Рішення № 74611429, 12.06.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

12 червня 2018 року № 826/16133/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до третя особа Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві Головне управління Державної казначейської служби України в місті Києві прозобов'язання вчинити дії В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі по тексту - відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головного управління Державної казначейської служби України в місті Києві (далі по тексту - третя особа), в якому, з урахуванням уточнень позовних вимог від 23 січня 2018 року, просить суд: зобов'язати Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві вчинити всі необхідні дії, в тому числі пов'язані з направленням подання до відповідного органу Казначейської служби України, спрямовані на повернення ОСОБА_1 помилково сплаченого збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі - продажу нерухомості у розмірі 12 462, 00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач звільнено від сплати збору згідно з пункту 9 статті 1 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування", як особу, яка придбала житло вперше, тому помилково сплачений збір підлягає поверненню.

Матеріали справи містять пояснення третьої особи - Головного управління Державної казначейської служби України в місті Києві, відповідно до яких, третя особа просить суд заслухати справу за відсутності уповноваженого представника, про результат розгляду повідомити належним чином. Позицію обґрунтовує тим, що обов'язок ініціювання повернення помилково сплаченого збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі - продажу нерухомості у розмірі 12 462, 00 грн. покладено на Пенсійний фонд України, в даному випадку на Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві.

Відзив на позовну заяву обґрунтований наступним: позивачем не обґрунтовано суму 12 462,00 грн, яка заявлена в даному позові як помилково сплачена сума збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі - продажу нерухомості; відповідач зазначає, що не підлягає стягненню сума помилково сплаченого збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі - продажу нерухомості; Порядок ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141, набрав чинності з 01 січня 2012 року, відповідно, на думку відповідача, Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності не може бути доказом придбання позивачем нерухомого майна вперше; підставою для поновлення прав платника збору, який помилково сплатив до Державного бюджету України кошти здійснюється шляхом винесення судом рішення про стягнення такої суми з Державного бюджету України на користь такого платника збору.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року відкрито провадження в адміністративній справі № 826/16133/17, закінчено підготовче провадження та призначено справу до розгляду у судовому засіданні на 23 січня 2018 року, яке відкладено на 23 лютого 2018 року.

Зважаючи на неявку представників сторін, фіксування судового засідання 23 лютого 2018 року у справі за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Суд ухвалив здійснити подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2018 року допущено заміну відповідача його правонаступником, а саме: Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві на Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16, код ЄДРПОУ 42098368).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1, на підставі Договору купівлі-продажу від 18 липня 2017 року, придбала у ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ» квартиру АДРЕСА_1.

При вчиненні вказаного правочину, згідно квитанції № ПН2204586 від 10 липня 2017 року, позивачем сплачено до пенсійного фонду у Дніпровському районі міста Києва збір з операції придбання (купівлі-продажу) нерухомого майна в розмірі 1% від вартості квартири, що склало 12 462 грн.

Вважаючи себе звільненою від сплати збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі - продажу нерухомості, з посиланням на придбання нею нерухомого майна вперше, позивач звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Спірні правовідносини виникли у сфері справляння збору на обов'язкове державне пенсійне страхування і стосуються правомірності відмови відповідача у поверненні позивачу сплаченого ним збору.

Порядок справляння та використання збору на обов'язкове державне пенсійне страху-вання визначено положеннями Закону України від 26 червня 1997 року № 400/97-ВР "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування".

Згідно з пунктом 9 статті 1 цього Закону платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування є: підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та фізичні особи, які придбавають нерухоме майно, за винятком, серед іншого, громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.

Питання сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій згідно із Законом України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" врегульовано Порядком сплати збору на обов'язкове державне пенсій-не страхування з окремих видів господарських операцій, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.1998 № 1740 (далі - Порядок № 1740).

Згідно з пунктом 151 Порядку № 1740 збір на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна сплачується підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та фізичними особами, які придбавають нерухоме майно, у розмірі 1 відсотка від вартості нерухомого майна, зазначеної в договорі купівлі-продажу такого майна, за винятком, серед іншого, громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.

Як стверджує позивач, 18 липня 2017 року нею придбано житло (квартиру АДРЕСА_1) вперше. Факт придбання даної квартири не заперечується учасниками справи і підтверджується наявними у справі копіями договору купівлі-продажу квартири від 18 липня 2017 року, витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18 липня 2017 року № 92254690.

Факт сплати позивачем, при цьому, збору обов'язкове державне пенсійне страхування у сумі 12462,00 грн (1% від операції купівлі-продажу нерухомого майна) підтверджується квитанцією № ПН2204586 від 10 липня 2017 року, копія якої наявна у справі.

Вищевказана квитанція спростовує доводи відповідача щодо необґрунтованості суми 12 462,00 грн, яка заявлена в даному позові як помилково сплачена сума збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі - продажу нерухомості.

Згідно з інформаційною довідкою в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні інші відомості про придбання позивачем житла.

Суд зазначає, що станом на час придбання позивачем нерухомості, як і станом на час розгляду справи судом, в Україні відсутній механізм перевірки інформації про те, чи вперше особа придбала нерухомість.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, ведення якого розпочато з 01 січня 2013 року, а також Реєстр прав власності на нерухоме майно, ведення якого розпочато згідно з наказом Мін'юсту від 07 лютого 2002 року №7/5 "Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно", не містять всієї інформації щодо наявності у власності об'єктів нерухомого майна, що знаходиться на території України.

Вказане питання було предметом звернення Пенсійного фонду України до Конституційного Суду України з проханням дати тлумачення терміна "придбавають житло вперше", що міститься у пункті 9 частини першої статті 1 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування", визначивши коло осіб, яких необхідно вважати такими, що придбавають житло вперше.

Ухвалою Конституційного Суду України від 23 березня 2000 року №29-у/2000 відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі через відсутність у Пенсійного фонду України права на конституційне подання та непідвідомчість Конституційному Суду України питання, порушеного у поданні.

За відсутності відповідного правового механізму перевірки інформації про факт придбання нерухомості вперше саме держава в особі Пенсійного фонду України як уповноваженого суб'єкта владних повноважень зобов'язана доводити той факт, що у кожному конкретному випадку особа, що зобов'язана сплачувати збір на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, придбала житло не вперше.

Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. В протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності належного правового регулювання покладаються саме на державу.

Відсутність можливості Пенсійного фонду України та його територіальних відділень встановити придбання квартир конкретною особою вперше, не може ставитись в провину особі, оскільки невизначення порядку виконання законодавчо закріплених норм не може впливати на порушення прав громадян, які наділені такими правами.

Надаючи оцінку твердженню відповідача про непідтвердженість придбання квартири вперше, суд звертає увагу на правову позицію Європейського суду з прав людини щодо відповідальності держави щодо виконання власних повноважень.

Зокрема, згідно з пунктами 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі RYSOVSKYY v. UKRAINE (Рисовський проти України) заява № 29979/04, у якому проаналізовано поняття "належне урядування".

Аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Оскільки саме держава не виконала свій обов'язок запровадити внутрішню процедуру встановлення факту придбання нерухомого майна вперше, що сприяло б юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси особи, то негативні наслідки вказаної бездіяльності мають покладатися саме на державу.

Беручи до уваги твердження позивача, які підтверджені належними доказами і не були спростовані відповідачем, суд дійшов висновку про те, що позивач вперше придбав житло, тому на підставі п. 9 ст. 1 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" і п. 151 Порядку № 1740 була звільнена від сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.

Пунктом 153 Порядку №1740 передбачено, що нотаріальне посвідчення або реєстрація на біржі договорів купівлі-продажу нерухомого майна здійснюється за наявності документального підтвердження сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна.

На час придбавання позивачем житла і звернення до відповідача із заявою чинне національне законодавство не визначало механізму звільнення від сплати збору на обов'язкове державне страхування з операцій придбання громадянами житла вперше. Відсутність такого механізму не може бути перешкодою для реалізації громадянами своїх прав, свобод чи інтересів. У контексті фактичних обставин цієї справи, законодавство передбачає можливість повернення помилково або надміру сплаченого збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" платники збору, визначені пунктами 5-7, 9 і 10 ст. 1 цього Закону, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування сплачують на бюджетні рахунки для зарахування надходжень до державного бюджету, відкриті в головних управліннях центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Ці кошти в установленому порядку зараховуються до загального фонду державного бюджету і використовуються згідно із законом про Державний бюджет України.

Згідно з додатком до постанови Кабінету Міністрів України від 16.02.2011 №106 "Деякі питання ведення обліку податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджету" контроль за справлянням (стягненням) до бюджету надходжень, що обліковуються за кодом доходів бюджету 24140500 "Збір з операцій придбання (купівлі-продажу) нерухомого майна" покладений на Пенсійний фонд України.

Пунктом 3 Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 №787 (далі - Порядок №787), повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету платежів у національній валюті здійснюється органами Державної казначейської служби України (органи Казначейства) з відповідних бюджетних рахунків для зарахування надходжень (рахунки за надходженнями), відкритих в органах Казначейства відповідно до законодавства, шляхом оформлення розрахункових документів (абз. 1).

Згідно з п. 5 Порядку №787 повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджетів здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (абз. 1).

Подання на повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету зборів, платежів та інших доходів бюджетів (крім зборів та платежів, контроль за справлянням яких покладено на органи Державної фіскальної служби України) подається до відповідного органу Казначейства за формою згідно з додатком 1 до цього Порядку (абз. 2).

Положеннями п. 10 Порядку №787 передбачено, що заява та подання або ухвала суду подається до відповідного органу Казначейства за місцем зарахування платежу до бюджету. Органи Казначейства приймають подання від органів, які контролюють справляння надходжень бюджету або які здійснюють облік заборгованості в розрізі позичальників, у строки, визначені нормативно-правовими актами з питань повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету коштів. У разі відсутності такого нормативно-правового акта платник подає до відповідного органу Казначейства заяву та подання, дати складання яких не перевищують 30 календарних днів.

Отже, як вбачається, повернення помилково або надміру сплаченого до бюджету збору на обов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється з відповідного рахунку за надходженням відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" за поданням відповідного територіального органу Пенсійного фонду України, що контролює надходження цього збору до бюджету.

Враховуючи, що позивач була звільнена від сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування при придбанні житла, але фактично сплатила цей збір у сумі 12 642,00 грн, суд, погоджуючись з доводами позивача, дійшов висновку про те, що така сплата здійснена позивачем помилково, а тому сплачені кошти підлягали поверненню позивачу за поданням відповідача.

Разом з тим, судом встановлено, що 07 вересня 2017 року позивачем складено заяву до начальника Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про повернення помилково сплаченого збору на обов'язкове державне пенсійне страхування при придбанні житла.

Згідно опису вкладення та квитанції, вказана заява направлена на адресу Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві засобами поштового зв'язку. Проте, матеріали справи не містять доказу вручення заяви відповідачу.

З огляду на викладене, суд не приймає доводи щодо звернення позивача до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві із заявою про повернення ОСОБА_1 помилково сплаченого збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі - продажу нерухомості у розмірі 12 462, 00 грн.

Також, відхиляються доводи позивача про бездіяльність пенсійного органу, яка виявилась у не розгляді звернення ОСОБА_1 про подання до відповідного органу Казначейської служби України, спрямовані на повернення ОСОБА_1 помилково сплаченого збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі - продажу нерухомості у розмірі 12 462, 00 грн., оскільки доказів вручення відповідачу вказаного звернення матеріали справи не містять. При цьому, не отримання відповідачем поштової кореспонденції не може вважатись судом як допущення суб'єктом владних повноважень бездіяльності стосовно заяви позивача.

Таким чином, суд вважає, що зверненню позивача до суду не передувало звернення останньої із аналогічними вимогами до відповідача та отримання позивачем відмови.

Відтак, позовна заява є передчасною.

Як встановлено частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Тобто, спірним правовідносинам, що можуть бути предметом розгляду в адміністративних справах, повинні бути притаманні такі ознаки як порушення прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, що вчинені обов'язково у сфері публічно-правових відносин.

Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Таким чином, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, що відносяться до сфери публічно-правових відносин та порушують права, свободи та інтереси фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Слід зазначити, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантується кожному (в тому числі юридичним особам) статтею 55 Конституції України.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до частини 1 статті 6 цього ж Закону усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав і законних інтересів незалежним і неупередженим судом.

Зазначений принцип полягає у захисті порушеного права від порушення, що вже відбулося, тобто в наявності матеріально - правового інтересу позивача відносно дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

З урахуванням наведених норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені, невизнані права, свободи чи інтереси такої особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

У даному спорі, судом не встановлено з боку відповідача вчинення протиправних дій або допущення протиправної бездіяльності відносно позивача, а тому, в суду відсутні підстави для зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 77, 78, 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.В. Аверкова