Постанова № 74523465, 07.06.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 212/6497/17 22-ц/774/1311/К/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 червня 2018 року м.Кривий Ріг

Справа № 212/6497/17-ц

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Зубакової В.П.

суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М.

сторони:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Приватне акціонерне товариство "Центральний гірничо -збагачувальний комбінат",

розглянув у спрощеному позовному провадженні у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами апеляційні скарги позивача ОСОБА_1, від імені та в інтересах якої діє представник ОСОБА_2, та відповідача ОСОБА_3 акціонерного товариства "Центральний гірничо - збагачувальний комбінат" на рішення Жовтневого районного суду м.Кривого Рогу від 10 квітня 2018 року, яке ухвалено суддею Чорним І.Я. о 12 годині 36 хвилин у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 20 квітня 2018 року, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ОСОБА_5 «ЦГЗК») про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

В обґрунтування позову зазначила, що вона, у період з 24.09.1990 року по 05.05.2010 року, працювала на ВАТ «ЦГЗК», правонаступником якого є ОСОБА_5 «ЦГЗК», та була звільнена за власним бажанням у зв’язку з виходом на пенсію.

При звільненні з нею був проведений розрахунок, але в 2017 році вона дізналася, що при звільненні з підприємства у зв’язку з виходом на пенсію відповідач повинен був виплатити їй, за умови наявності 15-річного трудового стажу, вихідну допомогу, відповідно до положень ОСОБА_6 Угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки та п. 7.10 Колективного договору ВАТ «ЦГЗК» на 2010-1011 роки, у розмірі двох середньомісячних заробітних плат, яку останнім виплачено не було.

У зв’язку з чим, уточнивши позовні вимоги, просила стягнути з відповідача невиплачену вихідну допомогу в розмірі 4 989,26 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 01 вересня 2010 року по 31 грудня 2012 року в розмірі 75 717,00 грн. без утримання податку з доходів фізичних осіб

Рішенням Жовтневого районного суду м.Кривого Рогу від 10 квітня 2018 рокупозов ОСОБА_4 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_5 «ЦГЗК» на користь ОСОБА_4 вихідну допомогу у розмірі 4 989,26 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 29 935,54 грн.

Стягнуто з ОСОБА_5 «ЦГЗК» на користь держави судовий збір у розмірі 640,00 грн.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4, від імені та в інтересах якої діє представник ОСОБА_2, просить змінити рішення суду, збільшивши розмір середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги до 75 717,00 грн., посилаючись на невірне застосування судом норм матеріального права та неврахування численних правових позицій Верховного Суду України щодо застосування ст. 117 КЗпП України. Зокрема, зазначає, що позовні вимоги в частині стягнення невиплаченої вихідної допомоги було задоволено у повному обсязі, а тому до стягнення підлягає середній заробіток за весь період затримки розрахунку в межах заявлених позовних вимог.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

В апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_5 «ЦГЗК», посилаючись на порушенням судом норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що виплата одноразової грошової допомоги передбачена Колективним договором на 2010-2011 роки та ОСОБА_6 угодою гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки за умови, якщо працівник звільняється за власним бажанням після досягнення ним пенсійного віку (жінки 55 років, чоловіки 60 років), а позивачу при виході на пенсію на момент звільнення було 53 роки, отже підприємство правомірно не провело такої виплати.Крім того послався на те, що суд першої інстанції не перевірив розповсюдження положень ОСОБА_6 Угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки на відповідача, який її не підписував.Не вбачає представник відповідача й підстав для застосування до врегулювання спірних правовідносин вимог ст.ст. 116, 117 КЗпП України, оскільки одноразова допомога при виході на пенсію за власним бажанням не входить до структури заробітної плати, що в свою чергу дає підстави для застосування судом строку позовної давності у три місяці, як це передбачено ч.1 ст. 233 КЗпП України, який позивачем пропущено й про поновлення якого питання вона не ставила. Крім того, відповідач вважає, що суд неправомірно в резолютивній частині рішення, окрім визначеної судом суми середнього заробітку, не вказав про виплату цієї суми з обов’язковим утриманням з неї податків та інших обов’язкових платежів, передбачених законодавством.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Ухвалами Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 травня 2018 року та від 18 травня 2018 року відкрито апеляційне провадження по даним цивільним скаргам та визначено, що, відповідно до Указу Президента України «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» №452 від 29 грудня 2017 року, пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, пункту 8 Розділу ХІІІ Цивільного процесуального кодексу України, справа підлягає розгляду Апеляційним судом Дніпропетровської області.

Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційних скарг, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_4, від імені та в інтересах якої діє представник ОСОБА_2, підлягає задоволенню, а апеляційна скарга відповідача ОСОБА_5 «ЦГЗК» підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_4 в період часу з 24 вересня 1990 року по 18 травня 2010 року працювала машиністом конвеєру на дільниці дроблення дробильно-обогатительного комплексу на Криворізькому Центральному гірничо–збагачувальному комбінаті та ВАТ «ЦГЗК», правонаступником яких є ОСОБА_5 «ЦГЗК».

05 травня 2010 року звільнена з підприємства за власним бажанням у зв’язку з виходом на пенсію за ст. 38 КЗпП України (а.с. 5-7).

На момент звільнення стаж роботи позивача на підприємстві склав більше 15 років.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 посилалася на те, що при звільненні їй не була виплачена вихідна допомога, що передбачена умовами ОСОБА_6 Угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки (далі – ОСОБА_6 Угода) і про порушення свого права вона дізналася лише у 2017 році, у зв’язку з чим, відповідач зобов’язаний сплатити їй вихідну допомогу та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що умови Колективного договору підприємства погіршують становище позивача в порівнянні з умовами ОСОБА_6 Угодищодо підстав отримання одноразової допомоги при виході на пенсію в розмірі двохмісячної середньої заробітної плати, яка є обов’язковою до виконання відповідачем, що й є підставою для стягнення з відповідача на її користь розміру такої вихідної допомоги, а також застосування ст.ст. 116, 117 КЗпП України щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із застосуванням принципу співмірності.

Колегія суддів частково погоджується з такими з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Згідно зі ст. 15 Закону України «Про оплату праці» госпрозрахункові підприємства самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, встановлюють умови та розміри оплати праці працівників.

Пунктом 7.10 Колективного договору на 2010-2011 роки між генеральним директором та спільним представницьким органом первинних профспілкових організацій ВАТ «ЦГЗК» (далі – Колективний договір) встановлено зобов’язання підприємства відповідача виплачувати працівникам, які досягли пенсійного віку (жінки 55 років, чоловіки 60 років) при виході на пенсію за власним бажанням одноразову допомогу в розмірі, залежному від стажу роботи на комбінаті, зокрема: від 15 до 20 років дві середньомісячні заробітні плати працівника (а.с. 11-13).

ОСОБА_6 Угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки, яка була чинною на день звільнення позивача, встановлено, що Угода набирає чинності з 1 січня 2007 року і діє до укладення нової або перегляду цієї Угоди. (п.1.13) (а.с. 8-9).

Пунктом 6.1 розділу 6 «Соціальний захист та задоволення духовних потреб» зазначеної ОСОБА_6 Угоди передбачено, що сторона власника за рахунок коштів підприємства у порядку та на умовах, передбачених колективним договором, зобов’язується: виплачувати працівнику при виході на пенсію одноразову допомогу в розмірі, залежному від стажу його роботи на підприємстві, але не менше: при стажі від 15 до 20 років - двомісячної середньої заробітної плати.

З вищезазначеного вбачається, що вимоги до сторони власника підприємства, передбачені ОСОБА_6 Угодою та Колективним договором підприємства, в частині соціальних гарантій (соціального захисту), які були чинні на час звільнення позивача із підприємства, є різними.

Так, ОСОБА_6 Угодою передбачено виплачувати при виході на пенсію працівнику одноразову допомогу залежно від стажу. При цьому, Колективний договір погіршує становище працівників підприємства в порівнянні з умовами ОСОБА_6 Угоди, оскільки встановлює досягнення відповідного віку – жінки 55 років, чоловіки 60 років, як обов’язкову умову для виплати такої допомоги.

Положеннями ст. 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод.

Відповідно до ст. 9 цього ж Закону, положення Генеральної, ОСОБА_6 (міжгалузевої), територіальної угод діють безпосередньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду. Вимоги ОСОБА_6 угоди розповсюджуються на всі підприємства відповідної галузі.

Статтею 16 КЗпП України встановлено, що умови колективного договору, що погіршують порівняно із чинним законодавством і угодами становище працівників, є недійсними.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність застосування до спірних правовідносин умов саме ОСОБА_6 Угоди, виконання якої є обов'язком відповідача, а не Колективного договору, положення якого погіршують становище працівника.

У зв’язку з чим, спростовуються доводи апеляційної скарги представника відповідача про неправомірність застосування судом першої інстанції до врегулювання спірних правовідносин умов ОСОБА_6 Угоди, а не Колективного договору.

Отже, встановивши, що позивач ОСОБА_4 на момент виходу на пенсію за власним бажанням, станом на 05 травня 2010 року, мала більше ніж 19 років стажу роботи на підприємстві відповідача, колегія суддів погоджується з правильним висновком суду першої інстанції про те, що на неї розповсюджується дія п. 6.1. ОСОБА_6 Угоди та при її звільненні роботодавцем повинна бути сплачена вихідна допомога в розмірі двомісячної середньої заробітної плати працівника.

Доводи апеляційної скарги представника відповідача про недосягнення позивачем на момент звільнення встановленого пенсійного віку для жінок - 55 років в даному випадку не мають правового значення, оскільки ОСОБА_6 Угода не передбачає вибіркового права застосування нею норм або проявів дискримінації стосовно окремих працівників, а норми Колективного договору не можуть суперечити ОСОБА_6 Угоді.

Окрім того, як вбачається з ОСОБА_6 Угоди її укладено між власниками (роботодавцями) підприємств, установ, організацій галузі (далі – підприємства), їх уповноваженими представниками або органами в особі Міністерства промислової політики України, Фонду державного майна України, Федерації металургів України, господарських об’єднань, з однієї сторони (далі – Сторона власників), та Профспілкою трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України (далі – ПМГУ) в особі її Центрального комітету ПМГУ (далі – Сторона профспілки). Від сторони власників угоду підписано, в тому числі Генеральним директором ТОВ «ОСОБА_7 Холдінг» ОСОБА_8

Оскільки ОСОБА_5 «ЦГЗК» входить до складу ОСОБА_7, яка здійснює стратегічне управління гірничо-металургійним бізнесом ОСОБА_7 СКМ, управляючою компанією якої є ТОВ «ОСОБА_7 Холдінг», то дія зазначеної ОСОБА_6 Угоди розповсюджується на ОСОБА_5 «ЦГЗК». У зв’язку з чим, спростовуються доводи апеляційної скарги представника відповідача про неправомірність застосування судом першої інстанції до врегулювання спірних правовідносин умов ОСОБА_6 Угоди.

Відповідно до абз.3 п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100, зі змінами та доповненнями (далі Порядок), середньомісячна заробітна плата визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з виплат за останні два календарні місяці, що передують події, з якою пов’язана відповідна виплата.

Так як, позивач ОСОБА_4 була звільнена 05 травня 2010 року, тому розрахунковим періодом слід вважати два попередні повністю відпрацьовані місяці – березень та квітень 2010 року. Відповідно до довідки № 49 від 15.01.2018 року, наданої відповідачем, середньомісячна зарплата позивача за останні два місяці перед звільненням становила 2 494,63 грн. (а.с. 24).

За таких обставин, розмір вихідної допомоги, яка мала були виплачена ОСОБА_4 у зв’язку з виходом на пенсію за власним бажанням, становить 4 989,26 грн. (2 494,63 грн. х 2).

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з правильним висновком суду першої інстанції про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню вихідна допомога у межах заявлених ОСОБА_4 позовних вимог у розмірі 4 989,26 грн.

Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.

Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_9 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв’язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов’язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на день звільнення позивача із займаної посади – 05.05.2010 року, відповідач ОСОБА_5 «ЦГЗК» не провів виплату позивачеві всіх належних сум, а саме не виплатив вихідну допомогу при виході на пенсію.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_4 права на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, який не проведено на момент ухвалення оскаржуваного рішення суду.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для застосування принципу співмірності та зменшення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку до 29 935,54 грн., тобто визначення цієї суми в межах розрахунку за один рік.

Так, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в статті 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору. Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день – наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.

При частковому задоволенні позову працівника, суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу; розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника; обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості; дії відповідача щодо її виплати (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).

Застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду (постанова Верховного Суду України від 13 березня 2017 року, справа № 205/4041/14-ц).

Як вбачається з матеріалів справи, спір виник з приводу порушення трудових прав позивача ОСОБА_4 щодо отримання одноразової допомоги, належної їй при звільненні з роботи, при наявності трудового стажу від 15 до 20 років, виплата якої гарантовано передбачена умовами ОСОБА_6 Угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки, від виконання якої в цій частині відповідач ухиляється та заперечував проти права позивача на отримання цих коштів, як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції.

Отже, судом встановлено та не спростовано відповідачем, що роботодавець (ОСОБА_5 «ЦГЗК»), починаючи з моменту звільнення позивача у травні 2010 року по теперішній час не спромігся у дотримання вимог вказаної ОСОБА_6 Угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки нарахувати та виплатити належні позивачеві при звільненні суми.

В своїх рішеннях Європейський суд з прав людини встановлює, що наявність "правомірних (законних) очікувань" є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу умовою наявності "правомірних очікувань" у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, "правомірні (законні) очікування" - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, хто є носіями відповідного права.

Враховуючи вищевикладений аналіз висновків Європейського суду з прав людини, апеляційний суд доходить до висновку, що несплата роботодавцем належних позивачеві гарантованих виплат при звільненні, є втручанням у визначений майновий інтерес працівника в контексті ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, позивачем ОСОБА_4 заявлено позовні вимоги про стягнення з відповідача грошової суми у розмірі 4 989,26 грн. у рахунок одноразової допомоги, належної їй при звільненні з роботи (а.с. 1-2, 51-52) та ці позовні вимоги були задоволені судом у повному обсязі (а.с. 113-117).

Беручи до уваги сукупність зібраних доказів, суд дійшов впевненого висновку про порушення відповідачем трудових прав позивача у зв’язку з неправомірною тривалою бездіяльністю саме відповідача та відсутністю жодних винних дій позивача, та наявність правових підстав для стягнення належних позивачеві сум при виході на пенсію у заявленому нею в позові розмірі. До того ж в розумінні дії Конвенції і встановлених обставин у даній конкретній справі виявлено, що правомірні очікування позивача порушені, що підпадає під дію статті 1 Протоколу № 1, тобто підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відсутні, у зв’язку з чим колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги позивача у цій частині.

Відповідно до ч.ч. 1,3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог, правом щодо розпорядження якими наділені особи, які беруть участь у розгляді справи.

Згідно п. 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат у випадку збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (п. 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Як вбачається із позовної заяви ОСОБА_4, остання просила суд стягнути на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.09.2010 року по 31.12.2012 року в сумі 75 717,00 грн. Наведений позивачем розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.09.2010 року по 31.12.2012 року відповідає вимогам п. 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати та відповідачем не оспорюється його правильність, а тому колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду в частині часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 «ЦГЗК» про стягнення середнього заробітку за період затримки при звільненні у розмірі 29 935,54 грн., на підставі п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України у зв’язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи та невірним застосуванням норм матеріального права, з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення цих позовних вимог у повному обсязі.

Не може взяти до уваги колегія суддів доводи апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_5 «ЦГЗК» про те, що одноразова допомога при звільненні на пенсію не є заробітною платою, а тому до врегулювання спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення ст.ст. 116, 117 КЗпП України, так як відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» до складу заробітної плати входять також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Оскільки відповідно до ОСОБА_6 Угоди одноразова допомога відноситься до інших виплат, які не передбачені актами чинного законодавства (окрім ОСОБА_6 Угоди) встановлені додатково при припиненні трудового договору у зв’язку із виходом на пенсію, то її виплата повинна бути здійснена згідно з вимогами ст. 116 КЗпП України в день звільнення працівника.

У зв’язку з вищенаведеним спростовуються доводи апеляційної скарги представника відповідача про застосування до вимог позивача щодо стягнення вихідної допомоги наслідків пропуску ним строків позовної давності відповідно до положень ч.1 ст. 233 КЗпП України, якою передбачено тримісячний строк позовної давності щодо вирішення інших трудових спорів, оскільки у відповідності до положень ч.2 ст. 233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

При цьому, Конституційний Суд України у рішенні №8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, у системному зв’язку із положеннями статей 1,12 Закону України «Про оплату праці» дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема і за час простою, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Отже, враховуючи те, що вихідна допомога, яка мала бути виплачена ОСОБА_4 у зв’язку з виходом на пенсію за власним бажанням, входить до виплат, на які працівник має право при звільненні на пенсію згідно з умовами Колективного договору та ОСОБА_6 Угоди, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, про те, що в даному випадку право працівника на звернення до суду за захистом своїх прав не обмежено будь-яким строком у відповідності до ч.2 ст.233 КЗпП України.

Доводи апеляційної скарги відповідача про справляння податків і зборів при стягненні середнього заробітку на увагу не заслуговують.

Так, нормами п.171.1 ст.171 та 14.1.180 ст. 14 Податкового Кодексу України та ст. 7 Закону України „Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” врегульовано порядок утримання податків з будь-яких виплат на користь громадян України, і суди не є суб’єктами, уповноваженими надавати тлумачення вимог чинного законодавства.

Відповідно до роз’яснень, даних в абз. п'ятому п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” № 13 від 24 грудня 1999 року, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі відповідача, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Керуючись ст. 367, ч. 1 ст. 369, ст. 374, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. 382 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1, від імені та в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 - задовольнити.

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 акціонерного товариства "Центральний гірничо -збагачувальний комбінат" - залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м.Кривого Рогу від 28 березня 2018 року в частині часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 акціонерного товариства "Центральний гірничо-збагачувальний комбінат" про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги – скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_3 акціонерного товариства "Центральний гірничо-збагачувальний комбінат" про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги – задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_3 акціонерного товариства "Центральний гірничо-збагачувальний комбінат" на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 вересня 2010 року по 31 грудня 2012 року в сумі 75 717 (сімдесят п’ять тисяч сімсот сімнадцять) гривень 00 (нуль) копійок, без урахування податку та інших обов’язкових платежів.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.

Повне судове рішення складено 07 червня 2018 року.

Головуючий:

Судді: