Рішення № 74510621, 06.06.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

06 червня 2018 року № 826/4005/17

Окружний адміністративний суд м.Києва у складі: головуючого судді Добрянської Я.І., суддів Кузьменка В.А., Федорчука А.Б., розглянувши матеріали адміністративної справи

за позовом Громадянина Російської Федерації ОСОБА_2до відповідача третя особа Державної міграційної служби України Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києвіпровизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні діїВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся Громадянин Російської Федерації ОСОБА_2 з позовом до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві в якому з урахуванням збільшення позовних вимог просив суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 28.02.2017р. № 71-17 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- зобов'язати ДМС України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідачем протиправно прийнято рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідачем подані заперечення на адміністративний позов в якому зазначено, що оскаржуване рішення є правомірним, а відтак відсутні підстави для його скасування та задоволення позовних вимог.

15.12.2017 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 №2147-VIII, яким внесено зміни до КАС України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 241 КАС України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, зазначає таке.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є громадянином Російської Федерації, уродженцем м. Тирниауз Кабардино-Балкарської Автономної Республіки, за національністю балкарець, за віросповіданням мусульманин-суніт. Офіційно неодружений, перебуває у цивільному шлюбі з громадянкою України ОСОБА_3, на утриманні у нього двоє малолітніх дітей від першого шлюбу з громадянкою Російської Федерації ОСОБА_4: донька ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, та син ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3.

У листопаді 2013 року, позивач звернувся до Державної міграційної служби України із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду заяви позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує захисту, та проведених співбесід, рішенням ДМС від 18 серпня 2014 року № 437-14 йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.11.2014р. у справі № 826/14515/14 в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2015р. скасовано вищевказану постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову, якою позов задоволено. Визнано протиправним і скасовано спірне рішення ДМС та зобов'язано останню повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05.03.2015р. відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою відповідача.

На виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2015р, Головним управлінням ДМС України в місті Києві підготовлено рекомендаційний висновок про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону України від 8 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб , які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

26.08.2015р. ДМС підготовлено висновок щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

На підставі вказаних висновків, ДМС прийнято рішення від 07.09.2015р. у зв'язку з відсутністю щодо цього умов, передбачених п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI.

Позивач вважаючи вищезазначене рішення протиправним звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.02.2016р. у справі № 826/23313/15 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015 № 632-р про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.06.2016р. та Вищого адміністративного суду від 31.10.2017р. постанова залишена без змін.

25.11.2016р. т.в.о. начальника ГУ ДМС України в м. Києві затверджено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі № 2013 KYIV0174. (а.с.166-170)

23.02.2017р. т.в.о. начальника ГУ ДМС України в м. Києві затверджено додаток до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (а.с.178-185)

28.02.2017р. ДМС України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 71-17. (а.с. 186)

Позивач вважаючи таке рішення протиправним звернувся до суду з позовом.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», (далі - Закон).

Відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;

Статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В свою чергу, Конвенція про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року, у поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус, а саме: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Положеннями Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) передбачено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

За вимогами ч. 1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Аналізуючи умови, передбачені пунктами 1 чи 13 статті 1 Закону №3671 суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Як роз'яснив Пленум Вищого адміністративного суду України у постанові від 25.06.2009 року № 1, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Згідно з ч.1 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до вимог ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до ч. 11, 12 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.2 ст.12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Комплексний аналіз наведених положень національного законодавства та міжнародних правових актів дає колегії суддів підстави для висновку, що звернення особи, яка має намір бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до уповноваженого органу влади має відповідати критеріям своєчасності, бути обґрунтованим, а доводи, вказані у такій заяві повинні викликати довіру. При цьому, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розглядаючи таке звернення зобов'язаний надати повну та об'єктивну оцінку зазначеним у ньому обставинам і перевірити їх належним чином.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до одних пояснень позивача, наданих Державній міграційній службі України, на території України він перебуває з кінця 2001 року, відповідно до інших - з 2002 року.

В Україні позивач отримав фіктивні документи, а саме: паспорт громадянина України на ім'я ОСОБА_7 серії НОМЕР_1 та закордонний паспорт серії НОМЕР_2. На підставі вказаних документів, позивач займався підприємницькою діяльністю, у зв'язку з чим неодноразово виїжджав за кордон, про що зазначав на співбесіді, що підтверджується протоколом співбесіди від 12.10.2016р. (а.с. 141-147)

З листа Головного управління служби безпеки України у м. Києві та Київській області від 23 травня 2014 року № 10504, адресованого Головному управлінню Державної міграційної служби України в м. Києві, слідчим з ОВС 1 відділу 1 управління Головного слідчого управління Служби безпеки України, та постанов слідчих Генеральної прокуратури Російської федерації від 2 червня 2001 року та 21 червня 2001 року вбачається, що позивач перебуває у розшуку по лінії Інтерполу, у зв'язку із вчиненням злочину на території Російської Федерації, передбаченого частиною 3 статті 205 Кримінального кодексу Російської Федерації (вчинення терористичного акту).

Після затримання позивача встановлено, що він перебуває у розшуку Інтерполу.

Висновком спеціаліста Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз від 11 жовтня 2013 року № 10716 підтверджується, що відбитки пальців рук громадянина ОСОБА_2, отримані в Укрбюро Інтерполу, та чоловіка, затриманого 7 жовтня 2013 року у місті Києві, який назвався ОСОБА_2, належать одній особі. Вказана обставина позивачем не заперечується.

У листопаді 2013 року, тобто лише після затримання правоохоронними органами позивач та майже через 12 років після прибуття до України, позивач звернувся до Державної міграційної служби України із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Звернення позивача до ДМС щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовані його побоюванням стати жертвою переслідування та репресій зі сторони російських спецслужб. Позивач зазначив, що виїхав з країни постійного проживання, Російської Федерації, через причини політичного характеру та погрози кримінального переслідування і позбавлення бізнесу зі сторони співробітників Федеральної служби безпеки Російської Федерації через: - відмову співпрацювати з ними; - членство в організації Правозахисний центр «Меморіал» та надання в рамках роботи з названою організацією допомоги сиротам та дітям - інвалідам, які постраждали внаслідок військових дій, що проводились військами Російської Федерації на території Чеченської республіки Ічкерія; - діяльність як депутата Ельбрускої сільської ради та на посаді голови адміністрації сільської ради с. Єльбрус Кабардино-Балкарської Автономної Республіки, у зв'язку з наданням разом із братом ОСОБА_8 земельних ділянок місцевим мешканцям проти волі Президента Кабардино - Балкарської Автономної Республіки ОСОБА_9.

Підставою для прийняття оскаржуваного рішення стали висновки про відсутність щодо позивача умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті Закону № 3671-VI.

Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З матеріалів особової справи позивача встановлено, що позивач знаходиться за межами країни своєї національної належності, тобто за межами Російської Федерації.

Позивач зазначає про наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Водночас побоювання стати жертвою переслідування пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців.

Надаючи оцінку, обґрунтованості побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні свого походження, що складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін суд зазначає наступне.

Щодо факту існування об'єктивної сторони обґрунтованого побоювання ОСОБА_2 стати жертвою переслідувань в Російській Федерації суд вказує, що згідно із абзацом 3 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Відтак, належними та допустимими доказами у вказаній категорії справ є зокрема публікації у засобах масової інформації про обставини справи що підлягають доказуванню.

Досліджуючи наявність об'єктивної сторони обґрунтованого побоювання позивача стати жертвою переслідувань в Російській Федерації, суд звертає увагу на таке.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідача про відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Так, надаючи оцінку підставам, на які посилався представник відповідачів у своїх запереченнях, суд зазначає про наступне.

За даними інформаційного агентства CHECHENPRESS, Міністерство Держбезпеки ЧРІ визначило перелік чеченських громадян і деяких інших людей, негласно відзначених до фізичної страти http://www.chechen.org/forums/showthread.php?t=302. До цього списку включено також ім'я ОСОБА_2.

Доводи відповідача щодо відсутності підстав для врахування при прийнятті рішення про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивачу вищезазначеної інформації з відкритих інформаційних джерел, суд вважає помилковими, оскільки зазначена обставина дає підстави суду дійти висновку про наявність загрози життю та здоров'ю позивача в Російській Федерації, окрім цього вищезазначеному була надана правова оцінка, яка викладена в рішеннях судів по справам щодо позивача, які набрали законної сили та є обов'язковими для суду при прийнятті рішення по справі.

Окрім цього, для суду є не зрозумілими доводи відповідача щодо не можливості врахування вищезазначеної інформації при прийнятті рішення з посиланням на неможливість ідентифікації цієї інформації безпосередньо до позивача і неможливість встановити достовірність та об'єктивність джерел цієї інформації.

Оскільки, як зазначає відповідач на цьому ж сайті була опублікована стаття із заголовком "Расстрельный" список чеченцев. Физические лица. в якій відомості щодо позивача відсутні.

Таким чином, виникає ситуація, коли в одному випадку інформація викладена на сайті не визнається відповідачем достовірним джерелом, коли в ньому безпосередньо зазначена інформація щодо позивача, яка має бути врахована при прийнятті рішення, а в іншому випадку, відсутність інформації щодо позивача в іншій статті вже є належним доказом та вважається такою, що отримана з достовірного джерела.

Окрім цього, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що доводи відповідача надані у запереченнях на адміністративний позов здебільшого стосуються рішень судів по іншим справам, де предметом позову є рішення ДМС за попередні роки щодо відмови ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, такі доводи не можуть бути взяті до уваги судом, оскільки суд не може надавати їм правову оцінку, оскільки така оцінка вже була надана у порядку визначеному законом, судами вищих інстанцій, які набрали законної сили.

Вищевикладене, також стосується доводів відповідача на підтвердження правомірності свого рішення щодо засудження позивача до позбавлення волі в Україні за вчинене кримінальне правопорушення відповідно до вироку Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 13.11.2014 у справі № 576/530/14-к та доводів відповідача, що такі його дії не корелюються з соціальною та гуманітарною природою статусу біженця, визначеною Женевською Конвенцією про статус біженців 1951 року та іншими міжнародними документами у вказаній сфері, то вчинене правопорушення, хоча і є суспільно небезпечним, але не є особливо важким злочином та не загрожує безпеці України.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про протиправність оскаржуваного рішення, а відтак наявність підстав для його скасування.

При цьому, суд також звертає увагу, що відповідачем не враховано висновки викладені в рішеннях судів за результатом прийняття яких відповідач був зобов'язаний повторно розглянути заяву позивача щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Натомість відповідачем прийнято спірне рішення, яке немає доказів та вагомих фактів щодо необґрунтованості доводів позивача, та, як наслідок, не обґрунтовано підстави для прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Таким чином позовні вимоги в частині визнання неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 28.02.2017р. № 71-17 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства та зобов'язання ДМС України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити, що у зв'язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин.

Розгляду та задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.

З огляду на встановлені в ході судового розгляду справи обставини та визнання судом неправомірним та скасування рішення ДМС України від 28.02.2017р. № 71-17 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд приходить до висновку, що позивачем обрано належний спосіб поновлення порушеного права, а відтак позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Керуючись ст. 77, 122, 123, 242, 243, 251, 255 КАС України,

В И Р І Ш И В :

1.Адміністративний позов Громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 задовольнити.

2. Визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 28.02.2017р. № 71-17 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

4. Зобов'язати ДМС України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Я.І. Добрянська

Судді А.Б. Федорчук

В.А. Кузьменко