Постанова № 74610433, 04.06.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа №826/13626/17 Головуючий у І інстанції - Власенкова О.О.

Суддя-доповідач - Кучма А.Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2018 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого-судді: Кучми А.Ю.

суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В.

за участю секретаря: Тищенко Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Громадянки Афганістану ОСОБА_7 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.03.2018 (м. Київ, дата виготовлення повного тексту відсутня) у справі за адміністративним позовом Громадянки Афганістану ОСОБА_7 до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, Державної міграційної служба України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И Л А:

Громадянка Афганістану ОСОБА_7 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, Державної міграційної служба України про визнання неправомірним та скасування наказу Головного Управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 10.04.2017 №147 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Афганістану ОСОБА_7»; визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 16.08.2017 №63-17 «Про відхилення скарги на наказ ГУ ДМС України в м.Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту»; зобов'язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_7 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.03.2018 у задоволенні адміністративного позову Громадянки Афганістану ОСОБА_7 відмовлено.

Не погоджуючись з судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою збройного конфлікту, а також з огляду на систематичне порушення прав людини в Афганістані, тому позивач у разі повернення до країни належності, може бути піддана тортурам, арештованою чи вбитою.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачами під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернулась із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Заперечення відповідачів обґрунтовані правомірністю оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних повноважень, з урахуванням того, що позивачем не доведено, що перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.

Згідно з ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянка Ісламської Республіки Афганістан, народилася в провінції Кабул, район Тарахел, Ісламської республіки Афганістан, за національністю таджичка, за віросповіданням мусульманка (суніт). Заміжня за громадянином Афганістану ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2, має дочку ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_3, та неповнолітню сестру ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_4 зазначає, що покинула країну походження через загальне насильство, так як її країна знаходиться в стані військового конфлікту та не може повернутися в Афганістан, оскільки через небезпеку має страх за власне життя.

Територію країни громадянської належності позивач залишила 05.10.2016, транзитом через Узбекистан, де знаходилась з 05.10.2016 по 30.10.2016. До України прибула нелегально на автомобілі 30.10.2016.

В листопаді 2016 року позивач звернулася до органів міграційної служби України в місті Ужгород із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте пізніше відмовилася від проходження процедури, написавши відповідну заяву про припинення розгляду заяви.

02.03.2017 ОСОБА_7 намагалася незаконно перетнути кордон України та потрапити до країн Євросоюзу. Під час незаконного перетину кордону була затримана прикордонним нарядом відділу прикордонної служби «Ужгород».

У подальшому позивач намагалася вдруге незаконно потрапити до країн Євросоюзу та була затримана на кордоні з Угорщиною. Під час затримання позивач зверталася за захистом в Угорщині, але була повернута до України.

21.03.2017 позивач звернулася до Головного управління міграційної служби України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України ОСОБА_7 перебувала нелегально.

В заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначила, що вона не може повернутися до Афганістану через загальне насильство, так як її країна знаходиться в стані військового конфлікту. В Афганістані, а саме в м. Кабул, звідки вона походить, наразі дуже небезпечно, тому вона не може через страх за власне життя туди повернутися.

Головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Славецьким Є.Ю. 10.04.2017 був складений висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, по справі № 2017KYIV0033 громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_7, згідно якого останній вважає за доцільне відмовити громадянці Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1, її неповнолітній дочці ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_3 та неповнолітній сестрі ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_4, в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови зазначені у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону.

Наказом Управління ДМС України в м. Києві від 10.04.2017 №147 відмовлено громадянці Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1, її неповнолітній дочці ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_3 та неповнолітній сестрі ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_4 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на необґрунтованість її заяви та відсутність умов, передбачених пунктом 1 та пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Про зазначену відмову позивача проінформовано повідомленням від 12.04.2017 №61.

У липні 2017 року ОСОБА_7 звернулась до Державної міграційної служби України зі скаргою, в якій просила: скасувати наказ Головного Управління Державної міграційної служби в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженця або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Головне Управління Державної міграційної служби в м. Києві повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_7 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду зазначеної скарги Державна міграційна служба України рішенням від 16.08.2017 №63-17 відхилила її скаргу на наказ ГУ ДМС в м.Києві від 10.04.2017 №147 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач, вважаючи вищевказаний наказ протиправним, звернулась з даним адміністративним позовом до суду.

Пунктом 1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 наведеного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

В силу вимог ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частиною 1 ст.7 вищезазначеного Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до ч.7 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч.ч.1, 2, 6, 8, 11, 12 ст.9 наведеного Закону розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Відповідно ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками. які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач зазначає підставою необхідності визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що її країна знаходиться в стані військового конфлікту. В Афганістані, а саме в м. Кабул, звідки вона походить, наразі дуже небезпечно, тому вона не може через страх за власне життя туди повернутися

Під час опитування, що відображено в реєстраційному листку на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач вказала на військовий конфлікт, як на причини виїзду з останньої країни постійного проживання.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ніколи не була членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавала. Заявник не намагалась скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхала з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці. При цьому суд зауважує, що позивачем не наведено жодних нових обставин, які б вказували про можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.

Посилання представника позивача на військову ситуацію в країні носять загальноінформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надано.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, з огляду на встановлені обставини.

Підставою для відмови в прийнятті заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугувало, зокрема, те, що заява носить характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Позивачем не обґрунтовано її побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами. Інформація, надана позивачем до Головного Управління ДМС в м. Києві, є суперечливою так, зокрема, у своїй заяві-анкеті від 21.03.2017 позивач зазначила, що не може повернутися до Афганістану через загальне насильство, так як її країна знаходиться в стані військового конфлікту та через страх за власне життя, однак згідно з протоколом співбесіди від 23.03.2017 працівникам Управління у справах біженців Головного Управління ДМС України в м. Києві вона повідомила, що ні переслідувань, ні фізичного насильства, пов'язаного з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами не зазнавала.

В протоколах співбесід від 23.03.2017 на запитання працівника Управління у справах біженців Головного Управління ДМС України в м. Києві: «Що змусило Вас звернутися до міграційної служби ?» позивач відповіла: «Тому що для того, щоб мешкати на території України необхідно мати документи».

Згідно ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому обґрунтовано прийнято наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи, що наказ від 10.04.2017 №147 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Афганістану ОСОБА_7» прийнято на підставі всебічного вивчення усіх документів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та відповідачем встановлено відсутність стосовно позивача умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що спірне рішення відповідача є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, оскільки побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності та наявність переслідувань або утисків відносно неї не підтверджено.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Громадянки Афганістану ОСОБА_7 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.03.2018 - без змін.

Постанова набирає законної з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено 11.06.2018.

Головуючий-суддя: А.Ю. Кучма

Судді: В.О. Аліменко

Н.В. Безименна