Рішення № 74724394, 18.06.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/229/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2018 року о 09 год. 40 хв. м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді –Юхтенко Л.Р.,

за участю секретаря судового засідання –Закуріної А.М.,

перекладач: ОСОБА_1

від позивача: ОСОБА_2, за довідкою

ОСОБА_3 – за ордером

від відповідача: ОСОБА_4 - за довіреністю

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 (65078, м. Одеса, вул. Героїв Крут, 15, оф. 501) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, місцезнаходження: 01025, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 17 листопада 2017 року № 422-17, зобов’язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

ВСТАНОВИВ:

До суду 16 січня 2018 року надійшла позовна заява ОСОБА_2 (65078, м. Одеса, вул. Героїв Крут, 15, оф. 501) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, місцезнаходження: 01025, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 17 листопада 2017 року № 422-17, зобов’язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Державної міграційної служби України від 17 листопада 2017 року № 422-17, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та необґрунтованим.

Позивач зазначив, що є громадянином ОСОБА_5 Федерації, але не може та не бажає користуватись захистом своєї країни через свою правозахисну діяльність, через побоювання за своє життя, позивач вимушений був залишити територію країни походження та сьогодні ризик переслідувань позивача у разі повернення до країни походження залишається, інформація по країні походження, надана достовірними джерелами, підтверджують побоювання Позивача, в зв’язку з чим заява позивача відповідає критеріям для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак, Державна міграційна служба України (надалі – ДМСУ) при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийняла.

Ухвалою суду від 19 січня 2018 року прийнято до розгляду позовну заяву, відкрито загальне позовне провадження.

У встановлений судом строк, відповідач надав відзив на позовну заяву (вхід. №3421/18 від 06.02.2018р.) та особову справу позивача.

Відповідно до відзиву на позовну заяву, відповідач проти задоволення позову заперечував та просив відмовити в задоволенні позову повністю, зазначивши, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте, з огляду на імперативні приписи, сформульовані у ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суб’єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов за яких такий статус не надається, а тому, рішення ДМС України №422-17 від 17.11.2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Позивач, у свою чергу, надав відповідь на відзив (вхід. №7364/18 від 15.03.2018 року), відповідно до якого позивач вважає, що він відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на сьогоднішній день існує ризик переслідувань у разі повернення до країни походження.

Ухвалою від 20 березня 2018 року продовжено строк підготовчого провадження по справі на 30 днів до 19 квітня 2018 року.

Ухвалою від 19 квітня 2018 року зупинено провадження по справі до 11 травня 2018 року та ухвалою, знесеною до протоколу судового засідання 11 травня 2018 року поновлено провадження по справі.

Ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання закрито підготовче засідання по справі та призначено справу до розгляду по суті на 24 травня 2018 року.

На відкритому судовому засіданні 24 травня 2018 року оголошено перерву до 05 червня 2018 року.

На відкритому судовому засіданні представник позивача та позивач підтримали позовні вимоги у повному обсязі та просили їх задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві.

На відкритому судовому засіданні представник відповідача позовні вимоги не визнав у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву та просив відмовити у задоволенні позову повністю.

Вивчивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, заслухавши пояснення позивача та представників учасників справи наданих у вступному слові, судом у справі встановлені такі факти та обставини.

ОСОБА_2 уродженець ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_5 Федерації, про що свідчить паспорт 65№4297093 (Т.1, а.с.63).

Матеріалами справи підтверджено, що позивач легально виїхав з м. Москва нічним потягом №023 до м. Одеса на підставі паспортного документу серії 65 №4297093, виданого 19.04.2016 року.

22 серпня 2016 року ОСОБА_2 звернувся з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №192 до Головного управління ДМС України в Одеській області (Т.1, а.с.67).

Відповідно до наказу Управління №172 від 08.09.2016 року «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», заява позивача прийнята до розгляду, вирішено здійснити оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту ОСОБА_2 (Т.1, а.с.136).

Наказом №213 від 07.11.2017 року строк розгляду заяви позивача був продовжений до отримання відомостей з органів СБУ, інших органів, які будуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи (Т.1,а.с.138).

17 жовтня 2017 року Управлінням складений Висновок про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого зазначено, що за результатами розгляду особової справи заявника, Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_2 як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України „Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні (Т.1,а.с.32-54).

Рішенням ДМС України №422-17 від 17.11.2017 року, з посиланням на п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України „Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні громадянину ОСОБА_2, відмовлено (Т.1, а.с.31).

15.01.2018 року позивач отримав Повідомлення №359 від 07.12.2017 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та звернувся до суду з цим позовом.

Судом досліджена інформація надана позивачем про його країну походження.

Також судом досліджені матеріали особової справи ОСОБА_2 (Т.1, а.с.26-179).

Оцінюючи правомірність прийняття оскаржуваного рішення, суд виходить із такого.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Дослідивши матеріали особової справи ОСОБА_2 (Т.1, а.с.26-179), суд встановив, що в анкеті, позивач зазначив, що не може повернутись на Батьківщину через побоювання за власне життя та свободу, у зв’язку з тим, що був учасником громадського руху за права мусульман, який займався освітленням правопорушень у відношенні віруючих мусульман, які дотримуються ісламу.

Позивач не притягався до кримінальної відповідальності на Батьківщині. Стосовно адміністративної відповідальності, у 2007 році на нього було накладено адміністративне стягнення за бійку в м. Саратів та 09.12.2013 року позивач був затриманий представниками ФСБ та центру «Е» (Центр протидії екстремізму»), був також проведений обшук квартири, в якій проживав позивач, вилучена література ісламського толку, та був проведений допит стосовно відношення особи до партії «Хізб ут-Тахрір», після чого його відпустили.

Починаючи з 2014 року став учасником та одним із співзасновників офіційно зареєстрованого громадського руху «За права мусульман», який, зі слів позивача, був створений з метою надання додаткової допомоги мусульманським правозахисним організаціям та звичайним мусульманам, права яких утискались.

ОСОБА_2 стверджує, що в якості члена вищезазначеного руху, він займався захистом інтересів мусульман у просторі, співробітництвом з правозахисними організаціями, підтримував зв'язок з журналістами, виходив на мітинги та пікети, з метою захисту інтересів мусульман. Позивач стверджує, що офіційно не є членом забороненої на території ОСОБА_5 Федерації партії «Хізб ут-Тахрір», але не заперечує що може спілкуватись з її членами, мотивуючи тим, що точно знає хто саме входить до цієї партії.

Окрім того, суд встановив, що в заяві про звернення за захистом, позивач вказав, що на території ОСОБА_5 Федерації він був одним із засновників громадського руху «За права мусульман». Відповідно до його пояснень, відповідний рух був створений, з метою надання додаткової допомоги мусульманським правозахисним організаціям, захисту інтересів мусульман медіапросторі, співробітництві з різними правозахисними організаціями, однак, до територіального підрозділу державної міграційної служби України жодних документальних підтверджень власного членства у громадському об’єднанні «За права мусульман», позивач не надав.

Натомість, як спостерігається з тверджень позивача, що були надані ним під час проведення протоколів співбесід, вищевказаний рух не було офіційно зареєстровано. При цьому, позивач стверджує, що у відповідності до законодавства ОСОБА_5 Федерації, громадський рух може бути офіційно зареєстрованим, якщо у його членів не поставлена мета отримання прибутку своєї діяльності.

Відповідно до пояснень позивача, громадське об’єднання «За права мусульман» налічувало три особи, до його складу входив сам позивач, який використовував псевдонім «Умар Саїд», ОСОБА_6, який використовував -псевдонім «Алі Наринський» та ОСОБА_7, було прийнято статут об'єднання, між його членами була досягнута домовленість стосовно їх подальшої діяльності. Наявність відповідної групи підтверджується у соціальній мережі «Fаcеbоок».

Позивач стверджує, що він є членом та одним із співзасновників зазначеного громадського об’єднання. В якості члена громадського руху «За права мусульман» позивач виступав ролі прес - секретаря, займався організаційними моментами, займався підготовкою прес-релізів, взаємодіяв із ЗМІ та правоохоронними органами. Також, позивач стверджує, що матеріали, дані у процесі діяльності об’єднання публікувалися у відповідній групі у соціальних мережах. Переглянувши зміст відповідної групи у соціальній мережі «Facebook», можливо відзначити, певні записи та публікації дійсно здійснювалися особою з псевдонімом «Умар Саїд», в групі наявні фото та відеоматеріали за участю позивача.

В цілому, під час проведення протоколів співбесід позивач зміг надати загальну інформацію стосовно основ функціонування громадського об’єднання «За права мусульман», його складу, мети його створення, характеру його діяльності, розподілу обов’язків між членами об’єднання, характеру його зв’язку з громадськістю.

Тобто з вищенаведеного вбачається, що позивач не надав до територіального підрозділу документальних підтверджень належності громадському об’єднанні «За права мусульман». Проте, враховуючи основи функціонування вищезазначеного громадського руху, наявні посилання на відповідні сторінки у соціальних мережах, що підтверджують діяльність об’єднання на чолі із заявником, усні твердження шукача захисту, надані під час проведення протоколів співбесід, обставина належності особи до громадського об’єднання «За права мусульман» визнається цілком подібною.

Що стосується переслідувань позивача, у зв’язку з його діяльністю у організації «За права мусульман» з матеріалів особової справи шукача захисту вбачається, що рух «За мусульман» був заснований ним у 2014 році, з метою захисту прав мусульман, співробітництва з правозахисними організаціями, надання іншого характеру допомоги мусульманам.

У вищезазначеній організації позивач займався підготовкою прес-релізів та наданням коментарів в ЗМІ. Зі слів шукача захисту, в своїх публікаціях він розповідав про злочини, які скоюють представники ФСБ, МВС та інших структур ОСОБА_5 Федерації, а також про випадки несправедливого відношення до мусульман. У зв’язку з вищезазначеною діяльністю, позивач пов’язує особисті можливі побоювання з боку силових структур країни громадянської належності та вважає, що у випадку повернення на Батьківщину його життю та свободі буде загрожувати небезпека через його діяльність у громадському русі «За права мусульман».

Між тим, судом не приймаються зазначені позивачем в якості умов надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту обставини, з огляду на таке.

Суд встановив, що висновок від 17.10.2017 року Управління обґрунтувало тим, що факти, повідомлені заявником стосовно власних побоювань щодо ймовірних переслідувань на території ОСОБА_5 Федерації не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України „Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також, згідно з цим висновком, заявник не надав до територіального підрозділу ДМС документальних підтверджень у громадському формуванні «За права мусульман». Проте, враховуючи основи функціонування вищезазначеного громадського руху, наявні посилання на відповідні сторінки у соціальних мережах, що підтверджують діяльність об’єднання на чолі із заявником, усні твердження шукача захисту, надані під час проведення протоколів співбесід, обставина належності особи до громадського об’єднання «За права мусульман» визнається цілком правдопобідною.

Окрім того, суд встановив, що у позивача відсутні обґрунтовані та доведені переслідування, у зв’язку з його належністю до громадського руху «За права мусульман». Так, заявник надав суперечливі та неправдоподібні твердження стосовно обставин власного ймовірного переслідування, у зв’язку з вищезазначеною діяльністю, за матеріалами особової справи шукача захисту прослідковуються додаткові елементи, які вказують на необґрунтованість побоювань заявника зазнавати переслідувань у випадку повернення на Батьківщину.

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду заявника з ОСОБА_5 Федерації з позиції міжнародного захисту в Україні ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни свої громадянської належності, особа не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статуту біженця у відповідності вимог п. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданств), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Враховуючи зазначене, суд встановив, що позивачем не доведено фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського належності. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на батьківщину, в регіоні постійного проживання заявника наразі відсутні будь-які відкритті збройні конфлікти. Тим більш, з пояснень позивача вбачалось, що під час його перебування в м. Москва, ніяких погроз та переслідувань відносно нього не було.

Додатково, під час аналізу матеріалів особової справи спостерігаються елементи зловживання шукачем захисту процедурою надання міжнародного захисту Україні, ознаки порушення українського законодавства, що у сукупності вказує на відсутність потреби заявника саме у міжнародному захисті та на звернення заявника до міграційної служби лише з метою фактичної легалізації місцеперебування на території України.

Суд вважає, що висновок, який став підставою для прийняття рішення та оспорює позивач, є таким, що складений відповідно до розділу VІ Правил: за результатом оцінки комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником. У висновку зроблено посилання на використану інформацію про країну походження заявника, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.

Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 року № 360, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Пунктом 2 Положення визначено, що ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Відповідно до положень ст.1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Перевіряючи законність рішення ДМСУ про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачу необхідно було з’ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.

Оцінка таким побоюванням обов’язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об’єктивним положенням у країні.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини третій статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд вважає висновок Управління, на підставі якого прийняте оскаржуване рішення, містить доводи, які спростовують твердження позивача про побоювання стати жертвою переслідування.

Так, позивачем не доведено, що інформація по країні походження, яка є загальнодоступною та якою він володіє, має безпосереднє відношення до нього для вирішення питання щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту .

Матеріали співбесід з ОСОБА_2, значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а навпаки свідчать про те, що його заява до органів міграції є логічно непослідовною, неправдоподібною та не викликає довіри, а дійсною причиною його звернення є спроба легалізувати своє знаходження на території України.

Суд вважає, що при розгляді заяви позивача про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття відповідного статусу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи вищевикладене та оцінюючи встановлені у судовому засіданні факти, суд вважає, що відповідач відмовляючи позивачу у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому позовні вимоги ОСОБА_2 не належать задоволенню в повному обсязі.

З огляду на те, що позивач, відповідно до ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору та відсутні витрати понесені суб’єктом владних повноважень, пов’язані із залученням свідків та проведенням експертизи, відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України, ніякі витрати не належать компенсації за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України.

Керуючись ст.ст. 6, 12, 72, 77,90, 139, 246, 255,295,297 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 (65078, м. Одеса, вул. Героїв Крут, 15, оф. 501) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, місцезнаходження: 01025, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 17 листопада 2017 року № 422-17, зобов’язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - відмовити у повному обсязі.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст.ст. 295, 297 КАС України, з урахуванням п.15.5 п. 15 Перехідних положень КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний « 18» червня 2018 року, з огляду на те, що суддя перебувала 15 червня 2018 року у відрядженні.

Суддя Л.Р. Юхтенко

.