Ухвала суду № 74744564, 13.06.2018, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 11-кп/793/257/18 Справа № 711/8936/17 Категорія: ст. 537 КПК УкраїниГоловуючий у І інстанції ОСОБА_1 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2018 року Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

головуючого суддів при секретарі ОСОБА_2 ОСОБА_3, ОСОБА_4 ОСОБА_5з участю прокурораОСОБА_6,

засудженого ОСОБА_7,

захисника ОСОБА_8,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси матеріали заяви за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_7 на ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси від 12 січня 2018 року про відмову у задоволенні клопотання ОСОБА_7 про приведення вироку у відповідність, застосування зворотної дії закону, що пом’якшує покарання, та зміну покарання,-

в с т а н о в и л а :

13.10.2017 засуджений ОСОБА_7 звернувся до Придніпровського районного суду м. Черкаси з заявою про застосування до нього норм зворотної дії кримінального закону у часі, що пом’якшує покарання та поліпшує становище особи, та зменшення призначеного йому вироком Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001 покарання за ст. 93 КК України з довічного позбавлення волі на покарання за санкцією статті КК України в редакції, чинної у часі з 29.12.1999 по 04.04.2000, у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, та в подальшому, на підставі фактично відбутого покарання, просив звільнити його з місць позбавлення волі.

12 січня 2018 року ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси засудженому ОСОБА_7 відмовлено в задоволенні клопотання про приведення вироку у відповідність, застосування зворотної дії закону, що пом’якшує покарання, та зміну покарання.

В апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_7 порушує питання про скасування ухвали Придніпровського районного суду м. Черкаси від 12.01.2018 через невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та просить направити справу на новий розгляд в суд першої інстанції.

Як на підставу для такого скасування апелянт зазначає, що судом першої інстанції в ході розгляду його заяви порушено вимоги ст.ст. 411, 413 КПК України, зокрема висновки суду, викладені в судовому рішенні, не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду, та містять істотні суперечності.

Зазначає, що суд першої інстанції на власний розсуд змінив предмет його клопотання та виніс рішення по ньому. Суд залишив поза увагою Закони України № 1483, 1484-ІІІ від 22.02.2000, як закони, які вносять зміни в Закон «Про кримінальну відповідальність» (1960р), не дослідив їх і не спростував їх, чим порушив його право на захист.

Крім того, ОСОБА_7, посилаючись на норми національного права, міжнародних договорів та практику ЄСПЛ, вказує на обґрунтованість заявлених ним вимог та наявність підстав для застосування щодо нього положень ч. 4 ст. 5 КК України, а саме - положень норм зворотної дії кримінального закону в часі, що пом’якшує покарання та поліпшує становище особи.

Заслухавши доповідача, думку засудженого ОСОБА_7 та його захисника – адвоката ОСОБА_8 , які підтримали апеляційну скаргу, просили її задовільнити; думку прокурора про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та відсутність підстав для задоволення апеляційних вимог засудженого ОСОБА_9, дослідивши матеріали провадження та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга засудженого до задоволення не підлягає, виходячи з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

За змістом ст. 370 КПК України судове рішення повиненно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, ґрунтуватись на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, з дотриманням вимог кримінального та кримінального процесуального закону.

Вказаних вимог процесуального закону суд першої інстанції дотримався.

Так, висновок суду першої інстанції про відсутність законних підстав для задоволення заяви засудженого ОСОБА_7 про застосування положень норм зворотної дії кримінального закону у часі, що пом’якшує покарання та поліпшує становище особи, відповідає фактичним обставинам справи та ґрунтується на доказах, оцінених відповідно до вимог ст. 94 КПК України.

Зокрема, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_7 засуджений вироком Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001 року за п.п. «а», «е», «і», «з» ст. 93, ч. 3 ст. 142 КК України 1960 року, на підставі ч. 1 ст. 42 КК України 1960 року до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справ Верховного Суду України від 16.07.2002 вирок Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001, в тому числі - щодо ОСОБА_7, залишено без змін. Даний вирок набрав законної сили та звернутий до виконання.

Згідно ст.6 КК України 1960 року злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння. Аналогічна норма міститься в ч.2 ст.4 КК України 2001.

За змістом ч. 2 ст. 6 КК України 1960 року, закон, що усуває караність діяння або пом’якшує покарання, має зворотну силу, тобто, поширюється з моменту набрання ним чинності також і на діяння, вчинені до його видання.

Відповідно до ч. 4 ст. 5 КК України 2001 року, на яку посилається засуджений ОСОБА_7, якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Так, за умисне вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин, санкцією ст. 93 КК України 1960 року передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років або смертна кара.

Статтею 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначено, що особі не може призначатися покарання, суворіше від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення.

Новий вид кримінального покарання - довічне позбавлення волі, запроваджений Законом N 1483- III, який набрав чинності 04.04.2000, є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою.

Як встановлено судом першої інстанції, що знайшло своє об’єктивне підтвердження і в ході апеляційного перегляду оскаржуваного судового рішення, ОСОБА_7 вироком Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001 призначено покарання вже у виді довічного позбавлення волі, що є більш м'яким в порівняні зі смертною карою, а тому законні підстави для заміни цього покарання на покарання за санкцією ст. 93 КК України в редакції 1960 року, чинної станом з 29.12.1999 року по 04.04.2000 року, у виді позбавлення волі на певний строк відсутні.

Тому, призначене ОСОБА_7 покарання вироком Апеляційного суду Черкаської області, на думку колегії, є законним і обгрунтованним, призначене з урахуванням положень ст. 58 Конституції України та є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів.

Доводи засудженого ОСОБА_7 про неправильне застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, зокрема незастосування судом першої інстанції покарання за санкцією ст. 93 КК України 1960 року, чинної на період з 29.12.1999 року по 04.04.2000 року, що не відповідає вимогам ст.58 Конституції України, міжнародно-правовим актам з питань зворотної дії в часі кримінального закону, є безпідставними.

Так, ч. 1 ст. 58 Конституцією України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Запроваджений Законом № 1483 – ІІІ новий вид кримінального покарання у виді довічного позбавлення волі вважається менш суворим видом покарання в порівнянні із смертною карою, яке було передбачене як максимальне покарання за санкцією ст. 93 КК України 1960 року.

Застосуванням довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин; у санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань (п. 1' ч. 1 ст. 23 Кодексу 1960 року) поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років; засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 25 Кодексу 1960 року, ч. 2 ст. 87 Кодексу 2001 року); особам, засудженим до довічного позбавлення волі, забезпечується можливість мати соціальні зв'язки у межах, визначених законом (ст.ст. 28,38,39,41,42,43,44,58 Виправно-трудового кодексу України від 23.12.1970; ст.ст. 107 - 110, 112 - 114, 127, 151, 151-1). У разі виявлення підстав для перегляду справи існує реальна можливість для реабілітації особи, засудженої до довічного позбавлення волі.

Не заслуговують на увагу і посилання апелянта на те, що судом застосована норма закону, зокрема ст. 25-2 КК України в редакції 2000, яка не підлягає застосуванню на підставі ч.ч. 2,3 ст. 5 КК України, оскільки за змістом ч. 4 цієї ж статті КК України 2001 року, якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Так, у рішенні № 11 -рп/99 від 29.12.1999 Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального Кодексу України 1960 року, які передбачали смертну кару, як вид покарання.

Згідно з правовими позиціями Конституційного Суду України, ч. 2 ст. 152 Основного Закону України закріплює принцип за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність і не підлягають застосуванню. За цим же принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.

На виконання зазначеного рішення Конституційного Суду України Верховна Рада України прийняла Закон України від 22.02.2000 року № 1483-ІП "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України", яким покарання у виді смертної кари було замінено на довічне позбавлення волі.

Таким чином, з дня ухвалення Конституційним Судом України зазаченого вище рішення і до набрання чинності Законом N 1483-ІП від 22.03.2000 року існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кримінального Кодексу 1960 року щодо заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом N 1483-ІП стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормо контролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари.

Відповідно до рішенні № 1-рп/11 від 26.01.2011 року Конституційного Суду України, положенням Конституції України щодо законів, які мають зворотну дію в часі, відповідала ч. 2 ст. 6 Кодексу 1960 року, згідно з якою "закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання". Приписи частини ч. 1 ст. 5 Кодексу 2001 року розвивають положення ч. 1 ст. 58 Конституції України та вказують на те, що Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Підсумовуючи викладене, оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання ніж смертна кара, яка була передбачена Кримінальним Кодексом 1960 року, зокрема на час вчинення особами особливо тяжких злочинів відповідно до вироку від 14.06.2000, то положення Кодексу 1960 року із змінами внесеними Законом від 22.02.2000 є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом, а тому на підставі ч. 1 ст. 58 Конституції України, ч. 2 ст. 6 Кодексу 1960 року, ч. 1 ст. 5 Кодексу 2001 року, положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними зазначеним вище Законом, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили, передбачені Кодексом 1960 року, особливо тяжкі злочини до набрання чинності зазначеним законом, у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності Законом не було виконано.

Зазначене вище також узгоджується з практикою ЄСПЛ відображеною у рішеннях по справам "Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18.05.2006, "Ткачов проти України" від 13.12.2007, за змістом якої заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання, яке було передбачене законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Доводи апелянта про зміну судом першої інстанції предмету його клопотання є безпідставними, не знайшли свого обґрунтованого підтвердження в ході апеляційного перегляду рішення районного суду, та колегією суддів не встановлено жодних істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б слугували підставою для скасування рішення суду та направлення справи на новий розгляд в суд першої інстанції.

Також, не знайшли свого обґрунтованого підтвердження в ході апеляційного перегляду рішення районного суду доводи ОСОБА_7 про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Крім того, під час апеляційного розгляду засудженим ОСОБА_7 було заявлено клопотання про застосування строку давності виконання обвинувального вироку щодо нього та звільнення його від подальшого відбування покарання відповідно до вимог ст. 49 ч.3 КК України ( в ред. 1960 року) та ст. 152 КВК України, посилаючись на те, що вирок суду щодо нього не виконаний, а лише звернутий до виконання, і він відбув 15 років позбавлення волі. Вказане клопотання є безпідставним та не підлягає до задоволення, оскільки не узгоджується з нормами кримінального законодавства.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що ухвала Придніпровського районного суду м. Черкаси від 12.01.2018 року відповідає критеріям, зазначеним в ст. 370 КПК України, є законною та обґрунтованою, а підстави, передбачені ст.ст. 409, 415 КПК України, для скасування та призначення нового розгляду в суді першої інстанції, як про те просить апелянт,.– відсутні.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 404, 405, п. 1 ч. 1 ст. 407, ст.ст. 418, 419, 537-539 КПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси від 12 січня 2018 року про відмову у задоволенні клопотання ОСОБА_7 про застосування положень норм зворотної дії кримінального закону у часі, що пом’якшує покарання та поліпшує становище особи,- залишити без змін, а апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_7., - без задоволення.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий :

Судді :