Рішення № 74600094, 07.06.2018, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

07.06.2018 м. Ужгород Справа № 907/173/18

Суддя господарського суду Йосипчук О.С., розглянувши матеріали позовної заяви

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Алкогольно-безалкогольний комбінат Дніпро”, смт. Царичанка Дніпропетровська обл.

до відповідача фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Хуст Закарпатська обл.

про стягнення 914742,63 грн.

При секретарі судового засідання Лазар С.Л.

За участі представників учасників спору:

від позивача - ОСОБА_2, довіреність від 13.10.2016р. (в режимі відеоконференції)

від позивача - ОСОБА_3, представник за довіреністю від 31.05.2018р.(в режимі відеоконференції)

від відповідача - ОСОБА_4, ордер ЗР№28739, договір про надання правової допомоги від 14.05.18

ВСТАНОВИВ:

Позивачем заявлено позов про стягнення з відповідача суми 914742,63грн. заборгованості за поставлену продукцію із яких сума 844302,70 грн. – заборгованість за поставлений протягом 07.02.2017р.-18.01.2018р. товар.

Обгрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач покликається на те, що між ним та відповідачем у справі правовідносини виникли на підставі Договору поставки №07/02-П від 07.02.2017р., які у послідуючому продовжились на підставі Договору поставки №0901/6П від 00.01.2018р. та згідно яких відповідачу оплатно поставлявся товар, за який від розрахувався частково. За таких обставин у відповідача виникла заборгованість за поставлений позивачем, у період дії згаданих вище договорів поставний, товар на загальну суму 844302,70 грн.

Достовірність наведених вище підстав позову позивач підтверджує актом звірки взаєморозрахунків, який складено ним 06.03.2018р. що містить відомості про початкове сальдо на 01.12.2017р. у сумі 1044025,19 грн. та початкове сальдо по договору №07/02-П від 07.02.2017р., та товарно-супроводжуючими документами ВН №8567 від 04.12.2017р. та ТТН №8567 від 04.12.2017р. на суму 452400грн., ВН№8568 від 04.12.2017р. ТТН №8568 від 04.12.2017р. на суму 16794 грн., ВН №8583 від 04.12.2017р. ТТН №8583 від 02.12.2017р. на суму 670824 грн., ВН №9196 від 26.12.2017р. ТТН №9196 від 26.12.2017р. на суму 25578 грн., ВН№227 від 18.01.2018р. ТТН №227 від 18.01.2018р. на суму 218772 грн. на загальну суму поставок 1384368 грн.

Окрім того, посилаючись на факт прострочення відповідачем свого грошового зобов’язання, позивач просить стягнути з відповідача суму 53785,38 грн. пені, та суми 599952,70 грн. (період нарахування 26.02.2018р.-06.03.2018р.), суму 16043,58 грн. 10 відсотків річних за користування коштами позивача, які нараховані за період 03.01.2018р.-06.03.2018р.

Таким чином, згідно позовної заяви позивача, сума заборгованості відповідача становить суму 914742,63 грн.

Відповідач проти позову заперечив з підстав, викладених у відзивах на позов, які доповнили зміст заперечень один одного. Згідно означеного відзиву, наведені позивачем обставини та подані ним докази, на підтвердження цих обставин, не підтверджують факт заборгованості, є суперечливими, спростовуються фактами часткового повернення отриманого від позивача товару, частковим виконання грошового зобов’язання по оплаті товару та спростовуються внаслідок обгрунтування їх неспроможними доказами, зокрема актом звірки взаєморозрахунків, який складено позивачем у односторонньому порядку, відсутності доказів виникнення боргу у сумі 1142400 грн., який зазначається позивачем, як початкове сальдо, що виникло до поставок товару, які підтверджено поданими позивачем накладними ВН №8567 від 04.12.2017р. та ТТН №8567 від 04.12.2017р. на суму 452400грн., ВН№8568 від 04.12.2017р. ТТН №8568 від 04.12.2017р. на суму 16794 грн., ВН №8583 від 04.12.2017р. ТТН №8583 від 02.12.2017р. на суму 670824 грн., ВН №9196 від 26.12.2017р. ТТН №9196 від 26.12.2017р. на суму 25578 грн., ВН№227 від 18.01.2018р. ТТН №227 від 18.01.2018р. на суму 218772 грн., і підтверджується актом звірки взаєморозрахунків, що також додано до позовної заяви в якості доказу.

У свою чергу, позивачем надано відповіді на відзиви, якими спростовуються факти часткового повернення товару, їх недоведеність та спростування шляхом пояснень про обставини та факти коригування показників податкового кредиту та бюджетного відшкодування у декларація по податку на додану вартість у спірному періоді. Також у відповіді на відзив, позивач піддав спростуванню аргументи відповідача про повернення товару, що підтверджено ТТН №ПП-000358 від 24.01.2018р. на суму 213193,44 грн., №ПП-000359 від 24.01.2018р. на суму 313080 грн. та №ПП-000360 від 24.01.2018р. на суму 229671 грн.

Далі, зміст відповіді на відзив відповідача №1804/01 від 18.04.2018р., містить процесуальну позицію позивача, згідно якої він категорично не визнає акт звірки взаєморозрахунків складений за період з 01.01.2018р. по 05.02.2018р. через те, що цей акт не підписано жодною уповноваженою особою позивача та не містить всіх необхідних реквізитів документа (абз.3 арк.2 відповіді на відзив відповідача №1804/01 від 18.04.2018р.) .

Відповідач, який скористався правом на заперечення на відповідь на відзив, надав свою заперечення згідно яких часткове повернення позивачу товару оформлялось шляхом занесення відповідних господарських операцій до електронних регістрів програми «М.Е.Dос» (Медок) і не потребують паперової форми фіксування таких господарських операцій. Зважаючи на зміст заперечення на відзив, судом прийнято також і письмові пояснення відповідача (Лист від 31.05.2018р.), у яких ним надано письмові пояснення (ст.169 ГПК України) до наданого раніше заперечення, як процесуального явища, що регламентується ст.167 ГПК України.

Відповідно до ст.169 ГПК України, учасники справи вправі викладати суду не тільки свої вимоги, заперечення чи аргументи, але і власні міркування та пояснення, які, на відміну від процесуальних дій, передбачених ст.ст.165-168 ГПК України, можуть викладатись як усно, так і письмово, позаяк не носять характер самостійних обставин(підстав), що становлять самостійний предмет судового дослідження. Вони являють собою письмові міркування, коментарі, якими сторона спору роз’яснює суть раніше викладених нею підстав (обставин), причини апелювання цими обставинами у судовому процесі та суть своєї позиції у суді.

Із цих де обставин, судом відхилено клопотання позивача додаткових доказів та додаткового обгрутнування здійснення ним додаткового коригування податкових зобов’язань та уточнення розрахунку податкових зобов’язань, позаяк воно містить додаткові підстави позову і додаткові докази, що подані із порушенням принципу змагальності (ст.13 ГПК України) та, пов’язаних із цим принципом правил ст.ст.74, 80,91, 164, 166 та 167 ГПК України.

У цій ситуації суд зважив і на практику Європейського суду з прав людини у справі "Воловік проти України" (заява №15123/03), де визначено, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Таким чином, дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суд констатує наступне.

Як вбачається із позовних матеріалів, правовідносини, у спірній ситуації, грунтуються на Договорі поставки №07/02-П від 07.02.2017р., які у послідуючому продовжились на підставі Договору поставки №0901/6П від 00.01.2018р.

Відповідно до п.2.1. обох згаданих вище договорів поставки, постачальник (яким є позивач у справі) на умовах передбачених цим договором зобов’язується передати у власність покупця (яким є відповідач у справі) , а Покупець зобов’язується прийняти та своєчасно оплатити переданий товар за цінами, обумовленими сторонами в офіційному прайс-листі постачальника. Товар поставляється партіями.

Таким чином, зі змісту договору поставки №07/02-П від 07.02.2017р. та договору поставки №0901/6П від 00.01.2018р. між сторонами спору виникли правовідносини поставки, що регламентуються правилами параграфу 3 ЦК України, згідно яких за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати в установлений строк товар у власність покупця, для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних із особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно п.13.3. Договору поставки №07/02-П від 07.02.2017р. цей договір набирає сили з 07.02.2017р. і діє до 31.12.2017р. А, відповідно до п.13.3. договору поставки №0901/6П від 09.01.2018р. цей договір набирає сили з 09.01.2018р. і діє до 31.12.2018р.

Як видно із п.4.4. обох зазначених вище договорів поставки, датою отримання товару вважається фактична дата отримання товару покупцем, а прийом товару по кількості та якості здійснюється за участі водія/експедитора або перевізника з яким постачальник діє на умовах договору перевезення та уповноваженого представника покупця у відповідності з інструкціями П-6 та П-7.

При цьому, відповідно до п.4.6. обох договорів поставки, продавець товару надає наступні документи: товарно-транспортну накладну (ТТН), видаткову накладну (ВН) та посвідчення якості. Зважаючи на таке, системним аналізом положень розділу 4 договорів поставки підтверджено, що документи, якими фіксується факт поставки товару, і відповідно підставою для здійснення оплати за такий товар є наведені у п.4.6. договорів поставки документи первинного бухгалтерського обліку(п.4.9., п.4.10 договорів поставки).

Договорами поставки, яким сторони спору підпорядкували свої взаємовідносини, також передбачена можливість покупця (відповідач у справі) повернути постачальникові (позивач у справі) поставлену продукції у випадках, передбачених п.4.11. цих договорів.

У відповідності до п.5.2. договорів поставки оплата кожної партії товару здійснюється не пізніше 30 днів з дати здійснення поставки постачальником.

Таким чином, допустимими, у розумінні ст.77 ГПК України, доказами, які підтверджують факти поставки позивачем в адрес відповідача товару, обумовленого договорами поставки є товарно-транспортна накладна (ТТН), видаткова накладна (ВН). А інші пояснення та докази сторін спору, що пояснюють порядок здійснення ними податкового обліку податку на додану вартість не можуть судом сприйматись як належні докази (ст.76 ГПК України), позаяк являють собою аналітичний облік податкових зобов’язань, а не бухгалтерський облік господарських операцій, що вчиняється на підставі документів первинного бухгалтерського обліку.

З цих самих підстав судом не приймається до уваги подані відповідачем до відзиву на позов, в якості доказу, виписки із регістрів програми «М.Е.Dос» (Медок), якими за його твердженням оформлялось господарські операції з повернення товару шляхом занесення відповідних господарських операцій до електронних регістрів програми «М.Е.Dос» (Медок). Ці виписки, оскільки іх не скріплено підписами уповноважених представиків сторін спору визнаються судом достовірними доказами (ст.78 ГПК України).

Як вбачається із поданих матеріалів позову, позивач стверджує про неналежне виконання відповідачем свого договірного грошового зобов’язання по оплаті отриманого від постачальника товару, внаслідок чого утворився борг у сумі 844302,70 грн., що виник у період дії Договору поставки №07/02-П від 07.02.2017р., та до дати звернення до суду з цим позовом, позаяк правовідносини поставки були продовжені на підставі Договору поставки №0901/6П від 00.01.2018р.

Згідно з наведених позивачем обставин, у спірній період спірних взаємовідносин ним в адрес відповідача поставлено товар на загальну суму 2527038,44 грн.

В якості доказів передачі товару, на суму 2527038,44 грн., позивач надав суду акт звірки взаєморозрахунків, який складено ним 06.03.2018р. що містить відомості про початкове сальдо на 01.12.2017р. у сумі 1044025,19 грн., що має підтвердити борг у сумі 1142670,44 грн. (початкове сальдо по договору №07/02-П від 07.02.2017р.), та товарно-супроводжуючі документи ВН №8567 від 04.12.2017р. та ТТН №8567 від 04.12.2017р. на суму 452400грн., ВН№8568 від 04.12.2017р. ТТН №8568 від 04.12.2017р. на суму 16794 грн., ВН №8583 від 04.12.2017р. ТТН №8583 від 02.12.2017р. на суму 670824 грн., ВН №9196 від 26.12.2017р. ТТН №9196 від 26.12.2017р. на суму 25578 грн., ВН№227 від 18.01.2018р. ТТН №227 від 18.01.2018р. на суму 218772 грн., які підтверджують факт передачі відповідачу товару на загальну суму 1384368 грн.

Поряд з цим, позивачем також надано суду докази, що вказують на часткову оплату відповідачем отриманого від позивача товару та часткове його повернення. Зокрема, згідно поданих позивачем доказів, відповідач за Накладною на повернення №ПП-0018343 від 26.12.2017р. та ТТН №ПП-0018343 від 26.12.2017р. здійснив повернення позивачеві товару за загальну суму 721897,8 грн., накладною на повернення №ПП-000361 від 25.01.2018р. ТТН №ПП-000361 від 25.01.2018р. здійсним повернення позивачу товару на суму 98641,68 грн., накладною на повернення №000497 від 31.01.2018р. ТТН №000497 від 31.01.2018р. здійснив повернення на загальну суму 82320,12 грн., накладною на повернення №000503 від 01.02.2018р. ТТН №000503 від 01.02.2018р. здійсним повернення товару на загальну суму 436131,24 грн., накладною на повернення №000529 від 01.02.2018р. ТТН №000529 від 01.02.2018р. здійсним повернення на загальну суму 38700 грн., накладною на повернення №000549 від 05.02.2018р. ТТН №000549 від 05.02.2018р. здійснив повернення на загальну суму 25045,62 грн. Таким чином, згідно поданих позивачем доказів, які відповідач визнав у судовому засіданні, позивачу у спірному періоді буле повернуто товару на загальну суму 1402735,74 грн.

Окремо, позивачем також подані докази, що свідчать і про часткову оплату переданого товару коштами. Так, згідно платіжного доручення №43 від 18.01.2018р. відповідач перерахував позивачу суму 80000 грн., платіжним дорученням в№136 від 26.02.2018р. – перерахував суму 80 000 грн., платіжним дорученням №136 від 26.02.2018р. – суму 120 000 грн. Цей факт також визнано відповідачем у судовому засіданні.

Із урахуванням наведеного вище, на стадії з'ясування обставин справи та дослідження доказів, судом здійснено аналіз поданого позивачем доказу - наявного у справі акту звірки взаєморозрахунків, який складено позивачем 06.03.2018р. і який містить відомості про початкове сальдо на 01.12.2017р. у сумі 1044025,19 грн., що має підтвердити борг у сумі 1142670,44 грн. (початкове сальдо по договору №07/02-П від 07.02.2017р.) на предмет його спроможності в якості доказу. Здійснений аналіз цього доказу дає підстави для висновку про критичного ставлення до нього з огляду на наступне.

Наведений вище акт звірки взаєморозрахунків від 06.03.2018р. складено позивачем в одностороньому порядку і, по своїй суті, являє собою лише декларацію майнових претензій позивача до відповідача, а не належний і допустимий доказ виникнення грошового зобов'язання, оскільки на цьому акті відсутній підпис відповідача та не заповнена ним самостійно права колонка. Власне, твердження позивача про наявність боргу, що підтверджується актом звірки від 06.03.2018р. не сприймається судом за преюдицію, а має перевірятись на достовірність. За таких обставин, через відсутність інших доказів виникнення у відповідача заборгованості у сумі 1142670,44 грн., означена сума визнається судом належним чином не доведеною.

Відповідно до ст. 1 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинним є документ, що містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 9 цього ж Закону до первинних документів належать документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. При цьому вони повинні містити певний перелік даних, які включають в себе, серед іншого, зміст та обсяг господарської операції. Виходячи із цих норм до первинних документів можуть бути віднесені: господарський договір і документи, що підтверджують його виконання (акти прийому — передачі товару, розрахункову документацію і т. д.).

У свою чергу, про акти звірок взаєморозрахунків йдеться у п. 11.11 Інструкції по інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно — матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків. Відповідно до цієї правової нормі інвентаризація розрахунків повинна бути присвячена погодженням обсягів заборгованостей між кредиторами і дебіторами. Основою для такої інвентаризації повинні служити кредиторські виписки про заборгованість, які або підтверджені дебіторами, або оскаржені ними.

Таким чином, акт звірки взаєморозрахунків не можна вважати документом, що підтверджує наявність зобов’язання за господарським договором, оскільки він не відповідає вимогам до первинних документів.

Подібне правило передбачено сторонами спору. Так, п.5.5. Договорів поставки, передбачено, що результатами діяльності сторони зобов’язуються проводити звіряння взаєморозрахунків, результати якого оформляються Актом, відомості якого є основою для кінцевих взаєморозрахунків.

Таким чином, як чинним законодавством, так і договорами поставки визначено, що акт звірки взаємних розрахунків використовується бухгалтерами для підтвердження сум розрахунків (дебіторської та кредиторської заборгованості).

Частиною першою статті 10 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" встановлено, що для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства зобов'язані проводити інвентаризацію активів і зобов'язань, під час якої перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан і оцінка.

Поряд з цим вимогами чинного законодавства України, у тому числі Положенням про інвентаризацію активів та зобов'язань, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 2 вересня 2014 року N 879, Порядком бухгалтерського обліку окремих активів та зобов'язань бюджетних установ, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 2 квітня 2014 року N 372, на які здійснюється посилання у зверненні, не визначено обов'язку контрагента щодо підписання акту звірки взаємних розрахунків. З практики розгляду справ Вищим господарським судом України вбачається, що акт звірки взаємних розрахунків не є зведеним бухгалтерським регістром та первинним бухгалтерським документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", а належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність зобов'язань сторін, є первинні бухгалтерські документи. Тому акт звірки взаємних розрахунків може вважатися належним доказом лише у разі підтвердження відтворених у ньому операцій первинними бухгалтерськими документами та зведеними бухгалтерськими регістрами.

Зважаючи на наведене вище, акт звірки взаєморозрахунків, який складено позивачем 06.03.2018р. судом визнається неспроможним доказом.

Тому, зважаючи на відсутність інших допустимих та належних доказів передачі відповідачу товару на суму 1142670,44 грн. чи будь-яких інших доказів що свідчили б виникнення у відповідача грошового зобов’язання перед позивачем і спірному періоді сума позиву в частині 1142670,44 грн. позивачем не доведена (ст.74 ГПК України).

Так само, із наведених вище міркувань, судом критично оцінено і інші подані сторонами акти звірки взаєморозрахунків. Зокрема, Акт звірки взаєморозрахунків складений сторонами спору за період з 01.01.2018р. по 05.02.2018р. позивач заперечує у категоричній формі, оскільки його не підписано уповноваженим представником позивача. Окрім того, аналіз самого змісту вказує на чітку/явну відмінність підпису ФОП ОСОБА_1 (аналіз письмових пояснень відповідача та договорів, додатків, тощо, складених і підписаних ОСОБА_1М.) від підпису, який поставлено на цьому акті. Такі дефекти форми містяться і на інших наявних у справі актах звірки.

Іншими наявними у справі доказами, які сторони спору визнають, зокрема, транспортно-супроводжувальними документами підтверджується факт передачі відповідачу у охопленому позивачем періоді товару на загальну суму 1384368 грн., який і має бути оплачений в порядку та на умовах визначеними Договором поставки №07/02-П від 07.02.2017р., та Договором поставки №0901/6П від 00.01.2018р.

Статтею 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За загальним правилом, у відповідності до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язань - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Означене правило кореспондується із приписами статті 526 Цивільного кодексу України, за якою зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Поряд з цим, у спорі належить застосувати і положення ст. 712 Цивільного кодексу України, згідно якої за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму, оскільки до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України).

Обов'язок покупця оплатити товар за обумовленою ціною та строк передбачено ст.ст. 691,692 Цивільного кодексу України, правовий аналіз яких вказує на право продавця вимагати від покупця оплати переданого та прийнятого відповідачем товару у примусовому порядку.

Згідно з ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений термін його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Як видно із наведеного вище (що не заперечується ні позивачем а ні відповідачем), на виконання своїх зустрічних зобов’язань за Договором поставки №07/02-П від 07.02.2017р., та Договором поставки №0901/6П від 00.01.2018р. відповідач повернув позивачу товар та частково оплатив отриманий від нього товар на загальну суму 1682735,74 грн., що перевищує розмір вартості переданого відповідачу товару який підтвердженого наявними у справі доказами (1384368 грн.).

Зважаючи на таке, позаяк грошове зобов’язання у відповідача виникає в залежності від вартості переданого йому товару, згідно Договору поставки №07/02-П від 07.02.2017р., та Договору поставки №0901/6П від 00.01.2018р. позовні вимоги позивача у цій справі слід визнати не підтвердженими і такими, що не підтверджують наявність у позивача грошового зобов'язання по оплаті переданого товару, а відтак і його відповідальність у вигляді пені та 10 відсотків за користування коштами позивача.

Тому, з підстав, наведених позивачем, позов задоволенню не підлягає повністю.

Викладеним вище спростовуються аргументи сторін спору, що стосуються правовідносин, які виникли на підставі інших господарських договорів, а також віднисин, що витікають із податкових відносин кожного учасника спору зокрема.

Окремо слід зауважити, що ст.74 ГПК України передбачено самостійний обов’язок сторони спору самостійно доводити належними та допустимими доказами обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Зважаючи на таке правило, ризик настання наслідків від вчинення або невчинення ними свої процесуальних дій чи бездіяльності сторона спору несе самостійно, не покладаючи цей ризик на суд, який у спірній ситуації забезпечив кожному учасникові рівні та достатні можливості реалізації ними своїх процесуальних прав з огляду на принцип змагальності та законності (ст.13 ГПК України).

При вирішення цього спору суд також керувався принципом диспозитивності у господарському судочинстві, згідно якого суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом. При цьому, збирання доказів у господарських справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим законом.

Судові витрати у відповідності до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача у справі.

Керуючись ст. ст. 12, 74, 129, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржено до Львівського апеляційного господарського суду.

Повне рішення складено 08.06.2018

Суддя Йосипчук О.С.