Постанова № 74700412, 04.06.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 463/797/16 Головуючий у 1 інстанції: Леньо С.І.

Провадження № 22-ц/783/7097/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1М.

Категорія:59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2018 року м. Львів

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі: головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.,

секретаря: Цапа П.М.,

за участю: апелянта ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3,

представника позивача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 02 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, третя особа Львівська міська рада, про встановлення порядку користування земельною ділянкою,-

в с т а н о в и л а:

В лютому 2016 року ОСОБА_5 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2, та з уточненням позовних вимог від 13.06.2017 року просив ухвалити рішення, яким визначити порядок роздільного користування земельною ділянкою на вул. Самійленка, 8 у м. Львові згідно варіанту № 4 (таблиця № 4) висновку додаткової судової земельно-технічної експертизи № 002/17 від 22.03.2017 року.

В обґрунтування позовних вимог покликався на те, що відповідно до рішення Личаківського районного суду м. Львова від 29.04.2015 року він є власником 67/100 частки будинку № 8 по вул. Самійленка у м. Львові, право власності на який зареєстровано 23.06.2015 року. Вказаний будинок є двоквартирним і власником квартири № 2 є відповідач, частка якої згідно цього ж рішення суду становить 33/100. Будинок знаходиться на земельній ділянці площею 0,0842 га, яка перебуває у користуванні власників будинку згідно рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих № 1221 від 01.09.1953 року. Наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури ЛМР № 1 від 11.01.2008 року будинок знятий з балансу та за актом від 03.07.2008 року переданий власникам будинку. Межі земельної ділянки з відповідачем узгоджено 29.08.2008 року. З часу реєстрації права власності на частку в будинку намагається погодити документацію із землеустрою, що посвідчує його право на земельну ділянку, проте через незгоду відповідача не в змозі оформити права на землю. З метою захисту своїх прав просить в судовому порядку встановити роздільний порядок користування земельною ділянкою на вул. Самійленка, 8 у м. Львові згідно варіанту № 4 (таблиця № 4) висновку додаткової судової земельно-технічної експертизи № 002/17 від 22.03.2017 року, який існує на даний час і фактично не заперечується відповідачем, тобто є найбільш прийнятним та відповідає інтересам власників будинку.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 02 листопада 2017 року позов ОСОБА_5 задоволено частково.

Встановлено між сторонами порядок роздільного користування земельною ділянкою на вул. Самійленка, 8 у м. Львові згідно варіанту № 4 (таблиця № 4) висновку додаткової судової земельно-технічної експертизи № 002/17 від 22.03.2017 року.

Співвласнику 67/100 ідеальної частини будинку ОСОБА_5 виділено в користування дві земельні ділянки загальною площею 448,7 кв.м., а саме:

земельну ділянку площею 393,4 кв.м. з геометричними розмірами по периметру за ходом годинникової стрілки від т. А в м.: 21,06; 3,15; 2,80; 12,63; 3,20; 4,81; 4,16; 39,27; 5,78; 7.27;

земельну ділянку площею 55,3 кв.м. з геометричними розмірами по периметру за ходом годинникової стрілки від т. Б в м: 6,34; 3,87; 5,54; 1,38; 1,30; 4,81; 10,29 - по стіні головного фасаду житлового будинку (синя штрихова таблиця № 4 додатку до висновку).

Співвласнику 67/100 ідеальної частини будинку ОСОБА_5 надано в користування дві земельні ділянки в межах червоних ліній, а саме:

площею 16,5 кв.м. з розмірами по периметру в м: 6,45; 4,45 – вздовж вул. Самійленка; 1,78; 1,38; 5,54; 3,87; 1,34;

площею 8,1 кв.м. з розмірами по периметру в м: 4,14 – вздовж вул. Самійленка; 2,0; 4,16; 1,90 (синій колір таблиці № 4 додатку до висновку).

Співвласнику 33/100 ідеальної частини будинку ОСОБА_2 виділено в користування дві земельні ділянки загальною площею 177,8 кв.м., а саме:

першу земельну ділянку зі сторони дворового фасаду житлового будинку площею 161,06 кв.м. з геометричними розмірами за ходом годинникової стрілки від т. А в м, а саме: 6,75; 5,05; 15,65; 10,29 – по стіні дворового фасаду житлового будинку; 1,50; 3,15; 21,06;

другу земельну ділянку площею 16,74 кв.м. з геометричними розмірами по периметру за ходом годинникової стрілки від т. С в м: 3,41; 4,81; 3,20; 5,10; (зелена штрихова таблиця № 4 додатку до висновку).

Співвласнику 33/100 ідеальної частини будинку ОСОБА_2 надано в користування одну земельну ділянку в межах червоних ліній площею 6,4 кв.м. з розмірами по периметру від т. С в м: 1,80; 3,50 – вздовж вул. Самійленка; 1,90; 3,41 (зелений колір таблиці № 4 додатку до висновку).

В задоволенні решти позовних вимог – відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 551,20 грн. судового збору.

Дане рішення в апеляційному порядку оскаржила відповідач ОСОБА_2

В апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, винесеним при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. Зокрема покликається на те, що позивачем було обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки з таким позовом можуть звертатись лише співвласники земельної ділянки, якими позивач та відповідач не являються. Крім того, зазначає, що повноваженнями щодо передачі в користування земельних ділянок комунальної форми власності в силу положень ст. 12 ЗК України наділений лише орган місцевого самоврядування, яким є у даній справі є Львівська міська рада, а не суд. Також, зазначає, що суд першої інстанції, всупереч положенням ч.2 ст. 31, ст. 119 ЦПК України, розцінив заяву позивача від 13.06.2017 року про визначення варіанту користування земельною ділянкою, як «уточнення позовних вимог». При цьому, вказана заява була подана позивачем після початку розгляду справи по суті, у заяві відсутнє обгрунтування заявленої вимоги, примірник заяви для відповідача та третьої особи не надавався, позивачем не було сплачено судового збору щодо цієї «позовної вимоги». Таким чином, вважає, що суд першої інстанції при прийнятті оспорюваного рішення вийшов за межі заявленої вимоги про виділення земельної ділянки у користування.

Крім того, зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази того, що вказана земельна ділянка передавалась у передбачений законом спосіб в користування співвласникам будинку, як і те, що позивач звертався до Львівської міської ради з клопотанням про передачу йому цієї земельної ділянки у користування. Окрім того, у неї відсутня технічна документація, її межі, конфігурація та площа в натурі її власником територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради не визначалась. Також зазначає, що в матеріалах справи відсутні відомості про зареєстроване на позивача право користування чи право власності на цю земельну ділянку, так і у державному реєстрі речових прав. Відтак, вважає, що суд першої інстанції дійшов до необґрунтованого висновку про можливість встановлення порядку користування спірною земельною ділянкою.

Враховуючи наведене просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В судове засідання представник третьої особи Львівської міської ради не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про час та місце розгляду справи, заяв про відкладення розгляду справи від останнього не поступило, поважності причин неявки в судове засідання ним не надано, а тому в силу вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе проводити розгляд справи у його відсутності. На переконання колегії суддів матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 на підтримання доводів апеляційної скарги, представника позивача ОСОБА_4 щодо її заперечення, перевіривши матеріали справи, межі і доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.

В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, дана справа розглядається Апеляційним судом Львівської області за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 2 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Пленум Верховного Суду України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Суд першої інстанції частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_2, третя особа Львівська міська рада про встановлення порядку користування земельною ділянкою, виходив з того, що оскільки межі земельної ділянки є узгодженими, що виключає будь-які порушення прав та законних інтересів не лише сторін у справі, а й суміжних землекористувачів, різниця у площі земельної ділянки, яка зазначена в рішенні від 01.09.1953 року і яка по факту перебуває в користуванні не може бути перешкодою для встановлення порядку користування земельною ділянкою.

З такими висновком не погоджується колегія суддів.

Колегія суддів зазначає, що у відповідності зі ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 29.04.2015 року, яке не оскаржувалось та набрало законної сили встановлено, що позивач ОСОБА_5 набув у власність квартиру № 1 в будинку № 8 на вул. Самійленка у м. Львові на підставі договору купівлі-продажу від 18.02.1998 року.

ОСОБА_2 набула права власності на квартиру № 2 в будинку № 8 на вул. Самійленка у м. Львові на підставі свідоцтва про право власності на квартиру від 06.11.2003 року, серія №Л15686 (а.с.83 інвентаризаційної справи).

Згаданим вище рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 29.04.2015 року визначено ідеальні частки співвласників будинку № 8 на вул. Самійленка у м. Львові. Зокрема, визнано за ОСОБА_5 право власності на 67/100 частки будинку, за ОСОБА_2 – право власності на 33/100 частки цього будинку.

Вказаний будинок відповідно до наказу Департаменту житлового господарства та інфраструктури ЛМР від 11.01.2008 року (а.с.56 інвентаризаційної справи), знято з балансу міської ради, а згідно акту приймання-передачі від 03.07.2008 року (а.с.14), передано власникам квартир № № 1 та 2.

Акт встановлення і узгодження меж земельної ділянки і опис положення їх на місцевості між позивачем, відповідачем як співвласниками житлового будинку № 8 на вул. Самійленка у м. Львові та суміжними землекористувачами підписано 29.08.2008 року (а.с.12).

Як вбачається з матеріалів справи, за спірним будинком, у період, коли права приватної власності на земельну ділянку не існувало, згідно рішення Виконавчого комітету Львівської міської Ради депутатів трудящих № 1221 від 01.09.1953 року залишено в користуванні земельну ділянку площею 797,90 кв.м.

Інститут права приватної власності вперше на законодавчому рівні запроваджено Земельним Кодексом УРСР 1990 року, який, згідно Постанови Верховної Ради Української РСР від 18.12.1990 року вводився в дію з 15.03.1991 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 ЗК України (1990 року), при переході права власності на будівлю й споруду разом із цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених ст. 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено в договорі відчуження, - будівлі та споруди.

Згідно з ч. 4 цієї статті право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчувалося органами самоврядування, відповідно до ст. 23 цього Кодексу.

За змістом ст.ст. 1, 3 ЗК України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч.2 ст. 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Згідно ст. 88 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Так, суб’єктивне право на земельну ділянку виникає та здійснюється на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту визначаються ч. 2 зазначеної статті ЦК України.

Відповідно до підпункту 34 пункту 1 статті 26 Закону України «Про органи місцевого самоврядування в Україні» вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин відноситься до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад.

Згідно зі статтею 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад.

Відповідно до ч. 9,10 ст.79-1 Земельного кодексу України земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Окрім того відповідно до п.п.4,5 вищезазначеної статті земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

У відповідності до ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до ч.1 ст.118 Земельного Кодексу України, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Виходячи зі змісту норм ст. 123 ЗК України, надання земельних ділянок комунальної власності у користування здійснюється органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі : надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нових земельних ділянок.

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення ( відновлення ) меж земельної ділянки. В такому випадку розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування, уповноваженим здійснювати розпорядження цією земельною ділянкою.

Статтею 125 ЗК передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до вимог ЗК України в редакції 1992 року (ст.ст. 17, 19, 23, 24) та чинного на даний час ЗК України (ст.ст. 116, 118, 124, 125), право власності чи користування земельною ділянкою із земель комунальної власності виникає на підставі рішення органу місцевого самоврядування В цьому випадку - Львівської міської ради. Правовстановлюючими актами, які посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, є державний акт на право власності на земельну ділянку або договір оренди землі, зареєстровані у встановленому законом порядку.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано та в матеріалах справи відсутні докази того, що співвласники домоволодіння по вул. Самійленка,8 у м. Львові зверталися до органів місцевого самоврядування з заявами про надання їм спірної земельної ділянки у користування.

Окрім того, як вбачається з матеріалів інвентарної справи на домоволодіння та матеріалів цивільної справи, площа земельної ділянки за вищевказаною адресою коливається в різній технічній документації від 797,9 кв.м. до 841,8 кв.м.

Відповідно до технічного паспорту на житловий будинок, наданого позивачем площа земельної ділянки складає 841,8 кв.м.

В той же час, згідно рішення Виконавчого комітету Львівської міської Ради депутатів трудящих № 1221 від 01.09.1953 року за будинковолодінням №8 по вул. Самійленка (колишня вулиця Офіцерська) у м. Львові залишено в користуванні земельну ділянку площею 797,90 кв.м.

Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що виділ спірної земельної ділянки у користування співвласникам домоволодіння №8 по вул. Самійленка у м. Львові органами місцевого самоврядування не здійснювався, відповідно, ними земельна ділянка не формувалася, а її площа не підтверджена належними доказами. Не можуть бути такими доказами технічний паспорт БТІ на будинок та/або висновки проведених по справі експертиз.

Таким чином, висновок суду щодо розподілу вище зазначеної земельної ділянки, колегія суддів вважає передчасним та такий підлягає скасуванню, оскільки зазначена земельна ділянка не була зареєстрованою у земельному кадастрі та перебуває у комунальній власності Львівської міської ради та межі і конфігурація не встановлена та в натурі не визначені.

На ці обставини суд першої інстанції уваги не звернув, що призвело до неправильного вирішення справи.

За відсутності факту передачі в користування спірної земельної ділянки у передбачений законом спосіб та у зв’язку з тим, що її конфігурація та площа органом місцевого самоврядування не визначалася, позов про визначення порядку користування спірною земельною ділянкою між співвласниками будинку є передчасним.

В даному випадку позивач не позбавлений можливості вирішити спір щодо порядку користування вказаною земельною ділянкою в порядку ст.158-161 ЗК України або звернення до органу місцевого самоврядування з питання надання їй земельної ділянки у встановлений законом спосіб.

За наведених обставин, колегія суддів приходить до переконання про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.

За приписами п. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно п. п. 2, 8 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення; у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1-7 частини першої цієї статті.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно положень п. 2 ст. 376 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 слід задовольнити, а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 02 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовити.

Відповідно до приписів ст. 141 ЦПК України, з урахуванням задоволення апеляційної скарги, належить стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 607, 21 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2. ч.1 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а :

апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 02 листопада 2017 року – скасувати та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_5 – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 607, 21 грн..

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 14.06.2018 року.

Головуючий : О.М. Ванівський

Судді: Р.П. Цяцяк

ОСОБА_6