Постанова № 74757699, 14.06.2018, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2018 року м. ОдесаСправа № 915/462/17Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Разюк Г.П.,

суддів: Колоколова С.І., Савицького Я.Ф.,

при секретарі судового засідання Полінецькій В.С.

за участю представників учасників справи:

від прокуратури – ОСОБА_1 за посвідченням №031420 від 19.01.2015;

від позивача – ОСОБА_2 за довіреністю №7/11 від 19.02.2018;

від відповідача 1 – ОСОБА_3 – директора за наказом №506-к від 15.11.2016

/відповідач 2 не використав законного права на участь у судовому засіданні, хоча про час та місце його проведення повідомлений належним чином /див. – рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення від 24.05.2018/,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 29 червня 2017 року, проголошене о 14:45 суддею Смородіновою О.Г. у м. Миколаєві, повний текст якого складено 04.07.2017,

у справі №915/462/17

за позовом прокуратури Миколаївської області в інтересах держави

в особі Кабінету Міністрів України

до відповідачів:

1) Державного підприємства “Володимирівське лісове господарство”;

2) Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

про визнання договору недійсним та повернення земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2017 року Прокурор Миколаївської області звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Державного підприємства (далі по тексту– ДП) "Володимирівське лісове господарство" та Фізичної особи – підприємця (далі – ФОП) ОСОБА_4 про визнання недійсним на майбутнє договору про спільну діяльність без утворення юридичної особи від 08.02.2014 № 15 (далі – договір від 08.02.2014), укладеного між відповідачами і додаткової угоди до цього договору від 23.05.2016 № 27; та зобов'язання ФОП ОСОБА_4 повернути у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України з правом постійного користування ДП "Володимирівське лісове господарство" земельні ділянки державного лісового фонду загальною площею 38,5 га, грошовою оцінкою 779 786,70 грн., що розташовані в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району та використовуються ФОП ОСОБА_4 за оспорюваним договором, на підставі статей 203, 215, 235, 1212 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за договором від 08.02.2014 ДП "Володимирівське лісове господарство" незаконно розпорядилося спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення та фактично передало у платне користування земельні ділянки державного лісового фонду для вирощування сільськогосподарських культур без відома Кабінету Міністрів України, до компетенції якого належить надання земельних ділянок державної власності лісогосподарського призначення в користування (оренду) особам для сільськогосподарських потреб. На думку прокурора, договір від 08.02.2014 є удаваним правочином у розумінні приписів статті 235 Цивільного кодексу України, який вчинено сторонами з метою приховання договору оренди землі, він суперечить вимогам законодавства та підлягає визнанню недійсним у судовому порядку, а спірні земельні ділянки - поверненню позивачеві.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 29.06.2017 (суддя Смородінова О.Г.) позов задоволено. Визнано недійсним на майбутнє договір від 08.02.2014, укладений між ДП “Володимирівське лісове господарство” і ФОП ОСОБА_4 Зобов’язано ФОП ОСОБА_4 повернути у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України, з правом постійного користування ДП “Володимирівське лісове господарство”, земельні ділянки державного лісового фонду загальною площею 38,5 га, грошовою оцінкою 779 786,70 грн, розташовані в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області.

Стягнуто з ДП “Володимирівське лісове господарство” та з ФОП ОСОБА_4 на користь Прокуратури Миколаївської області по 1600,00 грн. витрат на сплату судового збору.

Місцевий господарський суд дійшов висновку про наявність обставин, які за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання договору від 08.02.2014 недійсним та повернення земельних ділянок позивачеві, оскільки визнав, що ФОП ОСОБА_4 на підставі оспорюваного договору фактично отримала право користування земельними ділянками для вирощування сільськогосподарських культур і збирання врожаю. Тобто правочин, вчинений сторонами при укладенні договору від 08.02.2014, спрямовано на приховання іншого правочину – договору оренди земельних ділянок, який сторони насправді вчинили, а тому зазначений договір є удаваним правочином згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України. Суд також з'ясував, що ДП “Володимирівське лісове господарство” при укладенні договору від 08.02.2014 діяло поза межами наданих йому повноважень, оскільки органом, уповноваженим на передачу земельних ділянок лісогосподарського призначення у користування для сільськогосподарських потреб, є Кабінет Міністрів України, який відповідних рішень щодо передачі ФОП ОСОБА_4 зазначених земельних ділянок не приймав.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, ФОП ОСОБА_4 звернулась до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.06.2017 скасувати повністю та відмовити в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, апелянт посилається на те, що прокурором при зверненні до суду пропущено строк позовної давності.

Скаржник вважає, що Кабінет Міністрів України, на який покладено обов’язок щодо управління державним майном, маючи в підпорядкуванні ДП “Володимирське лісове господарство”, Миколаївське обласне управління лісового та мисливського господарства і нарешті Державне агентство лісових ресурсів України міг і повинен був дізнатися про порушення права держави, пов’язаного з передачею земельної ділянки лісогосподарського призначення у користування третім особам, оскільки спірний договір проходив процедуру узгодження і на протязі тривалого часу дії договору на відповідні банківські рахунки державного підприємства сплачувалися обумовлені сторонами грошові кошти згідно умов договору, а фінансові звіти в частині надходження цих коштів були відомі. Незважаючи на це, всупереч своєму обов’язку щодо управління державним майном, станом на час подання позову Кабінетом Міністрів України не було вжито заходів, спрямованих на повернення переданої за спірним договором земельної ділянки в користування держави.

Також апелянт вважає, що Кабінет Міністрів України, набувши статус позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, а також не надав доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2017 (судді: Ярош А.І., Лисенко В.А., Діброва Г.І.) рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.06.2017 скасовано та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позову, проте відмовив у його задоволенні у зв’язку зі спливом строку позовної давності.

Постановою Верховного суду від 10.04.2018 касаційну скаргу Заступника прокурора Одеської області задоволено частково, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2017 у справі скасовано, та передано її на новий розгляд до Одеського апеляційного господарського суду.

При цьому у постанові Верховний суд зазначив про передчасність висновків суду апеляційної інстанції щодо відмови у позові за спливом строку позовної давності та зазначив, що вони не ґрунтуються на належним чином досліджених і оцінених судом доказах у справі.

05.05.2018 справа отримана Одеським апеляційним господарським судом та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями її прийнято на новий розгляд колегією суддів у складі головуючого судді Разюк Г.П., суддів: Колоколова С.І., Савицького Я.Ф.

У відзиві на апеляційну скаргу ДП “Володимирське лісове господарство” зазначає, що вона є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, оскільки орендар за спірним договором - ФОП ОСОБА_4 є родичом /невісткою/ колишнього директора підприємства ОСОБА_5, який приховував факт укладання даного договору і тому Кабінету Міністрів України не було відомо про його існування, а прокуратурі Миколаївської області про допущені порушення законодавства при укладенні спірного договору стало відомо за результатами досудового розслідування у кримінальному проваджені №42016150000000147, внесеному в ЄРДР 12.03.2015р.

Прокуратура Миколаївської області та Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області також надали відзиви, у яких просять відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити оскаржуване рішення без змін.

Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзивів на неї, вислухавши пояснення учасників справи, перевіривши правильність юридичної оцінки судом першої інстанції встановлених фактичних обставин справи і застосування норм матеріального та процесуального права, судова колегія приходить до наступного.

З матеріалів справи вбачається, що 08.02.2014 між ФОП ОСОБА_4 (сторона 1) та ДП “Володимирівське лісове господарство” в особі колишнього директора ОСОБА_5С (сторона 2) укладено договір № 15 про спільну діяльність без утворення юридичної особи, за яким сторони, враховуючи спорідненість своєї діяльності і спільний регіон її здійснення, з метою оптимізації, здешевлення витрат на підвищення загальної ефективності діяльності кожної із сторін, домовилися про організацію спільної діяльності кожної із сторін в сфері ведення товарного сільськогосподарського виробництва для досягнення наступних господарських і комерційних цілей: виробництво сільськогосподарської продукції; транспортування, зберігання, переробка та реалізація виробленої сільськогосподарської продукції.

Відповідно до пункту 1.3 договору основною метою спільної діяльності є отримання прибутку.

На виконання мети договору сторони: діють спільно шляхом об’єднання своїх внесків і зусиль, баз даних і технологій, які є власністю сторін чи перебувають в їх повному господарському веденні; сторони можуть надавати одна одній технологічну, інформаційну або організаційну допомоги (пункт 1.4 договору).

Відповідно до пункту 4.1.4 договору сторона-2 зобов'язалася з дня набрання чинності договором надати стороні-1 відповідний масив земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення – ріллі, які перебувають у постійному користуванні сторони-2, з метою ведення в спільних інтересах на цих земельних ділянках товарного сільськогосподарського виробництва, та згідно з пунктом 4.1.5 договору здійснювати контроль за вирощуванням за договором сільгоспкультур, що зокрема передбачає підготовку стороною-2 проектів періодичних актів прийому-передачі сторонами виконаних робіт (наданих послуг), узгоджені між сторонами акти підписуються представниками сторін.

За змістом пунктів 6.1, 6.2 договору внесок сторони-1 у спільну діяльність за договором здійснюється шляхом виконання на земельній ділянці комплексу агрономічних та інших робіт, пов’язаних з вирощуванням, охороною, транспортуванням, збереженням та реалізацією сільськогосподарської продукції (підготовка ґрунту під сівбу, сівба, догляд за посівами, охорона посівів, збирання врожаю, його транспортування тощо); внесок сторони-2 у спільну діяльність за договором здійснюється шляхом використання для ведення товарного сільськогосподарського виробництва масиву земельних ділянок площею 41,0 га в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, із земель сільськогосподарського призначення (ріллі), які перебувають в постійному користування сторони-2; здійснення цього внеску не зачіпає право сторони-2 на користування цією земельною ділянкою, не є відчуженням цієї земельної ділянки чи надання в оренду (суборенду).

У пунктах 7.1, 7.3 договору сторони визначили, що сторона-1 щорічно сплачує стороні-2 кошти із розрахунку 600,00 грн. за один гектар переданих для здійснення спільної діяльності земельних ділянок. Загальна сума оплати за один рік становить 24 600,00 грн. Сплата коштів здійснюється стороною-1 (якщо інше не буде встановлено додатковою угодою, в тому числі угодою про сплату коштів в повному обсязі після збору врожаю) у три етапи. Сторони щорічно переглядають ціну договору за 1 га враховуючи Закон України “Про Державний бюджет України” та у зв’язку зі зростанням рівня інфляції.

Договір укладено терміном на 7 років із дня його підписання (пункт 5.1 договору).

У подальшому сторонами були укладені додаткові угоди від 21.12.2015 № 138, від 23.05.2016 № 27 до цього договору, якими вносилися зміни до окремих пунктів договору, в тому числі щодо площі земельних ділянок, яку змінено з 41,0 га на 38,5 га, розміру та часу сплати коштів стороною-1.

За актами приймання-передачі /т.1,а.с.15,16/ ДП “Володимирівське лісове господарство” передало, а ФОП ОСОБА_4 прийняла спірні земельні ділянки.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до приписів статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом, зі змісту прав і обов'язків сторін договору від 08.02.2014 вбачається, що відповідач на підставі оспорюваного договору фактично отримав право користування земельними ділянками для вирощування сільськогосподарських культур та збирання врожаю. Тобто правочин, який вчинено сторонами при укладенні договору від 08.02.2014, спрямовано на приховання іншого правочину - договору оренди земельної ділянки, який сторони насправді вчинили, а тому спірний договір є удаваним правочином згідно з ч. 1 статті 235 Цивільного кодексу України.

Таким чином, до спірного правочину слід застосувати правила, передбачені для договору оренди землі.

Статтею 6 Закону України "Про оренду землі" унормовано, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно зі статтею 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Частиною 1 статті 92 Земельного кодексу України визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Відповідно до приписів статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства

Згідно з державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 08.09.2010 серії ЯЯ № 192159, виданим ДП “Володимирівське лісове господарство”, цільове призначення (використання) земельної ділянки площею 1290,0658 га – для ведення лісового господарства.

За змістом частини 1 статті 124 Земельного кодексу України, статті 4 Закону України "Про оренду землі” передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади; орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Згідно зі статтею 5 Лісового кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Відповідно до частини 1 статті 55 Земельного кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Статтею 57 Земельного кодексу України передбачено, що земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Відповідно до частини 2 статті 8 Лісового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 Лісового кодексу України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок, що перебувають у державній власності.

Стаття 57 Лісового кодексу України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов’язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини 1 цієї статті (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України. Аналогічне положення міститься і у статті 20 Земельного кодексу України.

Матеріали справи не містять доказів дотримання відповідачами вимог зазначених норм права при укладанні спірного договору.

Правовідносини, які виникли між сторонами на підставі договору від 08.02.2014, є відносинами з користування землею, оскільки ДП ”Володимирівське лісове господарство” фактично здійснило передачу відповідачеві за плату земельних ділянок лісогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, однак установленого наведеними нормами земельного та лісового законодавства порядку передачі в оренду спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення сторонами дотримано не було; відповідного рішення органом, уповноваженим на передачу спірної земельної ділянки у користування, не приймалося, що свідчить про те, що ДП “Володимирівське лісове господарство”, уклавши оскаржуваний договір, розпорядилося землями державного лісового фонду із перевищенням своїх повноважень.

Відтак, у суду першої інстанції були достатні правові підстави для визнання оспорюваного договору недійсним та задоволення позову в цій частині.

Крім того, оскільки позовна вимога про повернення земельної ділянки є похідною від вимоги про визнання недійсним на майбутнє договору № 15 від 08.02.2014 (з додатковими угодами до нього) відносно даної земельної ділянки, то місцевим судом її також правомірно задоволено, враховуючи що відсутня правова підстава користування цією земельною ділянкою ФОП ОСОБА_4.

Слід зазначити, що в резолютивній частині рішення суду першої інстанції не зазначено про визнання недійсною на майбутнє додаткової угоди від 23.05.2016р. № 27 до договору № 15 про спільну діяльність без утворення юридичною особи, укладеного 08.02.2014р. ДП “Володимирівське лісове господарство” та ФОП ОСОБА_4, однак на думку колегії суддів оскільки вона є невід'ємною частиною основного договору, який визнано недійсним, то її також слід вважати недійсною.

Щодо доводів скаржника про необхідність застосування строків позовної давності колегія суддів зазначає наступне.

В силу положень ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Пунктом 4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" встановлено, якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі.

В даній справі питання про визнання поважними причини пропуску строку позовної давності підіймалося прокурором в позовній заяві, але судом не розглядалося, оскільки відповідно до частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, а наявна в матеріалах справи заява – клопотання ФОП ОСОБА_4, яка надійшла під час судового засідання 29.06.2017(про що зазначено в протоколі судового засідання від 29.06.2017р. т. 3 а.с. 86) не містить вимоги про застосування наслідків спливу строку позовної давності в розумінні ч. 3 ст. 267 ЦК України, оскільки в ній міститься лише посилання заявника на те, що клопотання прокурора про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності є безпідставним.

Крім того, всебічний аналіз наявних в матеріалах справи документів свідчить, що Кабінет Міністрів України не міг довідатися про порушення його права раніше 15.02.2017року, коли отримав відповідний офіційний запит прокуратури. Так, з договору вбачається, що його укладання не узгоджувалося ні з позивачем, ні з Миколаївським обласним управлінням лісового та мисливського господарства, ні з Державним агентством лісових ресурсів України, як це стверджує скаржник. Таким чином, зазначені особи могли довідатися про існування спірного договору лише під час перевірки діяльності державного підприємства. В той же час, протягом 2014-2016 років чинним законодавством, зокрема прикінцевими положеннями Законів України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.№76-VIII, "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28.12.201'4р № 71-VIII, "Про основні засади державного нагляду (контролю у сфері господарської діяльності" від 5.04.2007 №877-V та іншими, запроваджено обмеження на проведення перевірок державними контролюючими органами суб'єктів господарювання.

При цьому, прокурор звертаючись до суду із відповідним позовом, просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності посилаючись на те, що прокуратурі Миколаївської області про допущені порушення законодавства при укладенні оспорюваного договору стало відомо лише за результатами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42015150240000004, розпочатому 12.03.2015 та після надходження акту планової виїзної ревізії з питань фінансово-господарської діяльності ДП “Володимирівське лісове господарство”, складеного Державною фінансовою інспекцією в Миколаївській області 03.11.2015. Цим актом встановлено, що ДП “Володимирівське лісове господарство” протягом періоду, який підлягає ревізії, з суб’єктами господарської діяльності, фізичними особами-підприємцями укладалися договори “Про спільну діяльність без утворення юридичної особи”, предметом яких є організація спільної діяльності в сфері ведення товарного сільськогосподарського виробництва для досягнення господарських і комерційних цілей: виробництва сільськогосподарської продукції, транспортування, зберігання, переробка та реалізація виробленої сільськогосподарської продукції. Основною метою спільної діяльності є отримання прибутку.

Даним актом визначено, що укладання договорів проводилось підприємством в порушення вимог п. 2 Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого Постановою Кабінету міністрів України від 11.04.2012 № 296, а саме – без погодження з Державним агентством лісових ресурсів України та Кабінетом Міністрів України.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що з моменту, коли Кабінет Міністрів України довідався про порушення його права не сплинуло три роки, отже строк позовної давності не порушено і його порушене відповідачами право підлягає захисту.

З врахуванням вищенаведеного, судова колегія вважає рішення місцевого господарського суду законним та обґрунтованим і не вбачає підстав для його скасування, отже апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишає без задоволення.

Згідно із ст.129 ГПК України витрати скаржника по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги не відшкодовуються.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 273, 275, 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.06.2017 року у справі №915/462/17 залишити без змін, апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 – без задоволення.

Відповідно до ст.284 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом 20 днів, які обчислюються у відповідності до ст.288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 15 червня 2018 року о 14.40.

Головуючий суддя Г.П. Разюк

Суддя С.І. Колоколов

Суддя Я.Ф. Савицький