Рішення № 74694305, 11.06.2018, Торецький міський суд Донецької області (до 25.04.2025 - Дзержинський міський суд Донецької області)

Єдиний унікальний номер № 225/6813/17

Провадження № 2/225/301/2018

Головуючий у справі: Челюбєєв Є.В.

Дзержинський міський суд Донецької області

РІШЕННЯ

іменем України

11 червня 2018 року м. Торецьк

Дзержинський міський суд Донецької області у складі:

головуючого - судді Челюбєєва Є.В.,

з участю

секретаря Бондарчук Т.І.,

позивача ОСОБА_2,

представників відповідачів Ключенко Н.Г., Завальнюка Д.М.,

прокурора Яковенка А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Дзержинського міського суду Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до держави в особі Торецького міського відділу Дзержавної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, Управління Державної казначейської служби України в місті Торецьку Донецької області, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди,

ВСТАНОВИВ:

В грудні 2017 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із позовною заявою про відшкодування шкоди.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 22.03.2016 з ОСОБА_5 на його користь стягнено заборгованість за договором позики в сумі 38962 грн. з урахуванням 3% річних та інфляційних нарахувань, судовий збір у сумі 487 грн. 20 коп. На підставі даного рішення суду був виданий виконавчий лист № 2/225/115/2016.

В квітні 2016 року виконавчий лист було передано до Торецького міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (надалі - відділ ДВС) для примусового виконання. Державним виконавцем було відкрито виконавче провадження та проведені деякі виконавчі дії. Не маючи можливості виконати рішення суду, державним виконавцем було прийнято рішення про повернення йому виконавчого документа. Рішення державного виконавця було ним оскаржено в судовому порядку, в результаті чого в листопаді 2017 року державним виконавцем було відновлено виконавче провадження. З цього часу у нього немає ніякої інформації з приводу виконання рішення суду, йому взагалі невідомо, на якій стадії виконання перебуває виконавче провадження. З моменту відновлення виконавчого провадження, він не отримував ніяких процесуальних документів з відділу ДВС, що порушує мої законні права та інтереси. Він для захисту свого права змушений був звертатися до суду, через що він зазнав певних страждань, які виражені в душевних стражданнях. Через необізнаність з приводу виконання рішення суду, ухваленого на його користь, він як сторона виконавчого провадження, відчуває стійкі хвилювання з приводу незаконних дій боржника. Неприйняття державним виконавцем ніяких дій, які б були спрямовані на виконання рішення суду та відсутність будь - якої інформації щодо виконання рішення суду, він розцінює як несправедливе і упереджене ставлення до нього, як стягувача, сторони виконавчого провадження. Внаслідок хвилювання у нього погіршується самопочуття та він відчуває стрес.

На час звернення до суду з цим позовом, рішення суду про стягнення коштів з ОСОБА_5 не виконано.

Через несвоєчасне виконання рішення суду, йому завдано матеріальну шкоду, розмір якої він оцінює в 8645 грн.

Моральну шкоду він оцінює в 12000 грн.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.12.2017 та 17.01.2018 дана цивільна справа була розподілена суддям Дзержинського міського суду Донецької області Скибі М.М., а подалі Андреєву В.В.

19 квітня 2018 року цивільна справа за позовом ОСОБА_2 передана на розгляд судді Дзержинського міського суду Донецької області Челюбєєву Є.В.

Згідно ч. 2 ст. 213 ЦПК України справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі зміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку, крім випадків встановлених судом.

Відповідно до п. 9 Перехідних положень ЦПК України (в редакції від 15.12.2017) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

В судовому засіданні позивач заявлені позовні вимоги підтримав повністю, наполягав на їх задоволенні.

Представники відповідачів в судовому засіданні заявлені позовні вимоги не визнали, оскільки вважають їх необґрунтованими і недоведеними в суді, просили суд повністю відмовити в задоволенні позовних вимог. Разом з цим, представник з Торецького міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області надала суду письмові заперечення, з яких вбачається, що в квітні 2016 року до відділу ДВС на примусове виконання був переданий виконавчий лист № 2/225/115/2016, виданий на підставі рішення Дзержинського міського суду про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 суми боргу в розмірі 39449 грн. 20 коп. На підставі заяви ОСОБА_2 державним виконавцем була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 50866519 та проведено низьку виконавчих дій, направлених на повне та своєчасне виконання рішення. Однак, через відсутність інформації та майна, на яке можливо звернути стягнення, державним виконавцем в листопаді 2016 року було прийнято рішення про повернення виконавчого документа стягувачу. Таке рішення державного виконавця було оскаржено стягувачем в судовому порядку, внаслідок чого в листопаді 2017 року державним виконавцем була винесена постанова про відновлення виконавчого провадження на підставі ухвали Дзержинського міського суду Донецької області від 23.10.2017. Державним виконавцем було проведено цілий ряд заходів, спрямованих на повне та своєчасне виконання рішення суду, а саме здійсненні запити у відповідні установи з приводу перевірки майнового стану боржника, виявлення у нього рухомого та/або нерухомого майна, на яке можливо звернути стягнення, здійснено вихід за місцем проживання боржника та оголошено останнього у розшук. Через відсутність боржника, відомостей про його місце знаходження (перебування), а також відсутність майна робить виконання рішення неможливим. На теперішній час рішення суду, ухвалене на користь ОСОБА_2 залишається невиконаним. Також вважає ствердження заявника про заподіяння йому матеріальної шкоди необґрунтованими. Відшкодування матеріальних збитків є спеціальним видом цивільно - правової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання, де боржником є ОСОБА_5, який і повинен відшкодувати позивачу матеріальні збитки, яких останній зазнав внаслідок несвоєчасного повернення коштів за рішенням суду. Крім того, вважає, що позивачем взагалі не доведено факт вини відділу ДВС з приводу завдання йому моральної шкоди. З цих підстав, просила суд повністю відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог.

Прокурор в судовому засіданні також просив відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки вважає їх необґрунтованими і недоведеними в суді.

Вислухавши всіх учасників судового засідання, дослідивши матеріали справи та надані докази в їх сукупності, суд вважає, що заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Між сторонами по справі виникли цивільно-правові відносини, які регулюються Цивільним кодексом України, Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 22.03.2016 з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 стягнена заборгованість за договором позики в сумі 38962 грн. з урахуванням 3% річних та інфляційних нарахувань, судовий збір у сумі 487 грн. 20 коп.

На підставі рішення суду був виданий виконавчий лист № 2/225/115/2016 від 22.03.2016.

Зазначений виконавчий лист було передано до Торецького міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області на примусове виконання.

15 квітня 2016 року державним виконавцем була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 50866519, копія якої надіслана сторонам для відома.

Згідно наявної інформації, державним виконавцем при виконанні зазначеного вище виконавчого документа проведено низьку дій, направлених на виконання рішення суду, а саме: неодноразові запити з метою встановлення майнового стану боржника, наявності рахунків у фінансових установах, встановлення джерел доходу боржника, отримання інформації, що має суттєве значення при виконанні рішення, виходи за місцем реєстрації боржника тощо.

24 листопада 2016 року державним виконавцем на підставі п. 5 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» винесена постанова про повернення виконавчого документа стягувачу, яка також була надіслана сторонам виконавчого провадження для відома, а стягувачу разом з виконавчим документом.

Як вбачається з матеріалів справи, таке рішення державного виконавця позивачем ОСОБА_2 було оскаржено в судовому порядку.

Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 23.10.2017 року були визнані дії державного виконавця при виконанні рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 22.03.2016 неправомірними, постанова про повернення виконавчого листа стягувачеві скасована та зобов'язано відновити виконавче провадження по примусовому виконанню виконавчого листа.

На підставі ухвали Дзержинського міського суду Донецької області від 23.10.2017 державним виконавцем 01 листопада 2017 року була винесена постанова про відновлення виконавчого провадження, копії якої надіслані сторонам виконавчого провадження простою кореспонденцією для відома та виконання.

На теперішній час, рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 22.03.2016 про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики не виконане.

З огляду на це, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: верховенство права; змагальність сторін; диспозитивність; обов'язковість судового рішення.

В приписах ст. 8 Конституції України зазначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Згідно ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Порядок і умови виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закон України "Про виконавче провадження" від 2.06.2016 № 1404 - VІІІ із змінами та доповненнями (надалі - Закон від 2.06.2016).

У відповідності до вимог ст. 1 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.

Пунктом 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України передбачено одну із основних засад судочинства - обов'язковість рішень суду, виконання будь-якого рішення є невід'ємною частиною правосуддя. Статтею 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування , їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 3 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Отже, завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом, тому перевірка вчинення таких дій державним виконавцем є фактичною перевіркою дотримання положення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду й належного виконання рішення суду.

На підставі ст.1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів, ст.1174 - шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби.

Як зазначено вище, ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 23.10.2017 скаргу ОСОБА_2 на неправомірні дії відділу ДВС задоволено, у зв'язку з чим визнано дії старшого державного виконавця Торецького міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Донецькій області Ключенко Н.Г. неправомірними відносно реалізації всіх заходів, наданих законом, для організації виконання рішення суду (а.с. ).

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже наявність неправомірної бездіяльності державного виконавця під час виконання рішення суду, доведена позивачем ОСОБА_2 під час розгляду справи.

Відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до ст. 8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ч. 1 ст. 9 Конституції України).

Згідно ч.4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, відповідно до висновків, зроблених 15 жовтня 2009 року в справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Заява № 40450/04) «від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (див. рішення у справі «Метаксас проти Греції» (Metaxas v. Greece), № 8415/02, п. 19, від 27 травня 2004 року; та у справі «Лізанец проти України» (Lizanets v. Ukraine), № 6725/03, п. 43, від 31 травня 2007 року). У таких справах відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див. згадане вище рішення у справі Бурдова (№ 2), п. 68».

«Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (див. згадані вище рішення у справах Скордіно, пп. 203204, та Вассермана, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобовязання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу».

З огляду на це, суд вважає, що представлені документи є належними і допустимими доказами у даній цивільній справі, а твердження представників відповідачів про те, що позивач ОСОБА_2 не надав суду таких доказів на підтвердження наявності моральної шкоди, причинного зв'язку між шкодою та неправомірними діями державного виконавця відділу ДВС під час виконання рішення суду, розміру моральної шкоди не відповідають вимогам закону.

Отже, проаналізувавши всі обставини справи, суд приходить до висновку, що порушення прав позивача, які встановлені в цій справі, спричинили останньому стрес, хвилювання і неспокій.

Відповідно до частини 3 ст. 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

При визначенні розміру грошової компенсації суд враховує, що моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як не має і не може бути точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.

Отже, з врахуванням ступеня та глибини моральних страждань позивача, керуючись принципом розумності та справедливості, суд знаходить можливим стягнути на користь позивача 10000 грн. як відшкодування моральної шкоди.

Виходячи зі змісту Рішення Конституційного суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" та статті 25 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" (справа про відшкодування шкоди державою) N 1-36/2001 N 12-рп/2001 від 03 жовтня 2001 року Україна, згідно з Конституцією України, є правовою державою (стаття 1), а людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (стаття 3). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, і саме держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3). Цей обов'язок держави конкретизується в ряді статей Конституції України. В Основному Законі держави розмежовуються такі поняття, як держава, органи державної влади, посадові і службові особи (статті 3, 5, 6, 13, 38, 55, 56, 62 та інші). Матеріальна та моральна шкода, завдана громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави (стаття 56 Конституції України). Держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням, в разі скасування вироку суду як неправосудного (частина четверта статті 62 Конституції України). Аналогічні положення щодо відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, містяться і в частині третій статті 152 Конституції України.

Відповідно до ч. 2 ст. 25 Бюджетного кодексу України відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

Згідно зі ст. 2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави.

Її в таких випадках представляє орган, який здійснює функції держави у цих правовідносинах.

Відповідно до ч. 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яке зокрема здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (п. 3 ч. 4).

Згідно п.21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" при розгляді позовів фізичних і юридичних осіб про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної діями (бездіяльністю) державного виконавця, суди повинні виходити з положень ст. 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", ст. 86 Закону України "Про виконавче провадження" і враховувати, що в таких справах відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України.

Постановою КМ України від 03 серпня 2011 року №845 затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення (далі - державні органи). Пунктом 41 передбачено, що казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування:1) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та судів; 2) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень; п.42 у разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 41 цього Порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 7 цього Порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду.

Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідачів інфляційних витрат та 3% річних за несвоєчасне виконання рішення суду про стягнення коштів позики, суд вважає, що в цій частині необхідно відмовити з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 22.03.2016 з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 стягнена заборгованість за договором позики в сумі 38962 грн. з урахуванням 3% річних та інфляційних нарахувань, судовий збір у сумі 487 грн. 20 коп.

Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України збитками є:

- втрати, яких особа зазнала, у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

- доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до п. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи те, що позивач ОСОБА_2 не оскаржував присуджені йому за рішенням суду суми, та зважаючи на те, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з виконанням судового рішення, а тому несплачена позивачу сума коштів за цим рішенням з урахуванням 3% річних та інфляційних нарахувань, яку ОСОБА_5 зобов'язаний виплатити йому за судовим рішенням, не можуть вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 611, 623, 625, 1166 ЦК України, а є сумою позики, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання рішення суду, а відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Таким чином, суд приходить до висновку, про недоведеність позовних вимог в цій частині, тому не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 1 ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми доказами є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ст. 129 Конституції України однією із засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеність перед судом їх переконливості. Виходячи із цього принципу, суд не може за власною ініціативою збирати докази або робити інші процесуальні дії, направлені на збирання доказів, а лише оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, суд вважає позовні вимоги частково доведеними, тому підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 2 п. 13 ст.4 Закону України "Про судовий збір" позивач при зверненні до суду звільнений від сплати судового збору.

Згідно ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи те, що позивачем заявлена позовна вимога про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, з відповідача в доход держави підлягає стягненню судовий збір в сумі 704 грн. 80 коп.

Керуючись статтями 12,13,81,259,258,263-265 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити частково.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 моральну шкоду в розмірі 10000 (десять тисяч) гривень, шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди,завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Торецького міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області в дохід держави судовий збір в розмірі 704 грн. 80 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Апеляційного суду Донецької області протягом десяти днів з дня складання повного рішення суду.

Апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (п. 15.5 ч. 1 Розділу XIІІ Перехідних Положень ЦПК України).

Суддя Є.В. Челюбєєв