Постанова № 74544711, 06.06.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 143/996/17

Провадження № 22-ц/772/1210/2018

Категорія: 27

Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач:ОСОБА_2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2018 рокуСправа № 143/996/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі колегії суддів:

головуючого Медяного В.М.,

суддів: Денишенко Т.О., Матківської М.В.,

з участю секретаря судового засідання Сніжко О.А.,

учасники справи:

позивач – ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Вінницьке обласне управління ПАТ «Державний ощадний банк України»,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 4 апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Вінницьке обласне управління публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 29 березня 2018 року, ухвалене у приміщенні Погребищенського районного суду Вінницької області о 15:13 (головуючий суддя Бойко А.В.), повне судове рішення складено 06 квітня 2018 року,

у цивільній справі за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Вінницьке обласне управління публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про солідарне стягнення простроченої кредитної заборгованості,

встановив:

Відповідно до абзацу 3 п. 3 розділу ХІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Згідно п.8 ч.1 розділу XIII «Перехідних положень» ЦПК України передбачено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду Апеляційним судом Вінницької області.

У липні 2017 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі філії – Вінницьке обласне управління публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» звернулося в суд з даним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про солідарне стягнення простроченої кредитної заборгованості за кредитним договором №4267 від 30.01.2007 року та за договором поруки від 18.01.2007 року.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 30.01.2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 укладено кредитний укладено кредитний договір №4267 (надалі – Кредитний договір). Відповідно до умов договору ОСОБА_3 отримала від банку 50000 грн. з кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 30.01.2017 року.

Для забезпечення виконання позичальником зобов’язань взятих на себе за кредитним договором між Банком та ОСОБА_4 (далі – Поручитель) 18.01.2007 року укладено Договір поруки.

ОСОБА_3 отримала кошти, проте платежі для погашення суми заборгованості по кредиту та нарахованим процентам не здійснює, чим порушує взяті на себе договірні зобов’язання.

Заборгованість по поверненню кредитних коштів, сплаті процентів за користування кредитом, відповідно до уточненого розрахунку становить 178 035,33 грн.

Відкрите акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» змінив найменування на Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України».

Таким чином, Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України») просило стягнути на його користь з боржника ОСОБА_3 Та поручителя ОСОБА_4 у солідарному порядку нараховану заборгованість за кредитним договором та понесені судові витрати.

Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 29 березня 2018 року у задоволенні позову ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії – Вінницьке обласне управління ПАТ «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про солідарне стягнення простроченої кредитної заборгованості відмовлено.

Не погодившись із даним рішенням, позивач ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії – Вінницьке обласне управління ПАТ «Державний ощадний банк України» подав апеляційну скаргу у якій просить оскаржуване рішення суду скасувати і ухвалити нове, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд, ухвалюючи рішення, зробив невірні висновки, які не можна визнати обґрунтованими, оскільки вони суперечать фактичним обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права. Вважає, що суд дійшов хибного висновку, що банк пропустив строк позовної давності, оскільки в обґрунтування своїх позовних вимог банк повідомляв суд і надавав в додатках до позовної заяви копію рішення суду від 17.06.2013 року та ухвалу суду апеляційної інстанції, що свідчить про те, що він активно вчиняв заходи щодо стягнення з відповідачів кредитної заборгованості в судовому порядку. Вважає, що суд невірно визначився з датою спливу шестимісячного строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України для звернення кредитора з вимогою про виконання основного зобов’язання, дійшов передчасного висновку про припинення дії договору поруки та прострочення строку пред’явлення вимоги, оскільки, пред’явивши позовну вимогу до відповідачів, банк перервав процесуальні строки, а тому після переривання перебіг позовної давності починається заново і час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_4 обґрунтувала свої заперечення щодо змісту і вимог апеляційної скарги, просила залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

В судове засідання представник позивача ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії – Вінницьке обласне управління ПАТ «Державний ощадний банк України» не з’явився, тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України справа розглянута у його відсутність, оскільки його неявка не перешкоджає розгляду справи.

Відповідач ОСОБА_4 апеляційну скаргу не визнала та заперечила проти її задоволення, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість, просила залишити оскаржуване рішення без змін.

Відповідач ОСОБА_3 також не з’явилася у судове засідання, тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України справа розглянута у її відсутність, оскільки її неявка не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до вимог статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апеляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п. 2 Постанови від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Апеляційний суд переконаний, що таким вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції повністю відповідає, оскільки ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності, через доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, відповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, правильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до вимог статті129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Основними засадами судочинства є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду.

Згідно ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно вимог ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Разом з тим, згідно вимог ч. 3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог статей 12, 76, 79, 81 ЦПК України суд вирішує цивільно-правовий спір на засадах змагальності, кожна сторона зобов'язана доказами довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (ст. 13 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показання свідків.

Згідно ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з підпунктом 3.3.1 укладеного кредитного договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит з нарахованими процентами за фактичний день його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1 кредитного договору.

Останній платіж за кредитним договором, ОСОБА_3 внесла 30.12.2011 року (а. с. 17-18).

У зв’язку з простроченням погашення виплат по кредитному договору Банк використав своє право та надіслав, вимогу про дострокове повернення кредиту, від 06.08.2012 року за №1825, у якій вказав строк дострокового погашення кредиту – 30 днів з дня отримання листа (а. с. 140).

Зазначену вимогу, відповідач отримала 10.08.2012 року, тому останній день дострокового погашення кредиту на вимогу Банку - 09.09.2012 року.

Факт надсилання відповідачу вимоги про дострокове погашення кредиту 06.08.2012р. представником позивача в судовому засіданні не заперечувався.

Отже, пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня після одержання такої вимоги.

Проте, Банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором 3 липня 2017 року в той час, як останній строк звернення з позовом був 09.09.2015 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.

Таким чином, у зв'язку із тим, що загальний та спеціальний строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого цивільного права та інтересу сплив, доказів поважності його пропуску або доказів того, що за домовленістю сторін строк позовної давності було збільшено стороною позивача не надано, тому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позов в частині стягнення з ОСОБА_3 суми заборгованості за кредитними договором №4267 від 30.01.2007 року задоволенню не підлягає.

Також судом встановлено що поручитель за кредитним договором ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами не пізніше 30.01.2017 року, сплачуючи її щомісячними платежами згідно з графіком платежів.

Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Крім того, згідно п.п. 2.2 кредитного договору банк залишив за собою право вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої суми кредиту та повної сплати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту та плати за кредит в сторону зменшення.

Банк не пред'явив позов до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором з моменту та протягом наступних 6 місяців після припинення сплати позичальником ануїтетних платежів в рахунок погашення заборгованості, а тому за таких підстав суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_4 також не підлягають задоволенню.

Апеляційний суд повністю погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Так, зокрема, судом встановлено, що 30.01.2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір №4267. Відповідно до умов договору ОСОБА_3 отримала від банку 50000 грн. з кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 30.01.2017 року (а. с. 5-7).

Відкрите акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» змінив найменування на Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України».

Для забезпечення виконання позичальником зобов’язань взятих на себе за кредитним договором між Банком та ОСОБА_4 18.01.2007 року укладено Договір поруки. (а. с. 12-13)

Згідно пунктів 1.1, 1.2. Кредитного договору, Позичальнику Банком надано кредит в сумі 50 000 грн. на споживчі потреби, на 120 місяців зі сплатою 16,5 % річних, з терміном остаточного погашення кредиту не пізніше 30.01.2017 року.

Згідно пунктів 1.5. Кредитного договору при нарахуванні та сплаті процентів за користування Кредитом Сторони повинні керуватись наступним: проценти нараховуються Банком щомісячно за методом факт/365 на фактичний залишок заборгованості за Кредитом, що був отриманий позичальником починаючи з дати видачі Кредиту до моменту закінчення терміну на який надано кредит.

Згідно пункту 1.6. Кредитного договору погашення Кредиту та процентів здійснюється рівними частинами в сумі 416,67 грн. до 30 числа кожного місяця, починаючи з наступного місяця після видачі шляхом внесення готівки до каси Банка або шляхом безготівкового перерахування.

Згідно пунктів 3.3.1, 3.3.2 Кредитного договору, Позичальник зобов’язався належним чином виконувати взяті на себе зобов’язання за цим договором, повернути кредит в сумі 50 000 грн., своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом.

Відповідно до вимог ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ст. 1050 ЦК України, якщо договором позики встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статей 525, 526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов'язання не допускається.

Як убачається з умов укладеного між сторонами у справі кредитного договору, сторони встановили як строк дії договору – до повного погашення позичальником заборгованості за кредитами та процентами за користування ними (пункт 1.2 кредитного договору), кінцевий строк повернення кредиту – до 30 січня 2017 року, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісяця до 30 числа включно кожного календарного місяця для основної заборгованості і для процентів за користування кредитом (пункт 1.6 Кредитного договору).

Згідно з умовами пункту 1.7 договору погашення заборгованості позичальника за цим договором здійснюється в такій черговості: плата за розрахунково-касове обслуговування при достроковому погашенні частини основного боргу прострочені проценти за користування Кредитом; прострочена основна сума боргу за Кредитом; строкові проценти за користування Кредитом; комісійні винагороди; строкова сума основного боргу за Кредитом; штрафні санкції, передбачені Договором.

У підпункті 3.2.2 кредитного договору зазначено, що кредитор має право вимагати дострокового повернення кредиту, нарахованих процентів та можливих штрафних санкцій, у разі простроченої заборгованості за Кредитом та/або процентами чи комісійною винагородою.

Згідно з підпунктом 3.3.1 кредитного договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит з нарахованими процентами за фактичний день його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1 кредитного договору.

Судом встановлено, що останній платіж за кредитним договором, ОСОБА_3 внесла 30.12.2011 року (а. с. 17-18).

У зв’язку з простроченням погашення виплат по кредитному договору Банк використав своє право та надіслав відповідачу вимогу про дострокове повернення кредиту від 06.08.2012 року за №1825, у якій вказав строк дострокового погашення кредиту – 30 днів з дня отримання листа (а. с. 140).

Зазначену вимогу, відповідач отримала 10.08.2012 року, тому останній день дострокового погашення кредиту на вимогу Банку спливає 09.09.2012 року.

Факт надсилання відповідачу вимоги про дострокове погашення кредиту 06.08.2012р. представником позивача в судовому засіданні не заперечувався.

Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня після одержання такої вимоги.

Разом з тим, встановлено, що Банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором лише 3 липня 2017 року, в той час, як останній строк звернення з позовом був 09.09.2015 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.

Суд вірно у мотивувальній частині рішення посилається на правові позиції викладені Верховним Судом України у постанові від 21.01.2015 року №6-190цс14, постанові від 09.09.2015 року справа №6-933цс15 та постанові від 09.11.2016 року № 6-2251цс16 у яких зазначається, що пред’явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов’язання та зумовлює перебіг позовної давності.

Згідно вимог ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до вимог ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ч. 1,2 ст. 258 ЦК України, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежа.

Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.

Відповідно до ст. 267 ЦК України, особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Протягом судового розгляду стороною відповідача було надано заяву про застосування строків позовної давності.

Таким чином, оскільки судом встановлено те, що загальний та спеціальний строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого цивільного права та інтересу сплив, доказів поважності його пропуску або доказів того, що за домовленістю сторін строк позовної давності було збільшено стороною позивача суду не надано, тому є вірним висновок суду про те що позов в частині стягнення з ОСОБА_3 суми заборгованості за кредитними договором №4267 від 30.01.2007 року задоволенню не підлягає.

Також судом встановлено, що 18.01.2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», який змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 було укладено договір №4267 про надання споживчого кредиту (а. с. 5-7) .

Відповідно до умов кредитного договору банк надав ОСОБА_3 кредит в сумі 50 000 грн., а та в свою чергу зобов'язалася повернути наданий кредит у повному обсязі не пізніше 30.01.2017 року та сплатити за користування кредитом проценти.

Згідно пунктів 1.1, 1.2. Кредитного договору, Позичальнику Банком надано кредит в сумі 50 000 грн. на споживчі потреби, на 120 місяців зі сплатою 16,5 % річних, з терміном остаточного погашення кредиту не пізніше 30.01.2017 року.

Згідно пункту 1.6. Кредитного договору погашення Кредиту та процентів здійснюється рівними частинами в сумі 416,67 грн. до 30 числа кожного місяця, починаючи з наступного місяця після видачі шляхом внесення готівки до каси Банка або шляхом безготівкового перерахування.

Згідно пунктів 3.3.1, 3.3.2 Кредитного договору, Позичальник зобов’язався належним чином виконувати взяті на себе зобов’язання за цим договором, повернути кредит в сумі 50 000 грн., своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом.

Згідно п. 2.2. Кредитного договору Банк має право вимагати від Позичальника дострокового повернення суми кредиту в цілому, або у визначеній Банком частині, сплати процентів за його користування та інших платежів, що належить сплатити за Договором, у випадку невиконання або неналежного виконання Позичальником будь-яких зобов’язань.

Банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором у повному обсязі, а саме: надав ОСОБА_3 50 000 грн.

У порушення умов кредитного договору, ОСОБА_3 взяті на себе зобов'язання належним чином не виконувала, погашення по кредитному договору припинено 30.12.2011 року (а. с. 17-18).

Згідно наданого уточненого розрахунку заборгованість по поверненню кредитних коштів, сплаті процентів за користування кредитом станом на 30.01.2018 року становить 178 035,33 грн.; заборгованість за основним боргом – 44 402,21 грн.; заборгованість за відсотками в розмірі 21 992,52 грн.; пеня в розмірі 35 283,73 грн.; інфляційні витрати в розмірі 68 296,91 грн.; 3% річних в розмірі 8 059,96 грн. (а. с. 164-167).

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 18.01.2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_4 було укладено договір поруки від 18.01.2007 року. (а. с. 12-13).

Відповідно до вимог статей 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього кодексу. Одностороння відмова від зобов'язань або одностороння зміна його умов не допускається.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами у відповідності до ст. 629 ЦК України.

Згідно статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статею 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Статею 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом так і від будь-кого з них окремо.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Відповідно до умов договору поруки від 18.01.2007 року укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_4 поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_3 усіх його зобов'язань, що виникли з кредитного договору №4267 в повному обсязі. Відповідальність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є солідарною.

За п. 5.4 Договору поруки, цей договір набирає чинності з моменту його підписання Сторонами.

Відповідно до п. 5.6 Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання. Порука також припиняється, якщо Банк протягом шести місяців з дня настання Строку виконання Зобов’язання не пред’явить позову до поручителя.

Відповідно до ч.1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора.

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ст. ст. 251, 252 ЦК України).

Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні ст. 251, ч.4 ст. 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми ч.4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Під виконанням сторонами зобов'язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов'язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, «основне зобов'язання» - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов'язки сторін кредитного договору.

Судом установлено, що відповідач ОСОБА_3 як поручитель взяла на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами не пізніше 30.01.2017 року, сплачуючи її щомісячними платежами згідно з графіком платежів.

Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Крім того, згідно п.п. 2.2 кредитного договору банк залишив за собою право вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої суми кредиту та повної сплати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту та плати за кредит в сторону зменшення.

Аналіз ст. 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Зазначена судом позиція повністю збігається з позицією Верховного Суду України викладеною у Постанові від 17.09.2014 року у справі №6-53цс14 та Постанові від 01.11.2017 року у справі № 6-2615 цс 16.

Судом встановлено, що Банк не пред'явив позов до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором з моменту та протягом наступних 6 місяців після припинення сплати позичальником ануїтетних платежів в рахунок погашення заборгованості, а тому апеляційний суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що за таких обставин, позовні вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_4 також задоволенню не підлягають.

Апеляційний суд не може погодитись з доводами апеляційної скарги про те, що позивачем надано в додатках до позовної заяви копію рішення Погребищенського районного суду від 17.06.2013 року у справі № 143/556/13-ц, тому Банком не пропущений строк звернення до суду з даними вимогами до відповідачів, оскільки зазначеним рішенням задоволено вимоги Банку по договору іпотеки від 02 липня 2007 року та звернуто стягнення на предмет іпотеки. Позовні вимоги щодо стягнення заборгованості за кредитним договором та договором поруки Банком не заявлялись та в межах зазначеної справи не розглядались. Таким чином помилковими є твердження позивача про те, що він вже звертався до суду з вимогою до відповідачів про стягнення коштів за кредитним договором та договором поруки. Окрім того, судом встановлено та заперечується позивачем факт направлення Банком вимоги від 06.08.2012 року за № 1825 відповідачу ОСОБА_3 про дострокове повернення кредиту у строк 30 днів з дня отримання даної вимоги.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання, а відтак перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня після одержання такої вимоги. У зв’язку з цим вірним є висновок суду про те, що Банк звернувся до суду з позовним вимогами з пропущенням трирічного строку.

Не може також погодитись апеляційний суд з доводами апеляційної скарги позивача щодо неприпинення, на його думку, дії поруки та відповідно не прострочення позивачем строку пред’явлення вимог до поручителя, оскільки судом вірно встановлено те, що банк не пред’явив позовних вимог до поручителя про стягнення заборгованості за укладеним кредитним договором та на протязі наступних 6 місяців після припинення сплати позичальником ануїтетних платежів в рахунок погашення заборгованості, а тому вимоги про стягнення даної заборгованості з поручителя також задоволенню не підлягають.

Враховуючи викладене, апеляційний суд повністю погоджується з такими висновками суду та постановленим ним судовим рішенням, оскільки визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам, викладеним у позові та не спростовують висновків судів першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з правильним висновком місцевого суду щодо їх оцінки.

За вказаних обставин, апеляційний суд приходить до переконання, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, який повно встановивши фактичні обставини справи, із дотриманням норм процесуального права, вірно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, ухвалив обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам закону, а тому передбачених ст. 376 ЦПК України підстав для його скасування, не вбачається.

Керуючись ст. ст. 5, 12, 76, 81, 133, 137, 263, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Вінницьке обласне управління публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення, а рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 29 березня 2018 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий : /підпис/ ОСОБА_2

Судді : /підпис/ ОСОБА_5

/підпис/ ОСОБА_6

Згідно з оригіналом: