідно зі ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином. Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

З наданих позивачем доказів вбачається, що позивач взяті на себе зобов'язання виконав належним чином, здійснивши поставку товару покупцю за Договором згідно вищезазначених накладних на суму 1082400,00 грн., а відповідач в порушення умов Договору в обумовлений строк не здійснив повну та своєчасну оплату поставленого товару, сплативши тільки частину в сумі 804 200,00 грн., а саме платіжними дорученнями на загальну суму 998 200,00 грн. із зазначенням призначення платежу «оплата рахунку № 18-3150007 від 10.11.2016 року за постачання шин…», на суму 212 000,00 грн. із зазначенням призначення платежу «оплата рахунку № 18-3200017 від 15.11.2016 року за постачання шин…», а також 194 000,00 грн. із зазначенням призначення платежу «оплата шин по счету № 18-1740014 от 22.06.2016 по договору № 257002 от 14.09.15», що підтверджується наданими позивачем відповідними виписками банку.

Суд зазначає, що відповідно до приписів п. 3.8. Інструкції "Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті", затвердженої постановою Правління Національного Банку України від 21.01.2004 № 22, реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

Згідно з частиною 5 статті 51 Закону України "Про банки та банківську діяльність" платіжні інструменти (платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення) мають бути оформлені належним чином і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій вони використовуються, правові підстави здійснення розрахункової операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення банком розрахункової операції, що цілком відповідають інструкціям власника рахунку або іншого передбаченого законодавством ініціатора розрахункової операції.

Суд звертає увагу, що у випадку, коли в графі платіжного доручення "призначення платежу" зазначене чітке призначення платежу, то даний платіж має зараховуватися відповідно до його призначення. Однак, у випадку наявності переплачених сум за відповідними рахунками, ці суми мають зараховуватись одержувачем відповідно до умов договору між платником та одержувачем коштів. Якщо відповідні застереження у договорі відсутні, у разі наявності переплат платежі мають відноситись на погашення заборгованості в хронологічному порядку, тобто, починаючи з такої, що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.

З огляду на наведене, оскільки відповідачем в платіжних документах зазначався конкретний рахунок, за який вносилась оплата, за відсутності доказів погодження відповідача щодо зміни платежів, зарахування вказаних сум необхідно здійснювати в рахунок погашення заборгованості першочергово згідно призначення платежу та в порядку черговості згідно дати виникнення боргу за конкретним рахунком.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги здійснені відповідачем оплати та визначені призначення платежів, суд доходить висновку про наявність заборгованості за рахунком № 18-3150007 від 10.11.2016 року (видаткова накладна №316004 від 11.10.2016 року) в сумі 46000,00 грн. та за рахунком № 18-3200017 від 15.11.2016 року (видаткова накладна №323001 від 18.11.2016 року) на суму 12 700,00 грн., всього на суму 58700,00 грн., а також за рахунком № 18-3510017 від 16.12.2016 року (випадкова накладна №351004 від 16.12.2016 року) на суму 219 500,00 грн., тобто залишок неоплаченого товару за вказаними рахунками становить 278 200,00 грн.

При цьому в доданих до позовної заяви розрахунках позивач зазначає про наявність заборгованості в сумі 39 199,97 грн. за датою поставки від 26.04.2017 року на вказану суму, а також нараховує на вказану суму пеню, проценти річних та втрати від інфляції.

Проте, за умови ненадання позивачем на підтвердження факту поставки товару 26.04.2017 року на суму 39199,97 грн. та виникнення заборгованості за наслідками невиконання зобов'язання з оплати останнього, жодних доказів, підстави для стягнення основної заборгованості в сумі 39199,97 грн. як не підтвердженої документально, відсутні.

Згідно частини першої статті 96 ЦК юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В свою чергу Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору купівлі-продажу №257002 від 14.09.2015 року та/або його окремих положень суду не надано.

Зважаючи на встановлені обставини справи та приписи вищевикладених правових норм, а також оскільки на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, господарський суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення основного боргу позивачем нормативно та документально доведені в сумі 278 200,00 грн., а тому підлягають частковому задоволенню у вказаній сумі.

Таким чином матеріалами справи підтверджується, що відповідач, в порушення умов Договору у визначений строк повну оплату поставленого товару не здійснив належним чином, а отже за приписами ч. 1 ст. 612 ЦК України є таким, що прострочив виконання зобов'язання.

Окрім того, оскільки відповідачем допущено порушення зобов'язання щодо своєчасної оплати вартості переданого за Договором товару позивачем на підставі п.6.2 Договору здійснено нарахування пені в сумі 43349,12 грн. за період з 20.08.2017 року по 20.02.2018 року, а також на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України 12 891,39 грн. процентів річних за період з 19.11.2016 року по 20.02.2018 року та 55874,40 грн. втрат від інфляції за період з 19.11.2016 року по 20.02.2018 року, які позивач просить суд стягнути з відповідача згідно наданого розрахунку.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною другою статті 9 названого Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов'язань у зазначеній сфері визначено статтями 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

З урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч. 1 статті 546, статті 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань").

Згідно ч.1 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з п. 4.1 Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 17 грудня 2013 року №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (далі - Постанова № 14) сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

У відповідності до пунктів 3.1. та 3.2. Постанови № 14 інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України (постанова від 23.01.12 р. у справі № 37/64, постанова від 01.10.14 р. у справі № 6-113цс14).

Пунктом 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012 року № 01-06/928/2012 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» (з посиланням на постанову Вищого господарського суду України від 05.04.2011р. № 23/466 та на лист Верховного суду України «Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ від 03.04.1997р. № 62-97р) зазначено, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зазначену позицію також підтримує і Верховний Суд України (постанова Верховного суду України від 23.01.2012р. у справі №37/64).

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

Крім того, суд зазначає, що згідно ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як визначено пунктом 2.5 Постанови № 14, щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини 6 статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Отже, за висновками суду, положення пункту 6.2 Договору щодо нарахування пені за кожен день прострочення платежу, без визначення чіткого строку нарахування не дає іншого (більшого) визначення тривалості періоду нарахування пені, ніж передбачений положеннями ст. 232 Господарського кодексу України та Постанови № 14, а тому нарахування пені за Договором повинно здійснюватись виключно у визначеному господарським законодавством загальному порядку.

Окрім того, за результатами здійсненої судом перевірки нарахування заявленої позивачем до стягнення пені судом встановлено, що здійснене позивачем нарахування неустойки (пені) протягом шести місяців, що передують моменту звернення з позовом (з 20.08.2017 року по 20.02.2018 року), не відповідає приписам чинного законодавства щодо визначення початку перебігу строку нарахування пені, та враховуючи визначений з урахуванням ч. 6 ст. 232 ГПК України період прострочення зобов'язань з оплати поставленого товару (рахунок - фактура № 18-3200017 від 15.11.2016 року на суму 224700,00 грн. та № № 18-3510017 від 16.12.2016 року на суму 219500,00 грн.) і, відповідно, можливого нарахування пені, свідчить про нарахування пені поза межами такого періоду, в зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

За результатами здійсненої судом перевірки нарахування заявлених позивачем до стягнення процентів річних та втрат від інфляції, нарахованих за несвоєчасне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань з оплати поставленого за Договором товару, встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до умов Договору та приписів чинного законодавства, з урахуванням визначеного позивачем періоду та здійснених відповідачем часткових оплат, становить 8737,14 грн. процентів річних та 35887,34 грн. втрат від інфляції, а отже є меншим, ніж заявлено до стягнення позивачем, тому позовні вимоги в частині стягнення процентів річних та втрат від інфляції за несвоєчасну оплату товару за Договором підлягають частковому задоволенню у розмірі, нарахованому судом, а саме 8737,14 грн. процентів річних та 35887,34 грн. втрат від інфляції.

Також зважаючи на встановлену судом непідтвердженість документально позовних вимог в частині основного боргу в сумі 29199,97 грн., вимоги позивача про стягнення пені, процентів річних та втрат від інфляції, нарахованих за прострочення оплати поставленого товару у вказаній сумі, також задоволенню не підлягають як похідні від основної вимоги.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З урахуванням вищевикладеного, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛОГІСТИК МТС" (93113, ЛУГАНСЬКА ОБЛ., МІСТО ЛИСИЧАНСЬК, ВУЛИЦЯ ПЕРШОТРАВНЕВА, БУДИНОК 201А, КАБІНЕТ 5) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТД "КОРСИКА" (21022, Вінницька обл., місто Вінниця, ВУЛИЦЯ ГОНТИ, будинок 24 А; код ЄДРПОУ 36967155) 278 200,00 грн. (двісті сімдесят вісім тисяч двісті грн. 00 коп.) основного боргу, 8737,14 грн. (вісім тисяч сімсот тридцять сім грн. 14 коп.) процентів річних, 35887,34 грн. (тридцять п'ять тисяч вісімсот вісімдесят сім грн. 34 коп.) втрат від інфляції та 4842,36 грн. (чотири тисячі вісімсот сорок дві грн. 36 коп.) судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя М.М.Якименко