Рішення № 74726609, 18.06.2018, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 червня 2018 р. Справа № 814/1033/18 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Лісовської Н.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1, АДРЕСА_2 до відповідача:Інгульського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області, пр. Богоявленський, 55-е, м. Миколаїв, 54018 про:визнання рішення від 10.10.2017 № 13988/02 неправомірним та зобов'язання вчинити дії,ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з адміністративним позовом до Інгульського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (далі - відповідач, Інгульське ОУПФУ), в якому просить суд:

- визнати неправомірним рішення Інгульського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії від 10.10.2017 року № 13988/02;

- зобов'язати Інгульське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 07.10.2009 року - шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що з 01.06.1994 року вона отримувала пенсію за віком, але з 1996 року виплата пенсії припинено у зв'язку з її виїздом на постійне проживання до Ізраїлю. 07.10.2009 року Конституційним судом України було прийнято рішення, яким визнано положення п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне старування» № 1058-ІV від 07.10.2003 року (далі - Закон України № 1058) не конституційними, а відтак пенсіонерові - громадянину України державні органи ПФУ повинні нараховувати та виплачувати пенсію не залежно де саме фактично проживає громадянин, який досяг пенсійного віку. Позивач просить суд зобов'язати Інгульське ОУПФУ поновити виплату їй пенсії за віком.

Відповідач надав суду відзив на позов, де зазначає, що під час звернення позивачки, між Україною та Ізраїлем не було укладено відповідного міжнародного договору, а від так, позивачка має право на отримання пенсії як громадянка України, але за умови наявності ратифікованого міжнародного договору. Крім того, представником позивача до Інгульського ОУПФУ не було надано усіх необхідних документів, а саме паспорту позивача, або іншого документу, що засвідчує місце проживання особи. Також, відповідач зазначає, що позивачем порушено строк звернення до суду з адміністративним позовом, отже позовні вимоги мають бути залишені без розгляду.

У відповіді на відзив представник позивача зазначив, що при зверненні до відповідача із заявою для призначення пенсії, представником позивача надано копію посвідчення особи та його оригінал для огляду та засвідчення копії, що підтверджується штампом вхідної кореспонденції Інгульського ОУПФУ. Посвідчення містить інформацію про особу позивача, місце її проживання та вік.

Ухвалою від 27.04.2018 року відкрито провадження у справі, справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою від 27.04.2018 року суд задовольнив клопотання позивача про визнання поважними причин пропуску строків звернення до адміністративного суду та поновив їх.

Позивач надала заяву про розгляд справи без його участі. Суд розглянув справу в порядку письмового провадження.

Дослідив матеріали, що мітяться у справі, суд встановив наступне.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 01.06.1994 року отримувала пенсію за віком. З 05.12.1995 року виплата пенсії позивачу припинено у зв'язку із її виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю.

28.09.2017 року позивач через свого представника звернулась до Інгульського ОУПФУ з заявою про поновлення виплати раніше призначеної пенсії.

10.10.2017 року представнику позивача надано відповідь, в якій позивачу відмовлено в поновлені виплати пенсії через те, що не надано Відповідачеві документ, що засвідчував би місце проживання (реєстрації) в Україні та через те, що між країнами України та Ізраїль відсутні відповідні міжнародні договори, згода на обов'язковість виконання яких надана Верховною Радою.

Суд вважає, що така правова позиція відповідача є хибною, та доводи висловлені Інгульського ОУПФУ у рішенні про в відмову у поновлені виплати пенсії протирічать діючому законодавству, в тому числі й рішенню Конституційного суду від 07.10.2009 року, на яке посилається Відповідач як у своєму рішення так й у відозві на позовну заяву.

Відповідно до положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 року № 1382-IV (далі - Закон України № 1382) встановлено, що особа має право на вільний вибір свого місця проживання, із збереженням усіх конституційних прав, зокрема права на отримання призначеної пенсії незалежно від місця.

Частина 2 ст. 2 Закону України № 1382 передбачає, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Статтею 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Приписами ст. 44, п. 2 ч. 1 ст. 49, ст. 51 Закону України № 1058 гарантовано закріплене у Конституції право на отримання пенсійного забезпечення громадянами України.

Виходячи з аналізу вище перелічених норм права суд приходить висновку, що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне місце проживання в Україні або відсутністю міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України та відповідно до Конституційних принципів держава повинна гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, що також передбачено ст. 46 Конституції України.

З дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-р/п/2009 щодо неконституційності положень виникли підстави для поновлення конституційного права позивача на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування».

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України № 1058 держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Таким чином, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України № 1058 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Однак, при цьому слід зазначити, що позивачем не надано до суду жодних доказів того, що вона була позбавлена можливості або про існування об'єктивних обставин, які обумовили неможливість звернення позивача до суду з цим позовом після прийняття Конституційним Судом України 07.10.2009 року рішення № 25-рп/2009, а це майже 9 років.

Виходячи з фактичних обставин справи, представник позивача звернувся з письмовою заявою про відновлення виплавите пенсії до Інгульського ОУПФУ 28.09.2017 року, а з позовом до адміністративного суду представник позивача в її інтересах звернувся лише 25.04.2018 року.

Таким чином, суд приходить висновку, що адміністративний позов має бути задоволений в межах шестимісячного строку звернення до суду, встановленого ст. 122 КАС України, тобто з 25.10.2017 року, оскільки позов поданий до суду 25.04.2018 року.

Одночасно з цим, позивач просить відповідача поновити виплату йому пенсії шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходу.

Згідно ч. 2 ст. 46 Закону України № 1058, нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України № 1058, мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, передбаченої цим Законом, пенсії або аналогічної виплати, встановленої в інших державах, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі встановлюється з урахуванням зазначених сум.

За наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено абзацом першим частини першої цієї статті, мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється у розмірі, пропорційному до наявного страхового стажу, виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом (ч. 3 с. 28 Закону України № 1058).

Отже, питання розміру пенсії вирішується органом Пенсійного фонду України на підставі наявних в нього відомостей про пенсіонера, з урахуванням його страхового стажу. Враховуючи той факт, що позивачем оскаржується саме відмова у поновленні виплати пенсії, а не її розмір, суд відмовляє позивачу в частині позовних вимог щодо поновлення виплати пенсії в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

Щодо тверджень відповідача про те, що представником позивача не було надано усіх необхідних документів, а саме паспорту позивача, або іншого документу, що засвідчує місце проживання особи, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 2.9. Порядку № 22-1, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

При зверненні до відповідача представником позивача було надано копію посвідчення особи та його оригінал для огляду та засвідчення копії, які містять інформацію про особу позивача, місце його проживання та вік. Даний факт підтверджено вхідним штампом відповідача.

Щодо зазначеного у відзиві порушення строку для звернення до суду з адміністративним позовом, суд зазначає, що позивачем 25.04.2018 року було подано клопотання про поновлення строку на подачу позовної заяви. Ухвалою від 27.04.2018 року суд задовольнив клопотання позивача про визнання поважними причин пропуску строків звернення до адміністративного суду та поновив їх.

Враховуючи викладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Судові витрати по справі відсутні.

Керуючись ст. 2, 19, 241 - 246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_2) до Інгульського об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (пр. Богоявленський, 55-е, м. Миколаїв, 54018) - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Інгульського об'єднаного Управління пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області про відмову в поновлені виплати пенсії ОСОБА_1 від 10.10.2017 року № 13988/02.

3. Зобов'язати Інгульське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (код ЄДРПОУ 41250638) поновити виплату пенсії ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) з 25.10.2017 року, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, та здійснити її перерахунок з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходу.

4. В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до Одеського апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 18.06.2018 року.

Суддя Н. В. Лісовська