Постанова № 74503102, 31.05.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2018 року

м. Харків

Справа № 629/37/16-ц

Провадження № 22-ц/790/903/18

Апеляційний суд Харківської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Коваленко І.П.,

суддів - Овсяннікової А.І., Тичкової О.Ю.,

за участі секретаря - Дмитренко А.Ю.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», третя особа: приватний нотаріус Лозівського міського нотаріального округу Харківської області Степанчук Н.О. про захист порушеного права споживача, визнання порушеним права позивача як споживача фінансових послуг, визнання кредитного та іпотечного договорів недійснимиза апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року (в складі судді Дегтярчук М.О.), -

встановив:

У січні 2016 року позовом ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», третя особа: приватний нотаріус Лозівського міського нотаріального округу Харківської області Степанчук Н.О. про захист порушеного права споживача, визнання порушеним права позивача, як споживача фінансових послуг, визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог від 03.02.2017 року, просив суд визнати порушеним його право, як споживача фінансових послуг при укладанні з ЗАТ КБ « Приватбанк» договору споживчого кредиту № HAC0GK0000000016 від 25.09.2008 року; визнати недійсним з моменту укладання Договір про надання споживчого кредиту HAC0GK0000000016 від 25.09.2008 року, укладений між ним та ЗАТ КБ « Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ « Приватбанк» та застосувати наслідки недійсності: визнати недійсним іпотечний договір від 25.09.2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 5044 приватним нотаріусом Лозівського МНО Степанчук Н.О., укладений між ним та ЗАТ КБ « Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ « Приватбанк»; виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 25.09.2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 5044 приватним нотаріусом Лозівського МНО Степанчук Н.О., а саме на двокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 25.09.2008 року між ним та ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» було укладено договір про надання кредиту № HAC0GK0000000016 та додатки № 1 та № 2 до нього. Згідно п.8.1. кредитного договору Банк зобов'язується надати позичальникові кредитні кошти на строк 25.09.2008 року по 25.09.2018 року включно у вигляді не поновлюваної лінії (далі кредит) у розмірі 18431,11 доларів США зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3% на від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 5,64 % річних від суми зарезервованих ресурсів. З метою забезпечення кредитного договору 25.09.2008 року між ним та ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» був також укладений іпотечний договір. Зазначив, що вказаний кредитний договір необхідно визнати недійсним внаслідок порушення відповідачем чинного законодавства зокрема: банк не провів переддоговірну роботу з позичальником, не повідомив у письмовій формі позичальника про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, договір не містить усіх істотних умов договору, існує невідповідність ануїтетного платежу, строку виконання договору, річної відсоткової ставки умовам договору. Крім цього, банк незаконно нараховував комісію та не відкрив поточний рахунок для обслуговування кредиту. Існує невідповідність розрахунків кредитних платежів змісту кредитного договору та вказаний кредитний договір є несправедливим, суперечить принципу добросовісності, що є наслідком істотний дисбаланс договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача. Позивач вказував, що кредитний договір не містить реальної процентної ставки та розмір абсолютного подорожчання кредиту чим його введено в оману.

Позивач та його представник ОСОБА_2. у судовому засіданні уточнені позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені в ньому та на свої письмові пояснення.

Представник відповідача Шевченко А.О. у судовому засіданні позов не визнавав, поясняв, що усі вимоги діючого законодавства під час укладання спірного договору було виконано. Заявляв клопотання про застосування до спірних правовідносин строків позовної давності.

Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 24 листопада 2017 рокув задоволенні уточнених позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ комерційний банк «ПРИВАТБАНК», третя особа: приватний нотаріус Лозівського міського нотаріального округу, Харківської області Степанчук Н.О. про захист порушеного права споживача, визнання порушеним права позивача як споживача фінансових послуг, визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними відмовлено. Судові витрати компенсовано за рахунок держави.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, з посиланням на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким його позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначав, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, зробив висновки, що не відповідають обставинам справи, не застосував норми закону, що підлягали застосуванню.

Апелянт вказує, що при укладенні кредитного договору його було введено в оману щодо фактичних істотних умов кредитного договору.

Колегія суддів, вислухавши суддю - доповідача, пояснення з'явившихся осіб, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

При цьому колегія суддів виходить з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що доводи позивача та його представника про недійсність кредитного договору не знайшли свого підтвердження під час судового засідання.

З таким висновком суду першої інстанції судова колегія погоджується виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 25.09.2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» було укладено договір про надання кредиту № HAC0GK0000000016 з додатками № 1 та № 2 до нього. Згідно даного договору ПАТ КБ « Приватбанк» зобов'язався надати ОСОБА_1 кредит у розмірі 16751,01 Доларів США на термін до 25.09.2018 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строк та в порядку, встановлених кредитним договором. У випадку порушення зобов'язань за кредитним договором, ОСОБА_1, сплачує Банку відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі на місяць, нараховані від суми непогашеної в строк заборгованості за кредитом.

Позивач свої зобов'язання за договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому договором, що підтверджується копією видаткового касового ордеру від 25.09.2008 року.

З метою забезпечення кредитного договору 25.09.2008 року між ним та ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» був також укладений іпотечний договір.

Згідно додатку № 1 до кредитного договору № HAC0GK0000000016 від 25.09.2008 року, який має назву Загальна вартість кредиту, позичальника у письмовій формі повідомлено про детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, розмір реальної відсоткової ставки, а також інших фінансових зобов'язань споживача. Додатком № 2 до кредитного договору № HAC0GK0000000016 від 25.09.2008 року визначений щомісячний графік погашення кредиту, який містить дані за кожним платежем окремо щодо сплати кредиту, відсотків, винагороди.

Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно до частини 1 статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).

Згідно частини 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно статті 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Положеннями статті 203 ЦК України, передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільними відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до вимог статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до роз'яснень, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

У відповідності до п. 7 вказаної постанови, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно приписів статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У п. 19 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до п. 20 цієї ж постанови, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

З положень чинного законодавства вбачається, що саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману.

У статтях 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено підстави для визнання договору недійсним: укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч. 3 ст. 18 Закону. Відповідно до ч. 4 зазначеної статті цей перелік не є вичерпним.

Поняття «нечесна підприємницька практика» включає в себе будь-яку підприємницьку діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим чи іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 19, ч. 2 ст. 19 Закону нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Підприємницька практика може бути такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач з моменту отримання кредиту здійснював погашення кредиту та відсотків згідно з умовами кредитного договору, хоча і не в повному обсязі.

Ці обставини він підтвердив і в судовому засіданні апеляційної інстанції.

Отже, судом достовірно встановлено, що волевиявлення позичальника під час укладання Кредитного договору було вільним, відповідало його інтересам, та було направлено на отримання кредиту для купівлі нерухомості.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку стосовно того, сторонами в момент вчинення правочину було дотримано вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Стосовно обов'язку позивача сплачувати винагороду за послуги банку (комісію) суд першої інстанції також дійшов обґрунтованого висновку про відмову у прийнятті цих доводів.

Частиною 1 статті 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» передбачено, що банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті.

Банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги. (ч. 12 ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність»)

Пункт 2.4 глави 2 розділу II Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 18.06.03 року № 255 (в подальшому - Правила № 255), визначає комісійні доходи і витрати банку як операційні доходи й затрати за наданими або отриманими послугами, сума яких обчислюється пропорційно сумі активу або зобов'язання чи вважається фіксованою.

Комісії, що отримуються (сплачуються) під час надання послуг встановлені підпунктом б) пункту 2.4 розділу II Правил № 255. За смисловою ознакою, виходить, комісія за надання та обслуговування кредиту це плата за послуги банку.

Відповідно до даних Правил комісії, що отримуються (сплачуються) під час надання послуг, визнаються доходами (витратами). До них належать: комісії за розрахунково-касове обслуговування клієнтів; комісії за обслуговування кредитної заборгованості; комісії за резервування кредитної лінії, які розраховуються на пропорційній часу основі протягом строку дії зобов'язання.

Отже, комісійна винагорода за надання кредиту, видачу готівкових коштів, та щомісячна комісія, встановлені Кредитним договором, є платою за послуги, яка надається ПАТ КБ «Приватбанк» позичальникам під час дії кредитного договору, що зумовлено вимогами чинного законодавства щодо порядку організації бухгалтерського обліку банку, зокрема Інструкцією з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України, затверджена постановою Правління НБУ № 481 від 27.12.2007 р.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України). Зазначені умови є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

З приводу видачі коштів позичальнику через касу Банку судом також обґрунтовано зазначено наступне.

Пунктом 1.1. кредитного договору визначено, що банк зобов'язується надати кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок зазначений в п.8.1.

Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, статтею 203 ЦК України .

За положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Тобто, вирішуючи спір про визнання угод недійсними, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору під час укладення правочину.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У зв'язку з цим необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205, 210, 640 ЦК тощо).

В той же час видача коштів, відноситься до виконання правочину, а отже не можу бути підставою для визнання договору недійсним.

Крім того, з позовної заяви вбачається, що позивач просив визнати недійсним кредитний договір також з тих підстав, що договір суперечить валютному і цивільному законодавству України, використання Банком доларів США, як предмету кредитування, значно погіршує становище позивальника, тому умови договору позивач вважає несправедливими.

Судом першої інстанції обґрунтовано зазначено, що при укладанні кредитного договору позивач не був обмежений у можливості отримати кредит як в іноземній, так і в національній валютах. Валюту кредитування у вигляді долару США позивач обрав на власний розсуд.

Крім того, відповідно до статті 36 Закону України «Про національний Банк України» офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним Банком України.

Валютні курси, як зазначено у частині першій статті 8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», встановлюються Національним Банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Згідно Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України від 12 листопада 2003 року № 496, офіційний курс гривні до іноземних валют, установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.

Отже, незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.

Таким чином, укладаючи спірний кредитний договір в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики, на випадок зміни валютного курсу та в момент укладення договору не мали будь яких законних підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане.

Позивачем не доведено, що сторони при укладенні кредитного договору були впевнені в тому, що така зміна обставин не настане.

Виходячи із змісту статей 1046, 1054 ЦК України відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику.

З приводу невідповідності ануїтетного платежу, строку виконання договору, річної відсоткової ставки умовам договору судом першої інстанції також обґрунтовано зазначає наступне. 02.08.2016 року судом першої інстанції було задоволено клопотання представника позивача про призначення по даній справі судово-економічної експертизи. Проведення експертизи було доручено Харківському науково-дослідницькому інституту судових експертиз ім.засл. Професора Бокаріуса. Проте позивач не сплатив послуги за проведення експертизи в наслідок чого вона не проводилась.

Враховуючи вищенаведене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку стосовно того, що позивач та представник позивача не є фахівцями в бухгалтерській економічній галузі, а тому надані ними розрахунки для обґрунтування позову не можуть вважатись допустимими доказами по справі та покладені в основу рішення.

З огляду на вищенаведене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку стосовно того, що позивачем не надано доказів на підтвердження своїх вимог.

Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За таких обставин колегія суддів вважає, що рішення суду є законним і обґрунтованим, постановлено з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, підстав для його скасування не вбачається.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 365, 366, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1- залишити без задоволення.

Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 05 червня 2018 року.

Головуючий - І.П. Коваленко

Судді - А.І. Овсяннікова

О.Ю. Тичкова