Рішення № 74639015, 12.06.2018, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2018 року справа № 823/1595/18

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тимошенко В.П.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 Мяо до Управління державної міграційної служби України в Черкаській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов’язання вчинити дії,

встановив:

17 квітня 2018 року до Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 Мяо (19800, Черкаська область, Драбівський район, смт. Драбів, вул. Б. Хмельницького, 64) з позовною заявою до Управління державної міграційної служби України в Черкаській області (18002, м. Черкаси, бул. Шевченка, 117), в якій просить:

1) визнати протиправним та скасувати рішення Управління державної міграційної служби України в Черкаській області від 27.03.2018 №49 про скасування громадянину ОСОБА_2 Народної Республіки – ОСОБА_1 Мяо (ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт №G48499948, виданий Управлінням з питань виїзду та в’їзду Міністерства громадської безпеки ОСОБА_2 Народної Республіки, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, 19800, Черкаська область, Драбівський район, смт. Драбів, вул. Б. Хмельницького, 64) дозволу на імміграцію в Україну від 22.05.2003;

2) зобов’язати Управління державної міграційної служби України в Черкаській області видати ОСОБА_1 Мяо посвідку (нового зразка) на постійне проживання в Україні;

3) зобов’язати Управління державної міграційної служби України в Черкаській області подати в місячний строк з дати прийняти у справі рішення – звіт про його виконання.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачем зазначено, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням вимог Закону України «Про імміграцію», «Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію й поданнями про його скасування і виконання прийнятих рішень», які затверджені постановою КМУ №1983 від 26.12.2002, а тому підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 19.04.2018 відкрито провадження у справі та постановлено розглядати справу за правилами за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Відповідач у наданому до суду відзиву на позов, проти заявленого позову заперечував та зазначив, що на виконання вказівки ДМС України від 07.06.2013 року №8-4806/2.1-13 «Про деякі питання перевірки законності надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання» була розглянута справа про надання вказаній особі дозволу на імміграцію.

В результаті перевірки, було встановлено, що на момент подачі документів на залишення на постійне проживання в Україні, громадянин ОСОБА_2 Народної Республіки ОСОБА_1 Мяо перебував у шлюбі з громадянкою України менше двох років (29.12.2002 - 14.05.2003). Таким чином, у позивача, на момент подачі ним заяви про залишення на постійне проживання в Україні (14.05.2003 року), не було підстав на отримання дозволу на імміграцію поза квотою імміграції.

У зв’язку з цим, 03.11.2017 року на підставі підпункту 6 пункту 17 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання затвердженого Постановою КМУ від 28.03.2013 року №251, листом УДМС України в Черкаській області, ОСОБА_1 Мяо проінформовано про відмову в оформленні посвідки на постійне місце проживання.

17.05.2018 протокольною ухвалою суд постановив подальший розгляд справи здійснювати в письмовому провадженні.

Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає таке.

ОСОБА_1 Мяо є громадянином ОСОБА_2 Народної Республіки, що підтверджується копією паспорту № НОМЕР_2 (а.с.46).

З 1998 року по теперішній час зареєстрований і постійно проживає разом з сім’єю в Україні за адресою: 19800, Черкаська область, Драбівський район, смт. Драбів, вул. Б. Хмельницького 64.

Рішенням ВГПІС УМВС України в Черкаській області від 22.05.2003 на підставі пункту 1 части 3 статті 4 Закону України “Про імміграцію” позивачу було надано дозвіл на імміграцію в Україну та оформлено посвідку на постійне проживання (а.с.14, 67).

28.10.2017 з метою заміни посвідки на постійне проживання на аналогічну посвідку нового зразка позивач звернувся до Драбівського РС УДМС України в Черкаській області (а.с.81).

Листом від 03.11.2017 №7101.3-1513/71.1-17 УДМС України в Черкаській області на виконання вимог листа ДМС України від 07.06.2013 № 8- 4806/2.1-13 «Про деякі питання перевірки законності надання дозволу на імміграцію та документування постійне місце проживання», просило Драбівський РС УДМС України в Черкаській області здійснити перевірку наявності у ОСОБА_1 Мяо інших підстав для оформлення дозволу на імміграцію в Україну станом на 14.05.2003, крім шлюбу з громадянкою України, після чого направити підтверджуючі документи, засвідчені в установленому порядку та заяву про обмін посвідки на постійне місце проживання до УДМС України в Черкаській області для прийняття відповідного рішення (а.с.96-97).

03.11.2017 УДМС України в Черкаській області листом №7101.3-1515/71.1-17 повідомило позивача про те, що йому відмовлено в оформленні посвідки через те, що на момент отримання дозволу на імміграцію він не перебував у шлюбі з громадянкою України понад два роки, дозвіл на імміграцію надано всупереч вимогам законодавства України і рекомендовано звернутись до Драбівського РС УДМС України у Черкаській області для отримання інформації про подальший обмін посвідки на постійне проживання (а.с.94-95).

27.03.2018 управлінням Державної міграційної служби України в Черкаській області прийняте рішення № 49 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, видане громадянину ОСОБА_2 Народної Республіки ОСОБА_1 Мяо ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженцю ІНФОРМАЦІЯ_2, паспортний документ G48499948, виданий 10.02.2011 Управлінням з питань виїзду та в’їзду Міністерства громадської безпеки, про те, що йому на підставі пункту 1 частини 1 статті 12 Закону України “Про імміграцію” скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 22.05.2003.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає, що відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначено Законом України “Про імміграцію” від 07.06.2001 № 2491-III (надалі - Закон № 2491).

Відповідно до статті 1 Закону № 2491 імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію; довгострокова віза - наданий уповноваженим органом України в установленій законодавством формі дозвіл, необхідний для в’їзду іноземця та особи без громадянства на постійне місце проживання в Україну; законні представники - батьки, усиновителі, батьки-вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів, які виконують обов’язки опікунів і піклувальників

Відповідно до статті 3 Закону № 2491 правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Так, відповідно до висновку від 27.03.2018, підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянина ОСОБА_2 Народної Республіки ОСОБА_1 Мяо, слугував той факт, що дозвіл на імміграцію від 22.05.2003 позивачеві було надано всупереч вимогам законодавства, оскільки п.1 ч.3 ст.4 Закону №2491 передбачено надання дозволу на імміграцію в межах квоти імміграції батькам особам, одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України. На момент подачі документів для отримання дозволу на імміграцію, позивач перебував у шлюбі з громадянкою України більше 4 місяці тобто для отримання дозволу на імміграцію подав про себе неправдиві відомості (а.с.106-107).

Згідно ч. 1ст. 4 Закону №2491, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Пунктом 6 частини 2 статті 4 Закону №2491, квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Згідно з ч. 3 ст. 4 Закону №2491 дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України; 5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України.

Разом з тим, згідно з п.6 ч. 7 ст. 9 Закону №2491, крім зазначених у ч. 5 ст. 9 Закону документів подаються для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.

Стаття 12 Закону №2491 передбачає, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:

1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Суд наголошує, що позивач не може бути позбавлений права на імміграцію у зв’язку з порушенням, яке сталося не з його вини, а було допущено посадовими особами ВГІРФО ГУ МВС України в Черкаській області при видачі дозволів на імміграцію в Україну.

Як свідчать матеріали справи, Управлінням Державної міграційної служби України в Черкаській області прийнято оскаржуване рішення про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону №2491, тобто з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Суд звертає увагу, що 29.12.2002 між громадянкою України ОСОБА_3 та позивачем зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження №095725 (а.с.18).

Спірне рішення Управління Державної міграційної служби України у Черкаській області, мотивоване тим, що посвідку на постійне проживання в Україні позивачу оформлено в порушення п. 1 ч. 3 статті 4 Закону України “Про імміграцію”, оскільки позивач перебував у шлюбі з громадянином України менше двох років.

Тобто, підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну, слугував саме той факт, що дозвіл на імміграцію від 22.05.2003 позивачеві було надано безпідставно, оскільки на момент подачі документів для отримання дозволу на імміграцію, позивач перебував у шлюбі з громадянином України більше 4 місяців. Тому вказана обставина не дає позивачу право на отримання дозволу на імміграцію в Україну.

Досліджуючи спірні правовідносини судом встановлено, що позивач при отриманні дозволу на імміграцію надав всі документи, передбачені законом, не приховував дані щодо сімейного стану. Крім того, станом на момент розгляду справи позивач одружений з громадянкою України більше 15 років. Від даного шлюбу має 14-ти річного сина громадянина України ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_3). Відомостей щодо притягнення позивача до юридичної відповідальності в матеріалах справи відсутні.

Відповідачем не надано суду доказів існування інших підстав для скасування наданих позивачам дозволів на імміграцію, які передбачені ст. 12 Закону України «Про імміграцію», а саме відповідачем не надано вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем, також, не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачами законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Статтею 10 Закону №2491 передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

З наведених законодавчих норм вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.

Враховуючи вказане, суд приходить до висновку, що у разі звернення особи із відповідною заявою уповноважений орган повинен розглянути вказану заяву, перевірити документи на предмет їх відповідності закону та прийняти відповідне вмотивоване рішення.

Відповідно до ст.3 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Статтею 2 (Свобода пересування) Протоколу №4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено:

1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

4. Права, викладені в п. 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).

Як передбачено положеннями ч. 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

В рішенні Європейського Суду з прав людини, у справі “Фадєєва проти Росії” від 09.06.2005 суд зазначив, що: «Згідно з усталеною практикою Суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку «необхідності» втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці Судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції”.

В рішенні у справі «Христов проти України» від 19.02.2009, в якому Європейський Суд з прав людини зазначив: «Суд наголошує на необхідності підтримання «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи. Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе «особистий і надмірний тягар». Зважаючи на ці обставини, Суд визнає, що «справедлива рівновага» виявилася порушеною і що заявниця несла особистий і надмірний тягар. Це означає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції і статтю 1 Першого протоколу.

Виходячи з дійсно встановлених обставини скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну від 22.05.2003, суд встановив, що спірне рішення негативно впливає на сімейні відносини позивача, порушить принцип «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи.

Крім того, суд зазначає, що відповідно ст. 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Факт перебування у шлюбі позивача менше 2-х років останнім від державних органів не приховувався, станом на дату винесення оскаржуваного рішення позивач перебував у шлюбі більше 2-х.

Суд зауважує, що помилковість державного органу в частині надання посвідки на постійне проживання могла мати для позивача негативні наслідки виключно до моменту спливу перебування позивача у шлюбі менше 2-х років.

Натомість, станом на дату прийняття оскаржуваного рішення наявність такої помилки не є актуальною та юридично значущою і, з огляду на добросовісність дій позивача при отриманні посвідки на постійне проживання, право на таке проживання не може бути обмеженим з формальних підстав.

Таким чином, суд дійшов висновку, що вищезазначені обставини унеможливлюють скасування рішення від 23.05.2003 про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину ОСОБА_2 Народної Республіки ОСОБА_1 Мяо, а тому рішення управління Державної міграційної служби України в Черкаській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 27.03.2018 №49 підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про зобов’язання Управління державної міграційної служби України в Черкаській області видати ОСОБА_1 Мяо посвідку (нового зразка) на постійне проживання в Україні суд зазначає таке.

Частина 3 ст.245 КАС України передбачає, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акту суд може зобов’язати суб’єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов’язання відповідача прийняти рішення, і це прямо передбачено ч.3 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України. Такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав свобод чи інтересів позивача і необхідність їх відновлення таким способом, який би гарантував повний захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечував його виконання та унеможливлював необхідність наступних звернень до суду.

У спірних правовідносинах, які є предметом розгляду даної справи, право позивача отримати посвідку (нового зразка) на постійне проживання в Україні кореспондує обов’язок відповідача прийняти рішення про її надання.

З огляду на зазначене належним способом захисту порушеного права позивача є зобов’язання відповідача прийняти рішення про надання ОСОБА_1 Мяо посвідки (нового зразка) на постійне проживання в Україні.

Щодо встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов’язання відповідача подати в установлений судом термін звіт про виконання судового рішення.

Частиною 1 статті 382 КАС України встановлено, що суд, який ухвалив рішення в адміністративній справі, може зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. Таким чином, вказаною статтею КАС України встановлено право, а не обов'язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов'язати суб'єкта владних повноважень, проти якого ухвалено рішення, подати у встановлений судом строк звіт про його виконання.

Проаналізувавши обставини справи, суд не вбачає достатніх підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення по вказаній адміністративній справі.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Виходячи з підстав та предмету спору, системного аналізу положень чинного законодавства України та оцінки наявних у матеріалах справи доказів в сукупності, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.

З приводу розподілу судових витрат, суд зазначає таке.

Встановлено, що позивачем при подачі до суду позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 704,80 грн.

Відповідно до ч.1, 4 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З урахуванням задоволення позову в повному обсязі, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з бюджетних асигнувань відповідача сплаченого судового збору у сумі 704,80 грн на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 6, 9, 14, 139, 241-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Управління державної міграційної служби України в Черкаській області від 27.03.2018 №49 про скасування громадянину ОСОБА_2 Народної Республіки – ОСОБА_1 Мяо (ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт №G48499948, виданий Управлінням з питань виїзду та в’їзду Міністерства громадської безпеки ОСОБА_2 Народної Республіки, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, 19800, Черкаська область, Драбівський район, смт. Драбів, вул. Б. Хмельницького, 64) дозволу на імміграцію в Україну від 22.05.2003;

Зобов’язати Управління державної міграційної служби України в Черкаській області (18002, м. Черкаси, бул. Шавченка, 177, ідентифікаційний код 37852733) видати ОСОБА_1 Мяо (19800, Черкаська область, Драбівський район, смт. Драбів, вул. Б. Хмельницького, 64, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) посвідку (нового зразка) на постійне проживання в Україні.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління державної міграційної служби України в Черкаській області (18002, м. Черкаси, бул. Шавченка, 177, ідентифікаційний код 37852733) на користь ОСОБА_1 Мяо (19800, Черкаська область, Драбівський район, смт. Драбів, вул. Б. Хмельницького, 64, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 704 (сімсот чотири) грн 80 коп.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Київського апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення суду. Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя В.П. Тимошенко