Рішення № 74593265, 11.06.2018, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/3459/17

Провадження № 2/638/1317/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2018 року Дзержинський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого судді Семіряд І.В.

при секретарі Романової О.В.

за участю :

представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Харкова цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 « Про визнання правочинів недійсними та визнання права власності на частку майна »,-

В С Т А Н О В И В:

06.03.2017 позивач ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 « Про визнання правочинів недійсними та визнання права власності на частку майна » в якому, посилалася на те, що 30.12.2013 між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, згідно до якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 2 900 000 гривень зі строком погашення до 30.01.2014.

Рішенням Дзержинського райсуду м. Харкова від 01.04.2013 за заявою ОСОБА_6 про встановлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім’єю без реєстрації шлюбу встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу з 01.01.2004 по 17.11.2011 включно. З 18.11.2011 ОСОБА_5 та ОСОБА_2 перебувають в зареєстрованому шлюбі.

Зазначений договір позики був підписаний без повідомлення ОСОБА_5, яка згоди на укладання будь-яких договорів ОСОБА_2С.я не надавала. Грошові кошти до сімейного бюджету не надходили, на потреби сім’ї не витрачались.

Договір позики від 30.12.2013 виходить за межі дрібного побутового, тому необхідно було попередньо отримати письмову згоду дружини позичальника, тобто позивача, чого зроблено не було.

Оскільки позивач не надавала свої згоди на укладення договору позики, то відповідно до положень ст.ст. 60, 65 СК України, цей договір має бути визнаний недійсним.

За наведених підстав ОСОБА_5 звернулась до Дзержинського райсуду м. Харкова із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним.

Під час розгляду справи ОСОБА_5 стало відомо про укладання між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 низки договорів, про існування яких позивачці також не було відомо, зокрема: договору застави майнових прав від 30.12.2013, угоди про задоволення вимог заставодержателя від 30.12.2013, додаткової угоди від 30.12.2013 до договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005), додаткової угоди від 20.10.2014 до договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005).

З долучених до матеріалів вищезазначеної цивільної справи про визнання договору позики недійсним копії остаточної додаткової угоди від 15.08.2014 до договору позики від 30.12.2013 та похідних від нього договору застави майнових прав від 30.12.2013, угоди про задоволення вимог заставодержателя від 30.12.2013, додаткової угоди від 30.12.2013 до договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005); копії заяви ОСОБА_2 про вихід зі складу сторін договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005); копії додаткової угоди від 20.10. 2014 до договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005) вбачається, що ОСОБА_2 передав майнові права на належну йому частку в зазначеному договорі в розмірі 13951142,12 гривень ОСОБА_3

Позивач ОСОБА_5, враховуючи формування частки ОСОБА_2 у договорі про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005) за час спільного проживання ОСОБА_2 з ОСОБА_5 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вважає, що частка ОСОБА_2 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_5

Таким чином позивач ОСОБА_5, просить суд визнати недійсними договір застави майнових прав від 30.12.2013; угоду про задоволення вимог заставодержателя від 30.12.2013; додаткову угоду від 30.12.2013 до договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005); додаткову угоду від 20.10.2014 до договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005) та визнати за нею ОСОБА_5 право власності на частку ОСОБА_2 у договорі про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005) в розмірі 13951142,12 гривень.

В судове засідання позивач ОСОБА_5 не прибула, про день, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, надавши повноваження на представлення своїх інтересів своєму представнику ОСОБА_1, яка діє на підставі відповідної нотаріально посвідченої довіреності ( а.с.а.с. 143-144 ).

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги позивача ОСОБА_5, просив їх задовольнити з підстав на які позивач посилається в своєї позовної заяві та в відповіді на відзив представника відповідача ОСОБА_3 ( а.с.а.с. 2-5, 173-175 ).

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні зазначені позовні вимоги визнав в повному обсязі, просив суд їх задовольнити з підстав, на які посилається позивач в своєї позовної заяві.

Співвідповідач ОСОБА_3 в судове засідання не прибула, про день, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, надавши повноваження на представлення своїх інтересів своєму представнику ОСОБА_4, яка діє на підставі відповідної нотаріально посвідченої довіреності ( а.с. 43 ).

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_4 проти задоволення позову заперечувала, просив суд в задоволенні позову відмовити з підстав, на які вона посилається в своєму письмовому відзиві. ( а.с.а.с. 55-59 ).

При таких обставинах, суд враховуючи позицію представника позивача ОСОБА_1, відповідача ОСОБА_2, представника співвідповідача ОСОБА_4і наявність достатніх даних для вирішення спору, вважає можливим розглянути справу у відсутності позивача ОСОБА_5 та співвідповідача ОСОБА_3

Суд, вислухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1, відповідача ОСОБА_2, представника співвідповідача ОСОБА_4 та дослідивши матеріали справи, вважає позов не обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню за наступних підстав.

Згідно ст. 12 ч. 3 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особо, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами і іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, обов'язок доказування покладається на сторони, що є одним із принципів змагальності сторін. Суд не може збирати докази за власною ініціативою.

Крім того, відповідно до ч. 1 та п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Як передбачено частинами першою - п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

В судовому засіданні встановлено, що 30.12.2013 між співвідповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено Договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 2 900 000 грн. зі строком погашення до 30.01.2014. ( а.с.а.с. 16-17 ).

30.12.2013 між співвідповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено Догорів застави майнових прав, відповідно до умов якого в забезпечення своєчасного і належного виконання Заставодавцем (ОСОБА_2С.) зобов’язань щодо повернення отриманих згідно з Договором позики коштів Заставодавець передає, а Заставодержатель приймає у заставу належні Заставодавцю майнові права на вклад, належний Заставодавцеві відповідно до Договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005) у розмірі 13 951 142,12 грн., що становить 58,01%. ( а.с.а.с. 195-196 ).

30.12.2013 між співвідповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено Угоду про задоволення вимог заставодержателя, відповідно до якої Заставодавець (ОСОБА_2С.) передав, а Заставодержатель (ОСОБА_3Я.) прийняла усі майнові права, що є Предметом застави, а саме майнові права на частину вкладу, належного Заставодавцеві відповідно до Договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005), у розмірі 13 951 142,12 грн., що становить 58,01%. ( а.с.а.с. 193-194 ).

Згідно з п. 3 вказаної Угоди, остання вступає в силу з дня наступного за останнім днем, передбаченим Договором позики для повернення суми позики відповідно до умов цього договору.

Згідно з п. 6 вказаної Угоди, з моменту набуття чинності цією угодою :

- заставодавець вибуває з відповідної частини правовідносин у межах Договору про спільну діяльність (п. 6.1. Угоди);

- заставодержатель заміщає Заставодавця у відповідній частині правовідносин у межах Договору про спільну Діяльність (п. 6.2. Угоди).

15.08.2014 співвідповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали остаточну Додаткову угоду до Договору Позики від 30.12.2013 та похідних від нього Договору застави майнових прав від 30.12.2013, Угоди про задоволення вимог заставодержателя від 30.12.2013 та Додаткової угоди від 30.12.2013 до Договору про спільну діяльність у формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005), якою було змінено строк виконання зобов’язання щодо повернення грошових коштів за Договором позики, а саме - до 06.09.2014. ( а.с.а.с. 190 ).

20.10.2014 співвідповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали Додаткову угоду до Договору про спільну діяльність у формі простого товариства від 18.03.2004 рок (в редакції від 01 лютого 2005 року). ( а.с.а.с. 18-19, 20-29, 114-124, 151-157 ).

Відповідно до умов цієї Додаткової угоди до складу учасників спільної діяльності було прийнято ОСОБА_3, частка в спільній діяльності - 58,01%, що відповідає 13 951 142,12 грн. Частка ОСОБА_2 - 0,00%. ( а.с.а.с.191-192 ).

Крім того, в судовому засіданні встановлено, що відповідач ОСОБА_2 з 21.03.1992 по 31.01.2007 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 ( в дівочості - Гусейнова) ОСОБА_7. ( а.с.а.с. 62-63, 176 ).

Також, як встановлено в судовому засіданні позивач ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_2 перебувають в зареєстрованому шлюбі з 18.11.2011. ( а.с.а.с. 48, 51, 60-61 ).

Суд не приймає до уваги посилання позивача та її представника на наявність рішення Дзержинського райсуду м. Харкова від 01.04.2013 за результатами розгляду заяви ОСОБА_6 про встановлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім’єю без реєстрації шлюбу яким було встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу з 01.01.2004 по 17.11.2011 включно, так як зазначене рішення суду було скасовано ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 30.08.2017, зазначена заява ОСОБА_5 ухвалою суду була залишена без розгляду. ( а.с.а.с. 52-53, 106-108 ).

Крім того, з оглянутих в судовому засіданні матеріалів цивільної справи № 638/11094/15-ц ( провадження № 638/711/17 ) вбачається, що позивач ОСОБА_5 30.06.2015 звернулася до Дзержинського райсуду м. Харкова з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 « Про визнання договору позики від 30.12.2013, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, недійсним », з підстав недійсності – відсутність її згоди на укладення зазначеного договору, відповідно до приписів ст. 65 СК України. Рішенням Дзержинського райсуду м. Харкова від 01.03.2016, яке набрало законної сили, в задоволенні зазначеного позову ОСОБА_8 було відмовлено, у зв’язку з безпідставністю позовних вимог. ( а.с.а.с. 182-189 ).

При цьому при розгляді зазначеної цивільної справи судом крім оскаржуваного договору позики, також були досліджені похідні від договору позики договори, дійсність яких на теперішній час оскаржується позивачем ОСОБА_5

Також слід зазначити, що учасниками справи суду не надані оригінали оскаржуваних договорів, а наявні в матеріалах справи копії належним чином не посвідчені.

Як вже зазначалось судом, відповідно до приписів ст. 81 ЦК України, докази подаються сторонами і іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази за власною ініціативою.

Однак, вказані встановлені в судовому засіданні обставини щодо наявності оскаржуваних правочинів та відповідних вищезазначених судових рішень, визнаються учасниками справи, а тому відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обгрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Надаючи правову оцінку правовідносинам сторін суд виходить із наступного.

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч.1 ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

В частині позовних вимог про визнання недійним договору застави майнових прав від 30.12.2013 укладеної між співвідповідачами ОСОБА_2С.О і ОСОБА_3 суд зазначає наступне.

Об’єктом цього правочину є майнові права - частка вкладу, належна ОСОБА_2 відповідно до Договору про спільну діяльність в формі простого товариствавід 18.03.2004 рок (в редакції від 01 лютого 2005 року) у розмірі 13 951 142, 12 грн., що складає 58,01%

На момент укладення договору про спільну діяльність, у тому числі, редакції від 01.02.2005 ОСОБА_2 не перебував у шлюбі з ОСОБА_5

Як зазначалось судом, рішення Дзержинського райсуду м. Харкова від 01.04.2013 за результатами розгляду заяви ОСОБА_6 про встановлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім’єю без реєстрації шлюбу яким було встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу з 01.01.2004 по 17.11.2011 включно, було скасовано ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 30.08.2017, зазначена заява ОСОБА_5 ухвалою суду була залишена без розгляду.

Тобто, набуті майнові права (частка у спільній діяльності) є особистою приватною власністю ОСОБА_2, яку він набув до укладення шлюбу з ОСОБА_5, тому зазначені обставини не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним, у зв’язку із відсутністю згоди ОСОБА_5, в розумінні приписів ст. 65 СК України, на які посилається позивач, як на підставі своїх позовних вимог.

Тому розповсюдження режиму спільної сумісної власності на майно, набуте під час перебування відповідача ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 ( в дівочості - Гусейнова) Р.А. суперечить нормам приписам ст.ст. 3, 25, 74 СК України та моральним засадам суспільства взагалі, так як фактично суперечить принципу одношлюбності, встановленому в Україні.

В частині позовних вимог про визнання недійними угоди про задоволення вимог заставодержателя від 30.12.2013; додаткової угоди від 30.12.2013 до договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005); додаткової угоди від 20.10.2014 до договору про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005) та визнання за ОСОБА_5 права власності на частку ОСОБА_2 у договорі про спільну діяльність в формі простого товариства від 18.03.2004 (в редакції від 01.02.2005) в розмірі 13951142,12 гривень, суд зазначає наступне.

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об‘єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п ’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Однак відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 12.10.2016, яка відповідно до приписів ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

У Висновках Верховного Суду України, викладених в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за II півріччя 2013 від 01.02.2014 р. у п. 2 розділу «спори про право власності та інші речові права» викладено наступну позицію.

Власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи зазначену вище норму права та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

З аналізу вказаних норм слідує, що для застосування режиму спільної сумісної власності майна подружжя необхідно встановити походження грошових коштів, факт перебування жінки та чоловіка у фактичних сімейних відносинах без реєстрації шлюбу а також відсутність інших зареєстрованих шлюбів.

В судовому засіданні не встановлено жодних вищевказаних обставин, які б свідчили про те, що зазначене в оскаржуваних позивачем ОСОБА_5 угодах майно, є спільною сумісною власністю подружжя.

Крім того, судом зазначається, що частка відповідача ОСОБА_2 у спільній діяльності не може бути об’єктом поділу між подружжям, так як згідно до приписів ст. 1132 ЦК України, за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

У даному випадку усі учасники спільної діяльності є суб’єктами господарювання, а відповідно до п. 1.1. Договору про спільну діяльність, мета об’єднання також є господарська.

Відповідно до ч. 1 ст. 1134 ЦК України, внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.

Відповідно до ст. 1140 ЦК України, кредитор учасника договору простого товариства має право пред'явити вимогу про виділ частки учасника у спільному майні відповідно до положень цього Кодексу.

Тобто, особа, яка вважає, що учасник спільної діяльності у формі простого товариства не виконав своїх зобов’язань перед нею, має право пред’явити позов до такої особи і отримати відшукування за порушення своїх прав у тому числі за рахунок майна, належного такій особі (боржнику) у спільній частковій власності.

Однак, особа не має права вимагати отримати частку (майнові права) у такій спільній діяльності.

Частка відповідача ОСОБА_2 у спільній діяльності належить останньому як суб’єкту підприємницької діяльності.

Відповідно до Правової позиції ВСУ у справі №6-79цс13 від 02.10.2013 навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

Отже, майно фізичної особи - підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст.ст. 60, 61 СК України.

Таким чином, позивач ОСОБА_5, як дружина відповідача ОСОБА_2 не може претендувати на частку її чоловіка у спільній діяльності, оскільки такі майнові права належать останньому як суб’єкту господарювання, а не як громадянину.

Крім того, судом зазначається, що всі оскаржувані позивачем ОСОБА_2 угоди є похідними від договору позики, укладеного 30.12.2013 між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3, згідно до якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 2 900 000 гривень зі строком погашення до 30.01.2014, який відповідно до рішення Дзержинського райсуду м. Харкова від 01.03.2016, яке набрало законної сили, недійсним визнано не було, у зв’язку з безпідставністю позовних вимог.

При таких обставинах, позовні вимоги позивача ОСОБА_5 є безпідставними та не підлягають задоволенню, так як не ґрунтуються на приписах вищезазначених норм цивільного законодавства.

На підставі викладеного, ст.ст. 3, 6, 16, 203, 215, 21, 369, 626-628, 638, 1134, 1140 ЦК України, ст.ст. 3, 25, 57, 60, 61, 65, 74 СК України, керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 82, 141, 259, 265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 « Про визнання правочинів недійсними та визнання права власності на частку майна », - відмовити.

У відповідності до п.п. 15.5) п. 15 розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги до Апеляційного суду Харківської області через Дзержинський районний суд міста Харкова протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання ) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено 11.06.2018.

Суддя : І.В. Семіряд