Постанова № 74610042, 07.06.2018, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/335/2018(м)

263/15803/17

Категорія 44 Головуючий у 1-й інстанції Соловйов О.Л.

Суддя-доповідач Мироненко І.П.

П О С Т А Н О В А

І м е н е м У к р а ї н и

07 червня 2018 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого Мироненко І.П.

суддів: Баркова В.М., Мальцевої Є.Є.

секретаря Брежнєва Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Маріуполі апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області, ухваленого 13 березня 2018 року в місті Маріуполі (повний текст складений 16 березня 2018 року) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, діючої в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, третя особа: Служба у справах дітей по Центральному району Маріупольської міської ради про захист прав власності та усунення перешкод у користування квартирою шляхом виселення, -

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2017 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з даним позовом посилаючись на те, що за договором купівлі-продажу від 17 жовтня 2005 року є власником квартири АДРЕСА_1. Наприкінці жовтня 2005 року, її син ОСОБА_7 разом із дружиною ОСОБА_3 та неповнолітнім сином ОСОБА_4, відповідачами по справі, зареєструвались у зазначеній квартирі. Після смерті сина ОСОБА_7, який загинув ІНФОРМАЦІЯ_6 року, всі сімейні відносини між ними припинилися, відповідач уклала новий шлюб. Від цього шлюбу має двох малолітніх дітей ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, які були зареєстровані у цій квартирі без згоди власника. ОСОБА_2 вимушена проживати у родичів за іншою адресою, оскільки власна квартира зайнята відповідачами, які не є членами її сім'ї. Посилаючись на положення ст.391 ЦК України стверджує, що право відповідачів на користування спірною квартирою є похідним від прав колишнього користувача - сина позивача ОСОБА_7, членом сім'ї якого була відповідач та їх спільний син ОСОБА_4, з підстав чого вони були зареєстровані та користувалися квартирою. Тому після смерті останнього позивач вимагає усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 березня 2018 року у задоволені позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що незважаючи на припинення юридичних фактів (конкретних життєвих обставин), які були підставою для надання позивачем згоди на проживання і реєстрацію у належній їй на праві власності квартирі, право користування відповідача житловим приміщенням не припинилось.

06 квітня 2018 року позивач ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити шляхом виселення відповідача та її малолітніх дітей без надання іншого житла.

Апеляційна скарга мотивована тим, що згоду на проживання відповідача та користування житлом вона не надавала. ОСОБА_3 жодного відношення до купівлі-продажу квартири, в якій проживає, не має. Позивач та відповідач однією сім'єю ніколи не проживали, сумісного господарства не вели. Навіть, коли відповідач проживала з сином позивача, ОСОБА_2 ніколи сумісного господарства з відповідачем не вела, оскільки майже весь час знаходилась за кордоном, а саме в Греції, де проживала однією сім'єю разом зі своєю донькою, про що свідчать запрошення та дані закордонного паспорта. ОСОБА_2 проживає у місті Маріуполі з 2012 року. Відповідач відмовляється укладати договір найму житлового приміщення, відповідальності по оплаті комунальних платежів не несе, внаслідок чого позивач вимушена проводити реструктуризацію боргів за комунальні послуги. Після укладення нового шлюбу і створення сім'ї, відповідач фактично втратила статус колишнього члена сім'ї наймача. Посилаючись на практику Європейського суду вважає, що у даному конкретному випадку відповідач зі своєю новою родиною можуть переселитися «без помірних витрат», оскільки забезпечені житлом, її чоловіку на праві власності належить ? частина чотирьохкімнатної квартири. На відміну у позивача, яка є не працюючим пенсіонером за віком, спірна квартира є єдиним житлом, іншого житла у власності та користуванні не має.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 вважає, що суд першої інстанції правильно встановив наявність і відсутність обставин, якими обґрунтовували свої вимоги і заперечення сторони у справі, правильно зробив висновок в частині предмета спору та обраного відповідно до нього способу захисту, а також в частині припущень, на які ґрунтувався позивач для задоволення його позову, прийняв законне рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Доводи апеляційної скарги повністю дублюють позицію сторони позивача неодноразово оголошувану шляхом дачі пояснень у справі. Просила у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ч.3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 02 червня 2016 року №1402-УІІІ «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

Згідно п.8, п.9 ч.1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільно-процесуального кодексу України, в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-УІІІ, до утворення апеляційних суддів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Справи у судах першої і апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду Апеляційним судом Донецької області, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває місцевий суд, що ухвалив рішення, в порядку, передбаченому Цивільно-процесуальним кодексом України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-УІІІ.

Відповідач ОСОБА_3, будучи належним чином повідомленою про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилась, заяв про відкладенні розгляду не надавала.

Представник третьої особи начальник служби у справах дітей ОСОБА_9 просив розгляд справи проводити без їх участі, з урахуванням прав та інтересів неповнолітніх дітей.

Виходячи з положень ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія судів визнала неявку осіб, які беруть участь у справі, в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_2, її представників ОСОБА_10, ОСОБА_8, які підтримали доводи апеляційної скарги, заперечення представника відповідача ОСОБА_11, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст.263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити тощо.

Як встановлено судом, на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2005 року позивач ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1.

За інформацією Департаменту адміністративних послуг відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб №02-126-1708 від 03 листопада 2017 року у вказаній квартирі зареєстровано 5 осіб: позивач ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3; відповідачі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4; ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5; ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Відповідно до акту ОСББ «Лукоморьє» від 09 листопада 2017 року ОСОБА_2 з2010 року проживає без реєстрації в квартирі АДРЕСА_3.

За змістом ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник житлового будинку, квартири згідно ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК УРСР має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 156 ЖК УРСР, ст.405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі №6-158цс-14.

Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до п.1 ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999).

Відповідно до ч.4 ст.9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.

Згідно ч. 4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст.162 ЖК УРСР.

На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згода власника не потрібна (ч.2 ст.156, ч.1 ст.161 ЖК УРСР).

Відповідно до ст.ст. 9, 156, 157 ЖК УРСР сам факт припинення сімейних відносин із власником(власниками) квартири не позбавляє колишніх членів його (їх) сім'ї права користуватися займаним приміщенням і не є підставою для їх виселення з цього жилого приміщення. Право вимагати в судовому порядку виселення колишніх членів сім'ї власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст.157 ЖК УРСР, але за наявності обставин, передбачених ч.1 ст.116 цього Кодексу.

При цьому передбачені ст.ст.9, 156, 157 ЖК УРСР обмеження щодо виселення колишніх членів сім'ї власника не є порушенням права власності.

Відповідно до ч.4 ст.41 Конституції, ст.319, ч.ч.1,2 ст.321 ЦК України власник не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у цьому праві, однак у передбачених законом випадках обмеження права власності можуть мати місце. У цьому випадку обмеження прав власника передбачені ст.156, 157 ЖК УРСР.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідач ОСОБА_3 вселилася та зареєстрована у спірній квартирі за згодою власника, після вступу у шлюб із сином позивача, тобто як член сім'ї, що не суперечить змісту статей 64,156 ЖК УРСР у визначенні поняття «член сім'ї власника житла». Відповідач зареєстрована, постійно проживає у спірній квартирі з моменту вселення та до теперішнього часу, тому право користування житлом не втратила. Факт смерті чоловіка ОСОБА_7 (сина позивача) не є підставою для звільнення житла ОСОБА_3, оскільки припинення сімейних відносин не впливає на право користування жилим приміщенням, адже є похідним від права власності й втрачається із його припиненням, а право власності позивача на квартиру не припинено.

Наведене, виходячи зі змісту заявлених вимог і встановлених фактичних обставин, не свідчить про невідповідність висновків суду у справі, що оскаржується, правовій позиції, викладеній у Постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року (справа №6-158цс14), на яку посилається апелянт.

Згідно ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, а також особи у віці від десяти до чотирнадцяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає.

Діти відповідача, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, є неповнолітніми, місце їх проживання визначають батьки і вони проживають з матір'ю ОСОБА_3 Їх право користування житловим приміщенням є похідним від права користування матері і не залежить від фактичного стану сімейних відносин з власником майна.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду. При вирішенні даної справи судом правильно визначений характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. При встановленні фактичних обставин справи судом не порушено норм процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, переглядаючи справу відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів не вбачає апеляційних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції, у зв'язку з чим апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий І.П. Мироненко

Судді: В.М. Барков

Є.Є. Мальцева