Рішення № 74747124, 12.06.2018, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/15067/18

Провадження № 2/761/5373/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2018 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді: Савицького О.А.,

при секретарі: Ющенко Я.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального госпіталю Міністерства внутрішніх справ України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та скасування запису про звільнення в трудовій книжці,

встановив:

23.04.2018 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м.Києва з позовом до Центрального госпіталю Міністерства внутрішніх справ України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, згідно якого просить суд: визнати незаконним та скасувати Наказ Центрального госпіталю Міністерства внутрішніх справ України за №7-о/с від 17.01.2018 року в частині звільнення з 19.01.2018 року за п.1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін) ОСОБА_1 з посади завідувача хірургічного відділення; поновити ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, на посаді завідувача хірургічного відділення Центрального госпіталю Міністерства внутрішніх справ України; стягнути з Центрального госпіталю Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, заробітну плату за час вимушеного прогулу, в сумі 70 311,15 грн.; скасувати внесений в трудову книжку серії НОМЕР_1 запис за №22 про звільнення з роботи відповідно до п.1 ст. 36 КЗпП України, за угодою сторін; допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за один місяць.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що згідно з Наказом №7-о/с від 17.01.2018 року ОСОБА_1 було звільнено з посади завідувача хірургічного відділення Центрального госпіталю МВС України за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України (за угодою сторін).

При цьому, підставою для звільнення позивача за вказаною статтею слугувала заява останнього про звільнення з займаної посади з 19.01.2018 року за угодою сторін.

Разом з тим, позивач вказує, що заява про звільнення з займаної посади було написана ним 17.01.2018 року під психологічним тиском директора департаменту охорони здоров'я ОСОБА_3 та під час раптового погіршення самопочуття, зумовленого таким тиском і впливом.

Тобто, позивач стверджує про відсутність в нього волевиявлення на підписання заяви про звільнення та, власне, відсутність бажання та планів звільнятися із займаної посади і припиняти трудові відносини з відповідачем.

Також, позивач вказує, що в той же день ним була написана заява про відкликання заяви про звільнення, як такої, що написана під тиском та не відповідає його волі та бажанню.

Проте, з невідомих для позивача причин, відповідальні працівники відповідача відмовилися її прийняти саме 17.01.2018 року та лише у відповідь на письмову заяву, скеровану відповідачу замовним листом, повідомили позивача про відсутність підстав для анулювання заяви про звільнення.

Крім того, в обґрунтування незаконності свого звільнення, позивач посилається на те, що в день звільнення - 19.01.2018 року він перебував на стаціонарному лікуванні в Центральному госпіталі МВС України з 18.01.0218 року, про що свідчить відповідний лист непрацездатності серії АДІ №571710.

За вказаних обставин, а також посилаючись на положення ст.43 Конституції України, ст.ст. 36, 232, 233, 235 КЗпП України, позивач звернувся до суду з цим позовом, який просить задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою від 25.04.2018 року відкрито провадження у цивільній справі за вказаним позовом, а справу вирішено розглядати за правилами спрощеного провадження.

21.05.2018 року на адресу суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву, згідно змісту яких відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що звільнення ОСОБА_1 з займаної ним посади було проведено з дотриманням вимог чинного трудового законодавства України.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_4 позовні вимоги підтримали та просили задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача Єрьомін В.О. в судовому засіданні щодо задоволення позову заперечував, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість позовних вимог.

Третя особа в судове засідання не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про причини неявки суд не сповістила.

Вислухавши учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд прийшов до висновку, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Перевіряючи обставини справи, судом встановлено, що відповідно до Наказу Начальника Центрального госпіталю Міністерства внутрішніх справ України Коваленко Г.М. за №7 від 17.01.2018 року ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади завідувача хірургічного відділення з 19.01.2018 року на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін).

При цьому, згідно з зазначеним наказом підставою для звільнення позивача саме по вказаній статті слугувала заява самого позивача.

Водночас, як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач стверджує про відсутність в нього волевиявлення на підписання заяви про звільнення та, власне, відсутність бажання та планів звільнятися із займаної посади і припиняти трудові відносини з відповідачем.

Так, положеннями ст. 36 КЗпП України встановлено, що трудовий договір може бути припиненим за угодою сторін.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.8 своєї постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 року за №9, у разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору згідно з п.1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може бути лише за взаємною згодою про це роботодавця.

В той же час, згідно з правовою позицією, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 26.10.2016 року по справі №6-1269цс16, розглядаючи позовні вимоги про оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з'ясувати: чи дійсно було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.

Обґрунтовуючи відсутність вільного волевиявлення, позивач посилається на те, що заява про звільнення з займаної посади була написана ним 17.01.2018 року під психологічним тиском директора департаменту охорони здоров'я ОСОБА_3 та під час раптового погіршення самопочуття, зумовленого таким тиском і впливом.

Однак, будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували вищенаведені обставини, позивачем надано не було.

Надані позивачем копії медичних документів не доводять наявності у нього хворобливого чи стану шоку через написання заяви про звільнення. Вказані документи можуть свідчити лише про хворобливий стан позивача, який збігся у часі з написанням цієї заяви.

Натомість, як встановлено в судовому засіданні, заява про звільнення від 17.01.2018 року написано позивачем власноручно, містить його підпис та дату проведення звільнення.

Тобто, враховуючи те, що позивач не оспорює самого факту написання заяви, суд приходить до висновку, що заява позивача про звільнення від 17.01.2018 року свідчить про його вільне волевиявлення на звільнення із займаної посади саме на підставі п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін.

Крім того, твердження позивача про те, що в день написання заяви про звільнення ним також було написано заяву про її відкликання, як такої, що написана під тиском та не відповідає його волі та бажанню, суд оцінює критично, адже жодних належних та допустимих доказів на підтвердження її написання та отримання відповідачем як 17.01.2018 року, так і в день звільнення, матеріали справи не містять.

Щодо посилань позивача на те, що його було звільнено під час перебування на лікарняному, слід зазначити наступне.

Дійсно, як встановлено в судовому засіданні, в день звільнення - 19.01.2018 року позивач перебував на стаціонарному лікуванні в Центральному госпіталі МВС України з 18.01.0218 року, про що свідчить відповідний лист непрацездатності серії АДІ №571710.

При цьому, відповідно до ч.3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Разом з тим, враховуючи те, що ч.3 ст.40 КЗпП України забороняє звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності лише з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, в той час як позивача було звільнено за угодою сторін, суд вважає, що відповідач, звільняючи позивача під час перебування останнього на лікарняному, не допустив жодних порушень вказаних положень закону.

В свою чергу, відповідно до вимог ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд встановлює наявність або відсутність обставин, котрими обґрунтовують свої вимоги і заперечення сторони, на підставі доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування, як зазначено у ст.ст. 76, 77 ЦПК України.

Частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Також, згідно роз'яснень, які містяться в п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року, предметом доказування є факти, якими обґрунтовуються заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

З огляду на наведене, враховуючи, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення своїх позовних вимог, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, суд прийшов до висновку, що в їх задоволенні слід відмовити.

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 95, 229, 258, 259, 263-266, 268, 273, 352, 354, п.п. 15.5 п.15 Розділу ХІІІ Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України, ЦПК України, суд

вирішив:

Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову до Центрального госпіталю Міністерства внутрішніх справ України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та скасування запису про звільнення в трудовій книжці.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м.Києва шляхом подання апеляційної скарги через Шевченківський районний суд м.Києва протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення складено 13.06.2018 року.

Суддя: