Постанова № 74759719, 14.06.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2018 рокуЛьвів№ 876/2255/18

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді: Кухтея Р.В.

суддів: Хобор Р.Б.,Онишкевича Т.В.

з участю секретаря судового засідання: Джули В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 лютого 2018 року (ухвалена головуючим-суддею Ромазан В.В., час ухвалення рішення 12 год 40 хв, повне судове рішення складено 13 лютого 2018 року) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Тернопільської районної ради про визнання протиправним рішення,

в с т а н о в и в :

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зазначеним позовом, в якому просив визнати рішення Тернопільської районної ради № 170 від 21.12.2016 в частині пунктів 1-4.1 таким, що неможливо виконати у зв’язку із його протиправністю. Покликається на відсутність доручень відповідних сільських, селищних рад з питань оренди чи зміни балансоутримувача. Зазначає, що в оспорюваному рішенні відсутнє чітке формулювання щодо конкретизації майна, яке підлягає передачі на баланс Фонду комунального майна та строків здійснення такої передачі. Також при прийнятті рішення відповідачем був порушений процесуальний порядок його винесення, зокрема, в частині дотримання регламенту ради.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 08.02.2018 у задоволенні позову було відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, яку мотивує тим, що судом першої інстанції було залишено поза увагою порушенням регламенту ради при прийнятті оспорюваного рішення, не прийнято до уваги дефектність протоколу засідання комісії з питань промисловості, інвестицій, підприємництва, будівництва, транспорту і зв’язку житлово-комунального господарства, побутового і торгівельного обслуговування та соціального захисту населення від 20.12.2016, наявність порушень у якому ставить під сумнів факт проведення засідання. Судом також не взято до уваги, що майно об’єднання є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ Тернопільського району, а не Тернопільської районної ради, як зазначено у рішенні. При цьому, позивач зазначає, що повноваження районних та обласних рад щодо користування та розпорядження таким майном має похідний характер від повноважень представницьких органів місцевого самоврядування, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради діють за дорученням сільських, селищних та міських рад. Проте, спірне рішення приймалось без відповідних доручень. Стосовно висновків суду про відсутність підстав вважати, що оспорюваним рішенням були порушені його права, зазначає, що метою зміни балансоутримувача майна є реалізація корупційних схем щодо подальшого його відчуження, і, як наслідок, позбавлення жителів територіальних громад, в тому числі його особисто, як члена територіальної громади, медичної допомоги та позбавлення працівників медичного об’єднання місця роботи. Причиною прийняття спірного рішення є встановлення можливості реалізації схеми щодо передачі Комунального закладу у приватні структури в цілях самозбагачення. Крім того, повідомлення на його адресу про невиконання оспорюваного рішення, в подальшому стало підставою для його увільнення від виконання обов’язків головного лікаря об’єднання, що в свою чергу стало наслідком порушення його прав та інтересів. З урахуванням наведеного вище, просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду від 08.02.2018 та прийняти постанову, якою повністю задовольнити його адміністративний позов.

Відзив на апеляційну скаргу від відповідача не надходив.

Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2, які підтримали апеляційну скаргу, представника відповідача ОСОБА_3, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що 21.12.2016 рішенням сьомого скликання восьмої сесії Тернопільської районної ради Тернопільської області № 170 «Питання власності» було вирішено : 1. Пункт 1.2 статуту комунального закладу Тернопільської районної ради «Тернопільське районне територіальне медичне об’єднання» викласти в наступній редакції: «ОСОБА_4 об’єднання є власністю Тернопільської районної ради, передане об’єднанню на основі договірних зобов’язань згідно вимог чинного законодавства України. Уповноваженим органом з питань оренди є Фонд комунального майна у Тернопільському районі. 2. Статут комунального закладу Тернопільської районної ради «Тернопільське районне територіальне медичне об’єднання» затвердити у новій редакції. 3. В.О. головного лікаря ТРТМО ОСОБА_1 здійснити заходи щодо державної реєстрації Статуту ТРТМО у новій редакції згідно вимог чинного законодавства України. 4. Фонду комунального майна в Тернопільському районі здійснити заходи передбачені чинним законодавством України щодо взяття на свій баланс будівель та споруд комунального закладу Тернопільської районної ради «Тернопільське районне територіальне медичне об’єднання».

Як вбачається із Розділу І Статуту комунального закладу Тернопільської районної ради «Тернопільське районне територіальне об’єднання», затвердженого рішенням районної ради № 151 від 28.09.2016, комунальний заклад Тернопільської районної ради «Тернопільське районне територіальне медичне об’єднання» є правонаступником комунального підприємства Тернопільської районної ради «Тернопільське районне територіальне медичне об’єднання». Засновником ОСОБА_4 є Тернопільська районна рада Тернопільської області. ОСОБА_4 є власністю Тернопільської районної ради і закріплене за об’єднанням на праві господарського відання. Розділом ІV зазначеного Статуту «ОСОБА_4 об’єднання» передбачено, що майно об’єднання належить до комунальної власності територіальної громади Тернопільського району і закріплене за об’єднанням на праві оперативного управління.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оспорювані пункти рішення прийняті у межах та на підставі Конституції та Законів України. При цьому, суд першої інстанції не погодився з доводами позивача про обов’язкову наявність доручень відповідних рад з питань оренди чи зміни балансоутримувача при його прийнятті з тих мотивів, що майно Комунального закладу є власністю Тернопільської районної ради та закріплене за об’єднанням на праві господарського відання. Також, суд вважав, що оспорюваними пунктами спірного рішення не порушено прав позивача, як члена територіальної громади, оскільки останнім не наведено мотивів у чому саме полягають такі порушення, а лише зазначено про неможливість його виконання як виконуючого обов’язки медичного об’єднання. Крім того, позивачем не було надано суду доказів того, що він є членом територіальної громади Тернопільського району, оскільки проживає у ІНФОРМАЦІЯ_1.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Статтею п’ятою КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміється як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Встановлене статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було реальним.

Зі змісту регулювання, яке міститься у КАС України, також вбачається, що і право оскаржити індивідуальний правовий акт має особа, якої він стосується.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач звернувся до суду з позовом про визнання рішень відповідача таким що не можливо виконати, які встановлюють питання власності Комунального закладу Тернопільської районної ради «Тернопільського районного територіального медичного об’єднання». Такі рішення і дії породжують права й обов'язки тільки тих для суб'єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб'єктів), яким його адресовано, тобто, у даному випадку, керівника цього комунального закладу.

Відсутність у ОСОБА_1 прав чи обов'язків у зв'язку із оскаржуваним рішенням не породжує для нього права на захист, оскільки за змістом статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені його права, свободи або інтереси, водночас, суб'єктивна оцінка порушення права не є абсолютною.

В деяких випадках сам законодавець визначає коло осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок бездіяльності, вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій чи прийняття актів, правомірно обмежуючи право інших осіб на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод або інтересів.

Тобто, право на звернення з адміністративним позовом має не особа, яка стверджує про їх порушення, а особа, права якої безпосередньо можуть бути порушені прийнятим рішенням. Однак, всупереч зазначеним вимогам, позивачем не наведено обставин, які свідчать про те, яким саме чином зазначене рішення порушує його права та інтереси.

Погоджуючись з висновком суду щодо необґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1, колегія суддів зазначає, що судами не встановлено факт порушення особистих прав позивача, які підлягають захисту в судовому порядку в обраний ним спосіб, з боку відповідача у сфері публічно-правових відносин.

При цьому, позивачем не конкретизовано в чому саме полягає реалізація корупційних схем щодо подальшого відчуження майна, і, як наслідок, позбавлення жителів територіальних громад, в тому числі його особисто, як члена територіальної громади, медичної допомоги та позбавлення працівників медичного об’єднання місця роботи.

З урахуванням наведених вище мотивів, інші доводи апелянта на висновки суду апеляційної інстанції не впливають, оскільки основні мотиви мають фундаментальне значення при вирішенні апеляційної скарги та справи по суті.

Враховуючи обставини, що встановлені судами в даній справі, надаючи оцінку правовим вчинкам учасників правовідносин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 та скасування судового рішення.

Згідно ч.1 ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з’ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому відсутні підстави для скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 лютого 2018 року по справі № 607/6664/17-а – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя ОСОБА_5 судді ОСОБА_6 ОСОБА_7 Повне судове рішення складено 18.06.2018.