Рішення № 74600720, 29.05.2018, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2018 року Справа № 915/1365/17

м. Миколаїв.

Господарський суд Миколаївської області,

головуючий суддя Коваль С.М.,

при секретарі Сьяновій О.С.,

за участю представників сторін:

від позивача-1: не присутній,

від позивача-2: ОСОБА_1, довіреність № 3/10-05-58/6-18 від 02.01.18

від відповідача-1: не присутній,

від відповідача-2: не присутній,

від третьої особи: ОСОБА_2 - довіреність № 1125 від 27.12.2017,

В судовому засіданні приймає участь прокурор Волкожа С.В. посвідчення № 043172 від 06.05.16

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

За позовом: Заступника керівника прокурора Миколаївської місцевої прокуратури №1, 54001, вул. Нікольська, 73, м. Миколаїв,

в інтересах держави в особі :

1.Миколаївської обласної державної адміністрації, 54001, м.Миколаїв, вул. Адміральська, 22,

2.Миколаївської обласної ради, 54001, м.Миколаїв, вул. Адміральська, 22,

до відповідача-1: Миколаївської міської ради,

54001, м.Миколаїв, вул. Адміральська, 22,

відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробничо-

комерційна компанія “ТВМ”,

54025, м. Миколаїв, пр. Героїв України, 15Д,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: ОСОБА_3, 54017, АДРЕСА_1,

про скасування рішення міської ради в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності та договору купіві-продажу, витребування майна.

В С Т А Н О В И В:

Заступником прокурора Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та Миколаївської обласної ради пред’явлено позов до Миколаївської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробничо-комерціна компанія “ТВМ” та ОСОБА_3 з вимогами:

“1. Визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради № 4/20 від 13.11.1998 в частині зазначення у додатку 1 об'єкта комунальної власності по вул. Спаській, 35, який підлягає приватизації способом “викуп”.

2. Визнати недійсним свідоцтво про право власності територіальної громади міста Миколаєва від 30.12.1998 на нежитлове приміщення по вул. Спаській, 35 у місті Миколаєві площею 66,3 кв.м.

3.Визнати недійсним укладений 10.01.1999 між управлінням майном комунальної власності Миколаївської міської ради та виробничо-комерційною компанією “ТВМ” договір купівлі-продажу комунального майна.

4. Витребувати у ОСОБА_3 на користь територіальної громади сіл, селищ, міст Миколаївської області в особі Миколаївської обласної ради нежитлове приміщення площею 66,3 кв.м. по вул. Спаській, 35 у місті Миколаєві.

5. Стягнути з відповідачів на користь прокуратури Миколаївської області сплачений судовий збір за подачу позову”.

Викладені вимоги обґрунтовано тим, що Виконкомом Миколаївської міськради без достатніх правових підстав (перевищенням), зокрема, всупереч рішенню виконкому Миколаївської обласної ради народних депутатів від 09.03.1992 р. № 62, ст. 19, 41 Конституції України, ст.ст. 43, 59 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, п. 4.1 Інструкції про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно (чинний на час видачі спірного свідоцтва), затвердженого наказом Держбуд України від 09.06.1998 р. № 121, прийнято спірні рішення, на підставі якого оформлено право приватної власності на об’єкт нерухомого майна, розташованого на вул. Спаській, 35 у м. Миколаєві.

Від Миколаївської міськради, повідомленої належним чином про час та місце розгляду справи, представник у судове засідання не з’явився, відзив на позовну заяву не надав.

Товариство з обмеженою відповідальністю “Виробничо - комерційна компанія “ТВМ” подано заяву про застосування строку позовної давності у якій просить відмовити в задоволенні позову.

Представник ОСОБА_3, просить застосувати строки позовної давності, оскільки у 1998 р. до заінтересованих осіб було доведено газетою «ВЕЧЕРНИЙ НИКОЛАЕВ» інформацію, щодо прийняття рішення № 4/20 від 13.1.1998 про внесення доповнень до переліку об’єктів комунальної власності територіальної громади міста Миколаєва, що підлягають приватизації, яким внесено оспорюване нерухоме майно до переліку об’єктів комунальної власності.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд дійшов висновку про відмову у позові.

Висновок суду ґрунтується на такому: на виконання постанови КМУ від 05.11.1991 року № 311 рішенням виконкому Миколаївської обласної ради народних депутатів від 03.09.1992 року № 62 «Про розмежування державного майна (комунальної власності) між власністю області і власністю міст обласного підпорядкування та районів області» було затверджено переліки – додаток № 1 до вказаного рішення, державного майна (комунальної власності), яке передавалося до власності Миколаївської області (а.с. 51, 55). З даного переліку вбачається, що до власності Миколаївської області було передано майновий комплекс ВО «Фармація».

Тобто з цього додатку чітко не вбачається, що спірна адмінбудівля була передана одній із сторін спору, вказано лише, що передається "майновий комплекс", тобто спірна адміністративна будівля у ньому не ідентифікована.

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради народних депутатів № 153 від 02.02.1982 трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 (на теперішній час - вулиця Спаська) житловою площею 47 кв.м. передано Миколаївському обласному аптечному управлінню для розміщення відділу капітального будівництва і контори майстерні з ремонту і виготовлення аптечних меблів.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради народних депутатів № 118 від 17.01.1983 приміщення по вул. Свердлова, 35, загальною площею 100 кв.м. передано з балансу житлово-експлуатаційного товариства Центрального району на баланс облаптекоуправління (правонаступник ВО Фармація»).

Відповідно до довідки виробничого об'єднання «Фармація» № 276, станом на 28.07.1998 на балансі ВО «Фармація» знаходилась будівля по вул. Спаській, 35 у місті Миколаєві площею 68 кв.м. (літ.Б).

Пунктом 7 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України віл 02.04.1994 № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності» зазначено, що, вирішуючи спори, пов'язані з визнанням права власності, слід виходити з того, що знаходження майна на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.

Із матеріалів справи та витребуваної з КП «Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації» інвентаризаційної справи оспорюваного нерухомого майна випливає, що на підставі рішенням Миколаївської міської ради народних депутатів № 197 від 22.06.1990 за ЖЕКом 2 Центрального району зареєстровано право власності на домоволодіння по вул. Свердлова (Спаська) 35.

Наведене свідчить про те, що до прийняття КМУ постанови №311 та рішення виконкому Миколаївської обласної ради народних депутатів від 03.09.1992 року № 62, щодо розмежування державної власності спірна будівля не була у власності облаптекоуправління, правонаступником якого є виробничого об'єднання Фармація».

Підставою володіння майном виробничого об'єднання «Фармація» була передача спірного майна в користування. А тому добросовісне володіння чужим майном і продовження його користування не породжує права власності на це майно.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації, якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації (ч.3 п.2 ст.331 ЦК України). 27.03.91 р. видано реєстраційне посвідчення про право власності на спірну будівлю за ЖЕКом 2 Центрального району.

Прокурором не доведено належними і допустимими доказами права позивачів на приміщення площею 66,3 кв.м., яке розташовано за адресою: м. Миколаїв, вул. Спаська, 35.

Отже, не доведено наявності жодних з підстав для скасування рішення Миколаївської міської ради № 4/20 від 13.11.1998 в частині зазначення у додатку 1 об'єкта комунальної власності по вул. Спаській, 35, який підлягає приватизації способом “викуп”. Вказане рішення прийняті відповідачем-1 в межах наданих йому повноважень, відповідають вимогам діючого законодавства та жодним чином не порушують права та охоронювані законом інтересі позивачів, а тому суд приходить до висновку про відсутність підстав для його скасування.

Крім того, судом взято до уваги, що при поданні позову прокуратурою та позивачами пропущений строк позовної давності.

Положеннями ст. 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із таких органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

За змістом частин 3 та 4 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Строк у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом інтересах іншої особи носія порушеного права (інтересу) ЦК України визначено як позовна давність (ст.. 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 ЦК України, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його, порушила.

Відповіло до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Частиною 4 ст. 267 ЦК України визначено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, с підставою для відмови у позові.

За змістом роз'яснення в п. 6 Рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999 р. у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду

України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки. Представництво прокурором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва рядом специфічних ознак: складом представників та її суб'єктів, інтереси яких вони представляють, обсягом повноважень, формами їх реалізації.

Таким чином, прокурор, як представник держави в особі відповідного органу може бути наділений лише правами, належними особі, яку він представляє.

Сторони в судовому процесі мають рівні права, тому прокурор, який звернувся з позовом в інтересах держави не має в розумінні чинного ГПК України та законодавства привілейованого статусу порівняно з іншими учасниками процесу, зокрема, особою в інтересах якої він звернувся.

Таким чином, дія правового інституту позовної давності та положення щодо з її спливу, встановлені законом, мають розповсюджуватися на всіх учасників судового процесу, у тому числі на прокурора.

Позовну заяву на захист інтересів держави в особі Миколаївської обласної ради та Миколаївської обласної державної адміністрації прокурор подав до суду 14 грудня 2017 року, при цьому прокурор в позовній заяві вказав, що строк звернення до суду не порушений, оскільки Миколаївська обласна рада та Миколаївська обласна державна адміністрація про порушення своїх прав дізнались лише в червні 2017 року.

Відповідно до абз. 2 ч. 5 ст. 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 ГПК України органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у даному випадку в особі Миколаївської обласної ради та Миколаївської обласної державної адміністрації.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 02.09.2014 у справі № 3-82гс14, від 23.12.2014 у справі № 3-194гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 22.04.2015 у справі № 3-54гс15, від 13.05.2015 у справі № 3-126гс15, від 22.03.2017 у справі №3-1486гс16, від 07.06.2017 у справі №3-445гс17.

Отже, прокурор мав усі можливості та повноваження для отримання повної та достовірної інформації про оскаржуване рішення та укладений оспорюваний правочин протягом встановленої законом позовної давності від дати його укладення.

На підтвердження даного факту слід зазначити наступне:

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» № 2633 - III від 12 липня 2001 року, прокуратуру України наділили функцією представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (ч. 2 ст. 5 Закону України "Про прокуратуру").

Однією з форм представництва прокурора визначили звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб (ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру").

В свою чергу, наказом Генерального прокурора України від 02.10.1998 №2 «Про організацію роботи органів прокуратури у здійсненні нагляду за додержанням законів щодо прав і свобод громадян та захисту інтересів держави» встановлено, що при взаємодії з органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, військового управління, здійснювати заходи, спрямовані на фактичне усунення порушень закону та умов, що їм сприяли, виходячи з принципу незалежності прокуратури від органів виконавчої влади.

При цьому особливу увагу приділяти нагляду за відповідністю Конституції України та законам правових актів, що видаються цими органами. Не рідше, як один раз у квартал, незалежно від повідомлень про порушення, перевіряти законність актів, які ними видаються. Повніше використовувати право прокурора брати участь у засіданні рад, їх виконавчих комітетів, колегій державних органів, військових рад.

Наказом Генерального прокурора України від 23.10.2002 № 3 «Про організацію роботи органів прокуратури у здійсненні нагляду за додержанням і застосуванням законів» було передбачено необхідність забезпечення прокурорського нагляду за додержанням законів органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, керуючись принципом незалежності прокуратури від органів виконавчої влади.

Наказом Генерального прокурора України від 15.04.2004 №6гн «Про організацію наглядової діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і свобод громадян та інтересів держави» було передбачено необхідність забезпечення прокурорського нагляду за додержанням законів, передусім у діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування.

Наказом Генерального прокурора України від 19.09.2005 №3гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо захисту прав і свобод громадян, державних та публічних інтересів» визначено основним завданням наглядової діяльності прокуратури захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, державних та публічних інтересів. Із цією метою наказав забезпечити нагляд за додержанням законів, передусім у діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, контролюючих та правоохоронних органів.

В подальшому, Генеральним прокурором України, видавались накази від 18.10.2010 року № 3гн, від 12.04.2011 року № 3 гн від 07.11.2012 року № 3гн, які також містили конкретні вказівки до прокурорів, а саме: періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів Кабінету Міністрів України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Використовувати право участі у засіданнях цих органів.

Крім того в матеріалах справи (а. с. 113 - 115) є подання першого заступника прокурора Миколаївської області Ю.М. Війтєва про усунення порушень законодавства про приватизацію (вих. № 07/191-вих. від 02.03.2001 року), яке було скеровано до Миколаївського міського голови ОСОБА_4 (вх. 19.02/05-13-06) де прокурор зазначав, що проведеною прокуратурою області перевіркою встановлені порушення законодавства про приватизацію при відчуженні частини будівлі, розташованої за адресою: м. Миколаїв, вул. Спаська, буд. 35. Також із матеріалів інвентарної справи щодо спірного об'єкту, яку було досліджено у судовому засіданні, вбачається , що її було витребувано в 2001 році прокуратурою для дослідження.

Тобто, безпосередньо прокурору про порушення прав позивачів стало відомо не пізніше 02 березня 2001 року.

Отже, нездійснення своєчасного прокурорського нагляду за прийнятими Миколаївською міською радою рішеннями, що є безпосереднім обов'язком органів прокуратури відповідно до Закону України "Про прокуратуру", спростовує те. що прокурор не міг бути обізнаний з існуванням оспорюваного рішення Миколаївської міської ради та укладенням договору купівлі-продажу комунального майна від 10.01.1999 року.

В матеріалах справи (а. с. 190 -193) містяться газетні аркуші № 1 та 3 газети Миколаївської міської ради «ВЕЧЕРНИИ НИКОЛАЕВ» номер № 143 (1200) від 10 грудня 1998 року (четвер), де на 3-му аркуші опублікована стаття під назвою «ОСОБА_5 В г. НИКОЛАЕВЕ». Приводом для її публікації було прийняття Миколаївською міською радою саме рішення № 4/20 від 13.11.1998 року «Про внесення доповнень до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Миколаєва, що підлягають приватизації».

Таким чином, оскаржуване рішення Миколаївської міської ради було опубліковано в газеті «ВЕЧЕРНИЙ НИКОЛАЕВ» № 143 (1200) за 10.12.1998 року, тобто є таким, що доведено до відома зацікавлених осіб , а отже саме з цієї дати обумовлений початок перебігу строку позовної давності (аналогічних висновків доходив Одеський апеляційний господарський суд в постановах від 01 лютого 2018 року у справі № 916/563/14, від 09 серпня 2017 року у справі № 916/1979/15, Харківський апеляційний господарський суд в постановах від 14 грудня 2017 року у справі № 922/3359/16 , від 15 червня 2016 року у справі № 922/4114/15).

Таким чином, строк позовної давності для вимог про визнання незаконним рішення Миколаївської міської ради № 4/20 від 13.11.1998 року «Про внесення доповнень до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Миколаєва, що підлягають приватизації» сплинув 01.01.2007 р., виходячи з наступного:

На час виникнення спірних правовідносин діяв Цивільний кодекс Української РСР.

Статтею 71 Цивільного кодексу Української РСР встановлено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно зі статтею 83 Цивільного кодексу Української РСР позовна давність не поширюється: на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом; на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій або громадян; на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у державні трудові ощадні каси і в Державний банк СРСР; у випадках, встановлюваних законодавством Союзу РСР, і на інші вимоги.

Згідно з пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Отже, на вимоги про витребування державного майна, заявлені після набрання чинності Цивільного кодексу України поширюються його норми про позовну давність, оскільки позовна давність не сплинула у зв'язку з винятками, передбаченим статтею 83 ЦК УРСР.

На момент введення в дію Цивільного кодексу України - 01.01.2004 р. строк позовної давності по спірним правовідносинам не сплив. З врахуванням п.6 Прикінцевих та перехідних положень та статті 257 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин належить застосовувати загальний строк позовної давності у три роки з початком перебігу - з моменту набрання чинності Цивільним кодексом України. Сплив строку позовної давності до звернення з позовом є підставою для відмови в позові.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України (в редакції чинний з 01,01.2004 р.) загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Позивач звернувся до суду з позовом 14 грудня 2017 року, тобто з пропуском строку позовної давності.

Прокурор у відповіді на відзив ОСОБА_3 стверджував, що оскільки позов заявлено на захист права комунальної власності, то на дані позовні вимоги до 15 січня 2012 року розповсюджувались положення п. 4 ч.1 ст.268 ЦК України щодо не поширення позовної давності.

Проте з таким твердженням суд не погоджується з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 268 ЦК (в редакції, що діяла до 14.12.2012) України позовна давність не поширюється: 1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; 2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу; 3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію: 4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право; 5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування); 6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв".

Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність,

Разом з тим, у постановах Верховного Суду України від 08.06.2016. у справі №6-3029 цс15 та від 08.06.2016 у справі №6-3089цс15 викладена наступна правова позиція.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності (п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 10).

Проте, прокуратурою взагалі не обґрунтовується утруднення чи неможливість оскарження в судовому порядку оспорюваного рішення, датованого 1998 року. Значний час пропущення строків давності не сприяє стабільності цивільного обороту та порушуватиме принцип юридичної визначеності, що вказує на неможливість визнати причини пропуску строку позовної давності поважними.

До того ж про порушення прав позивачів, а саме: Миколаївській обласній раді та Миколаївській обласній державній адміністрації могло та повинно було стати відомо ще в 1998 році виходячи із наступного.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення й застосування Конвенції 1950 року, наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п. 51 рішення від 22.10.96 р. за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20.09.2011 р. за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст.261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо. Для правильного застосування частини першої статті 261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини такого порушення (постанови Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 03 серпня 2017 року у справі № 910/5477/16).

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня. коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в даному випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Спірний об'єкт нерухомості мав статус спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, у зв'язку з чим будь-які дії щодо зміни власника цього майна є можливо неправомірними, відповідно права позивачів, які не надавали згоди на відчуження спірного майна, ймовірно було порушено ще під час зміни власника у 1998 році.

Миколаївською міською радою право власності на спірне приміщення було зареєстровано 30.12.1998 року згідно з свідоцтвом про право власності на нежилі приміщення за літ. «Б» загальною площею 66,3 кв. м. за адресою: м. Миколаїв, вул. Спаська, буд. 35.

В подальшому, 10 січня 1999 року ТОВ «ВИРОБНИЧО-КОМЕРЦІЙНА КОМПАНІЯ "ТВМ"» на підставі договору купівлі-продажу комунального придбало вищевказане приміщення.

Оскільки позивачі, як юридичні особи, набувають та здійснюють свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері комунального майна територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах.

Вказана правова позиція викладена в постанові Судової палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 29.10.2014 року по справі № 6-152цч14.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» Миколаївська обласна державна адміністрація здійснює на відповідній території управління об'єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління, приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делеговані відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад; здійснює управління майном інших суб'єктів права власності в разі його передачі його в установленому порядку

Так, для реалізації наданих місцевим державним адміністраціям повноважень, останні мають право: проводити перевірки стану додержання Конституції України та законів України, інших актів законодавства органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і підпорядкування по напрямах, визначених статтею 16 цього Закону; залучати вчених, спеціалістів, представників громадськості до проведення перевірок, підготовки і розгляду питань, що входять до компетенції місцевих державних адміністрацій; одержувати відповідну статистичну інформацію та інші дані від державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій, громадських і релігійних організацій, підприємств, установ та організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форм власності; давати згідно з чинним законодавством обов'язкові для виконання розпорядження керівникам підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і громадянам з контрольованих питань, порушувати питання про їх відповідальність у встановленому законом порядку; здійснювати інші функції і повноваження згідно з чинним законодавством (ст.28 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Діяльність органів виконавчої влади передбачає вжиття ефективних дій, спрямованих на реалізацію наданих їм повноважень, навіть за відсутності механізму контролю, встановленого на законодавчому рівні.

Таким чином Миколаївська обласна державна адміністрація повинна була і могла дізнатись про існування оспорюваного рішення і договору.

Крім того відповідно до ч. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Враховуючи, що нежитлове приміщення, розташоване в буд. 35 по вул. Спаській в м. Миколаєві знаходилось на балансі підприємства комунальної власності області "ФАРМАЦІЯ", на думку позивачів власником якої є Миколаївська обласна рада.

Як передбачає ч. 4 ст. 319 ЦК України власність зобов'язує.

Відповідно до ч. 5 ст. 319 ЦК України власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі

Ці правила орієнтують власника на те, що він має не лише суб'єктивні права, але й несе відповідальність перед громадою, суспільством за належне використання цього права.

Висновується що, до одного із основних обов'язків власника комунального майна є саме збереження комунального майна.

Крім того, місцезнаходженням підприємства комунальної власності області "ФАРМАЦІЯ" з моменту включення відомостей про юридичну особу до єдиного державного реєстру 23.11.2004 до 12 листопада 2010 року було саме: 54030, Миколаївська обл., м. Миколаїв, вул. Спаська, буд. 35, а тому вони не могли не знати про факт відчуження належного їм нежитлового приміщення, водночас знаходячись за однією і тією ж адресою.

Принцип «належного урядування» передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», заява № 33202/96. п. 120, «Онер'їлдіз ггроти Туреччини», заява № 48939/99, п. 128, «Ме§асіаі.сот 8.Г.І. проти Молдови», заява № 21151/04, п. 72).

Необмеженість строків оскарження має суттєвий негативний вплив на юридичну визначеність у сфері особистих прав і цивільних правовідносин, що шкодить принципу «належного урядування» та вимозі «законності», закріпленим у. статті 1 Першого протоколу (п. 73 рішення у справі «Рисовський проти України», заява № 29979/04).

Подання позову через значний проміжок часу після вчиненого порушення, призводить до ситуації, коли зацікавленою особою вже понесені значні матеріальні витрати, що створює невизначеність при реалізації права особи мирно володіти своїм майном, на дотриманні якого наголошує ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Враховуючи, що з моменту прийняття оспорюваного рішення пройшло більше 19 років, то Миколаївська обласна рада та Миколаївська обласна державна адміністрація могли дізнатися про порушення свого права ще у 1998 році та, виконуючи свої обов'язки власника («власність зобов'язує»), у 1999 році щодо оспорюваного правочину.

Натомість, твердження прокурора про те, що Миколаївська обласна рада та Миколаївська обласна державна адміністрація дізналась про порушення їх прав лише в червні 2017 року, може свідчити лише про протиправну бездіяльність та/або недбале ставлення до службових обов'язків посадовими особами вищевказаних органів.

Відповідно до п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” № 10 від 29.05.13 року з останніми змінами від 10.07.2013 року за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв’язку зі спливом позовної давності – за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Вказане також викладено в абз.3 п.11 Постанови Пленуму Верховного суду України №14 від 18.12.2009 “Про судове рішення у цивільній справі”, а також в судовій практиці (постанова ВГСУ від 26.04.2011 по справі №15/256/10).

На підставі досліджених доказів судом встановлено, що строк звернення прокурора в інтересах Миколаївської обласної ради та Миколаївської обласної державної адміністрації до суду з позовом пропущено без поважних причин, при цьому, відповідачем-2 до винесення рішення було заявлено клопотання про застосування наслідків позовної давності.

Однак, враховуючи, що сплив строку позовної давності застосовується лише у випадку порушення прав позивача, суд дійшов висновку про відмову в позові саме з підстав недоведеності належними та допустимими доказами у справі позовних вимог.

Враховуючи викладене, в задоволенні позову слід відмовити повністю.

Керуючись ст. ст. 129, 145, 233, 236-238, 240, 241, 256 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного господарського суду через Господарський суд Миколаївської області протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Оформлене відповідно до статті 238 цього Кодексу, рішення підписано 11.06.2018.

Суддя С.М.Коваль