Постанова № 74520829, 04.06.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/5152/15-ц 04.06.2018

Єдиний унікальний номер судової справи 490/5152/15-ц

Номер провадження 22-ц/784/621/18

Доповідач апеляційного суду ОСОБА_1

Категорія 5

Постанова

Іменем України

04 червня 2018 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,

з секретарем судового засідання Гавор В.Б.,

за участі: представника позивачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 -

ОСОБА_4,

відповідачів ОСОБА_5, ОСОБА_6,

представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_7,

представника третьої особи - ОСОБА_8,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 – ОСОБА_4 рішення, яке ухвалене Центральним районним судом міста Миколаєва під головуванням судді Гуденко О.А., в приміщенні того ж суду 28 лютого 2018 року о 09 годині 56 хвилині, у цивільній справі

за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, які діють в своїх інтересах та від імені і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_10, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення та

за зустрічним позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6, які діють в своїх інтересах та від імені і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_10, до ОСОБА_2 та ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору – Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, про визнання права на користування квартирою,

УСТАНОВИЛА:

У червні 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, які діють в своїх інтересах та від імені і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_10, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 12 липня 2000 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належать по 1/2 частки квартири №70 в будинку №10, що розташований по вулиці Колодязній в місті Миколаєві.

В 2003 році позивачі виїхали за межі міста Миколаєва. Скориставшись відсутністю власників обумовленого майна, в зазначену квартиру без їх дозволу вселився та проживав відповідач ОСОБА_5

Натепер, ОСОБА_5 разом з дружиною ОСОБА_6 та малолітніми дітьми ОСОБА_9 та ОСОБА_10 проживають і користується обумовленою квартирою.

При поверненні до міста Миколаєва у 2015 році позивачі не мають можливості потрапити до своєї квартири.

Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що незважаючи на неодноразові звернення до відповідачів, останні в добровільному порядку звільнити житло відмовляються, хоча і мають інше власне житло, ОСОБА_2 та ОСОБА_11, з урахуванням положень ст.ст.317,391 ЦК України, просили усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням – квартирою №70 в будинку №10 по вулиці Колодязній в місті Миколаєві, шляхом виселення ОСОБА_5, ОСОБА_6 та їх неповнолітніх дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_10 з вказаного приміщення.

Відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які діють в своїх інтересах та від імені і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_10, проти задоволення позовних вимог заперечували, та у жовтні 2016 року пред’явили зустрічний позов до ОСОБА_2 та ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору – Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, про визнання права на користування спірною квартирою.

В обґрунтування зустрічного позову зазначено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є відповідно мамою та сестрою відповідача ОСОБА_5

З моменту вселення у 1979 року, як член сім'ї ОСОБА_2, ОСОБА_5 постійно проживав у спірній квартирі, а з 2003 року проживав там самостійно та за власні кошти утримував квартиру, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 переїхали на постійне місце проживання до іншої країни. Будь-якого іншого житла відповідач на праві власності не має.

Починаючи з 2014 року разом з ОСОБА_5 у спірній квартирі проживають його дружина ОСОБА_6 та неповнолітні діти: ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2.

При цьому відповідачі зазначали, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 жодним чином не позбавлені права користування квартирою.

Посилаючись на викладені обставини ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які діють в своїх інтересах та від імені і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_10, просили суд визнати за ними право користування квартирою №70, що у будинку №10 по вулиці Колодязна в місті Миколаєві.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 28 лютого 2018 року у задоволені позову ОСОБА_2, ОСОБА_3, а також зустрічного позову ОСОБА_5, ОСОБА_6, які діють в своїх інтересах та від імені і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_10 відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 – ОСОБА_4, посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким первісні позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Рішення в частині відмови у задоволені зустрічних позовних вимог сторонами не оскаржується.

Переглядаючи справу на предмет законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, з врахуванням Перехідних Положень розділу XIII ЦПК України, в межах оскарження, визначених ст.367 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволення, виходячи з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову суд, першої інстанції виходив з того, що право ОСОБА_5, як члена сім’ї власників квартири, на користування спірним житлом є сервітутним правом, внаслідок чого як ОСОБА_5, так і його дружина ОСОБА_6 разом із малолітніми дітьми мають право на користування квартирою.

Колегія суддів з такими висновками суду першої інстанції не в повній мірі погоджується, з огляду на наступне.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Відповідно до положень ст.47 Конституції України кожен має право на житло; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону чи за рішенням суду.

Як зазначено у ст.9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.

Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява №19009/04, п.50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява №30856/03, п.41.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом.

У відповідності до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

У відповідності до ч.1 ст.383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб.

За ч.2 ст.386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За ст.270 ЦК України фізична особа, серед іншого, має право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на недоторканість житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування.

З матеріалів справи убачається, що рішенням виконавчого комітету Ленінської ради депутатів трудящихся міста Миколаєва ОСОБА_12 06 квітня 1979 року було видано ордер №285 на склад сім’ї із 3-х осіб на право зайняття 2-кімнатної квартири №70, яка розташована в будинку №10 по вулиці Колодязній у місті Миколаєві, загальною жилою площею 27.4 кв.м. (том 1 а.с.142).

Відповідно довідки №47 від 07 квітня 2015 року, виданої Товариством з обмеженою відповідальністю «Центральний 1», з 26 квітня 1979 року у вищевказаній квартирі були зареєстровані ОСОБА_2, ОСОБА_13, ОСОБА_5 Починаючи з 10 грудня 1992 року ОСОБА_5 значиться зареєстрованим у квартирі №34, яка знаходиться у будинку №5 по вулиці Комсомольській в місті Миколаєві (том 1 а.с.34).

12 липня 2000 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі розпорядження за №6213-р від 10 липня 2000 року отримали свідоцтво про право власності на житло, відповідно до якого їм на праві спільної часткової власності належать по 1/2 частки квартири АДРЕСА_1, та яке зареєстровано КП ММБТІ 22 серпня 2000 року (том 1 а.с.6).

28 лютого 2000 року ОСОБА_14 та ОСОБА_5 на підставі розпорядження за №3830-р від 24 лютого 2000 року отримали свідоцтво про право власності на житло, відповідно до якого їм на праві спільної часткової власності належало по 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 (том 1 а.с.8).

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 14 березня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою того ж суду від 17 лютого 2017 року, та яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2016 року, було скасовано розпорядження Управління майном комунальної власності Миколаївської міської ради №3830-р від 24 лютого 2000 року про приватизацію ОСОБА_14 та ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_2.

Також, визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло, видане 28 лютого 2000 року Управлінням майном комунальної власності Миколаївської міської ради ОСОБА_14 та ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_2, на підставі розпорядження Управління майном комунальної власності Миколаївської міської ради №3830-р від 24 лютого 2000 року (том 1 а.с.143-145,146-147).

З матеріалів справи слідує, що між сторонами існує спір з приводу користування нерухомим майном, а саме квартирою №70 в будинку №10 по вулиці Колодязна в місті Миколаєві.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 04 травня 2016 року задоволено позов ОСОБА_5 до Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради, ДКП «Житло», Товариства з обмеженою відповідальністю «Житло», ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Товариство з обмеженою відповідальністю «Центральний-1», Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області, ОСОБА_14 про встановлення факту постійного проживання у квартирі, визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації, свідоцтва на право власності на нерухоме майно.

Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_5 у квартирі АДРЕСА_1 з 06 квітня 1979 року.

Скасовано розпорядження Управління майном комунальної власності Миколаївської міської ради №6213-р від 10 липня 2000 року про приватизацію ОСОБА_2 та ОСОБА_15 квартири АДРЕСА_1.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло, видане 12 липня 2000 року Управлінням майном комунальної власності Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 та ОСОБА_15 на квартиру АДРЕСА_1, на підставі розпорядження Управління майном комунальної власності Миколаївської міської ради №6213-р від 10 липня 2000 року (том 1 а.с.125-127).

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року вищезазначене рішення скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову за недоведеністю позовних вимог (том 1 а.с.128-131).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року рішення апеляційного суду залишено без змін (том 2 а.с.20-22).

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 13 лютого 2018 року відмовлено у перегляді рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року за нововиявленими обставинами (том 2 а.с.23-24).

Згідно листа Центрального районного відділу міста Миколаєва Управління Державної міграційної служби України за №2/1-1199 від 18 травня 2015 року згідно існуючих у відділу архівних заяв на отримання паспорту, ОСОБА_5 під час документування паспортом вперше – 03 листопада 1992 року в своїй заяві на отримання паспорту зазначив адресу АДРЕСА_3 (том 1 а.с.33).

14 лютого 2014 року ОСОБА_5 уклав шлюб із ОСОБА_5 (до шлюбу ОСОБА_10) Ю.М. (том 1 а.с. 23).

14 травня 2015 року ОСОБА_5 складено у присутності сусідів акт про проживання, яким зафіксовано, що ОСОБА_5 з 1979 року, його дружина ОСОБА_16 та їх син ОСОБА_9 з 2014 року постійно проживають в ІНФОРМАЦІЯ_3. Цим же актом встановлено, що позивачі ОСОБА_2В, та ОСОБА_3 з 2001 року за зазначеною адресою не проживають (том 1 а.с.43).

Згідно з ч.5 ст.9 ЖК України житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з ч.4 ст.156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (дружина наймача, їх діти і батьки; членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

З матеріалів справи та пояснень відповідача ОСОБА_5 в судовому засіданні апеляційної інстанції слідує, що останній з часу отримання позивачем ОСОБА_2 квартири постійно проживав у ній, а з 1992 року був лише зареєстрований у квартирі своєї бабусі ОСОБА_14, яка розташована АДРЕСА_4 в місті Миколаєві, але ніколи там не проживав та квартирою не користувався (протилежного судом не встановлено).

Частиною 1 ст.156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в частині виселення відповідача ОСОБА_5А та його малолітнього сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, так як, відповідач ОСОБА_5 не втратив свого права на користування спірною квартирою. До того ж, у квартирі правомірно проживає і син відповідача ОСОБА_9, оскільки на вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згода власника майна не потрібна (ч.2 ст.156, ч.1 ст.161 ЖК України).

При цьому, будь-яких доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 добровільно залишив спірну квартиру та не проживав в ній без поважних причин, щоб свідчило б про втрату ним права на користування житлом, суду не надано.

Твердження позивачів в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції при вирішенні справи не надав належної оцінки обставинам, встановленим у рішенні Апеляційного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року, на думку колегії, не впливає на правильність висновку щодо відмови у виселенні ОСОБА_5 та ОСОБА_9, оскільки встановлені судом обставини не спростовують права відповідача та його малолітнього сина на користування спірною квартирою.

Разом з тим, як вище зазначалось, власник майна має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог позивачів в частині виселення ОСОБА_6 та її неповнолітнього сина ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що відповідач ОСОБА_6 та її син ОСОБА_10 не є і не були членами сім'ї власників спірної квартири. Письмової згоди власників квартири на вселення ОСОБА_6 і ОСОБА_10 до квартири матеріали справи теж не містять, що свідчить про те, що останні не набули у встановленому законом порядку права на проживання у ній.

За такого, колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідач ОСОБА_6, проживаючи у спірній квартирі разом з малолітньою дитиною ОСОБА_10 без належних правових підстав, чинить позивачам перешкоди у праві володіння та розпорядження належним їм нерухомим майном, а, отже, наявні підстави для виселення ОСОБА_6 та її сина ОСОБА_10 з указаної вище квартири без надання іншого житлового приміщення.

За такого позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 в частині виселення ОСОБА_6 та її сина ОСОБА_10 слід було задовольнити.

Оскільки суд першої інстанції був іншої думки та відмовив у задоволенні позовних вимог, то зазначене слід виправити судовим рішенням апеляційної інстанції.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, тому оскаржуване рішення районного суду від 28 лютого 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та від імені і в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_10, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення на підставі ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню, з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення позовних вимог. В іншій оскаржуваній частині рішення підлягає залишенню без змін.

Відповідно до ст.141 ЦПК України з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_17 та ОСОБА_3 слід стягнути по 852 грн. 60 коп. на користь кожного, в рахунок відшкодування судового збору, сплаченого в суді першої та апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу представника позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 – ОСОБА_4 – задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 28 лютого 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та від імені і в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_10, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення – скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та від імені і в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_10, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення - задовольнити.

Усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_2 і ОСОБА_3 квартирою №70, яка розташована у будинку №10 по вулиці Колодязній в місті Миколаєві шляхом виселення з неї ОСОБА_6 та ОСОБА_10.

В іншій оскаржуваній частині судове рішення залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 852 (вісімсот п’ятдесят дві) грн. 60 коп. в рахунок відшкодування судового збору, сплаченого в суді першої та апеляційної інстанції.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 852 (вісімсот п’ятдесят дві) грн. 60 коп. в рахунок відшкодування судового збору, сплаченого в суді першої та апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

ОСОБА_18

Повний текст судового рішення

складено 07 червня 2018 року