Постанова № 74492410, 24.05.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 375/1325/16-ц Головуючий у І інстанції Василенко О. М.Провадження № 22-ц/780/841/18 Доповідач у 2 інстанції Волохов Л. А.Категорія 46 24.05.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

24 травня 2018 року м. Київ

Апеляційний суд Київської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого Волохова Л.А.,

суддів: Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С.,

за участі секретаря Удовиченко В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Таращанського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року у справі за позовом заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_2, державного реєстратора Рокитнянської районної державної адміністрації Київської області про визнання недійсним наказу та скасування рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, -

встановила:

У листопаді 2016 року заступник керівника Кагарлицької місцевої прокуратури звернувся до суду з даним позовом, та з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд: визнати недійсним наказ Головного управління Держземагентства у Київській області № КИ/3223755100:08:001/00017210 від 20.03.2014 року про передачу ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,7620 га для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області; скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень: № 32818999 від 09.12.2016 року на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради, площею 0,7082 га, з кадастровим номером НОМЕР_1 за ОСОБА_2 та № 32815912 від 09.12.2016 року на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради, площею 0,0538 га, з кадастровим номером НОМЕР_2 за ОСОБА_2; стягнути з відповідачів на користь прокуратури Київської області судовий збір.

В обґрунтування позову позивач вказав, що наказом Головного управління Держземагенства у Київській області № КИ/3223755100:08:001/00017210 від 20.03.2014 ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,7620 га для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області. На підставі вказаного наказу ОСОБА_2 оформлено свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,7620 га за НОМЕР_5 зареєстроване 25.04.2014 року за № 1266013 для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3223755700:08:001:0035. Прийняття Головним управлінням Держземагенства у Київській області зазначеного наказу та подальша видача свідоцтва на право власності на земельну ділянку здійснено з порушенням вимог чинного законодавства. Крім того, зазначає, що відповідачем вчинені незаконні дії щодо поділу спірної земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_3 площею 0,7620 га на дві окремі земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради: кадастровий номер земельної ділянки площею 0,7082 га - НОМЕР_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (права власності) за № 32818999 від 09.12.2016), кадастровий номер земельної ділянки площею 0,0538 га НОМЕР_2 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (права власності) за № 32815912 від 09.12.2016).

Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року позов задоволено.

Визнано недійсним наказ Головного управління Держземагентва у Київській області №КИ/3223755100:08:001/00017210 від 20.03.2014 року про передачу ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,7620 га для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області.

Скасовано рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень:

-№ 32818999 від 09.12.2016 року на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради, площею 0,7082 га, з кадастровим номером НОМЕР_1 за ОСОБА_2;

-№ 32815912 від 09.12.2016 року на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради, площею 0,0538 га, з кадастровим номером НОМЕР_2 за ОСОБА_2.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Не погоджуючись з даним судовим рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, а також на порушення норм матеріального та процесуального права, просила повністю скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що наказом Головного управління Держземагенства у Київській області № КИ/3223755100:08:001/00017210 від 20.03.2014 року ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,7620 га (кадастровий номер НОМЕР_3) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Рокитнянської селищної ради Київської області.

На підставі зазначеного наказу відповідачці ОСОБА_2 оформлено свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,7620 га за НОМЕР_5 видане 25.04.2014 року Реєстраційною службою Рокитнянського районного управління юстиції для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_3.

В подальшому, на підставі свідоцтва про право власності на земельну ділянку, було здійснено реєстрацію прав на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на ім'я ОСОБА_2 за № 5478936.

Відповідно до інформації землевпорядної організації ТОВ «Кагарлицький земельно-кадастровий центр» від 25.08.2016 року за № 67, а також відповідних картографічних матеріалів (схеми накладення земельних ділянок) земельна ділянка з кадастровим номером 322755100:08:001:0035 передана у власність частково (4,14 метрів) за рахунок земель водного фонду, а саме за рахунок 50-ти метрової прибережної захисної смуги річки Рось, та згідно інформації Басейнового управління водних ресурсів річки Рось від 22.08.2016 року за № 238/02.1, у 2008-2016 роках меженний період був стабільним, тобто рівні води підтримувалися на сьогоднішніх значеннях, а тому, станом на 2013 рік (на момент розроблення документації із землеустрою та прийняття наказу) та 2016 рік, передана у власність земельна ділянка частково являється землями водного фонду.

При розгляді в суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_2 не заперечувала, що оспорювана земельна ділянка частково накладається на землі водного фонду.

Крім того, слід зазначити, що згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 79470704 вбачається, що відповідачем вчинено дії щодо поділу спірної земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_3 площею 0,7620 га на дві окремі земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області:

- кадастровий номер земельної ділянки площею 0,7082 га - НОМЕР_1. Підставою виникнення права власності стали: заява про поділ земельної ділянки ОСОБА_2, посвідчена 25.11.2016 року приватним нотаріусом Рокитнянського районного нотаріального округу Київської області Скоробагатько В.Д., зареєстрована в реєстрі за № 1207; Витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НОМЕР_4, виданий 08.12.2016 року Відділом Держгеокадастру у Рокитнянському районі Київської області; свідоцтво про право власності на нерухоме майно НОМЕР_5 видане 25.04.2014 року Реєстраційною службою Рокитнянського районного управління юстиції. На підставі вказаних документів, державним реєстратором Рокитнянської районної державної адміністрації Київської області 01.12.2016 року до Реєстру внесені відомості щодо рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (права власності) за № 32818999 від 09.12.2016 року за ОСОБА_2;

- кадастровий номер земельної ділянки площею 0,0538 га - НОМЕР_2. Підставою виникнення права власності стали: заява про поділ земельної ділянки ОСОБА_2, посвідчена 25.11.2016 року приватним нотаріусом Рокитнянського районного нотаріального округу Київської області Скоробагатько В.Д., зареєстрована в реєстрі за № 1207; Витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НОМЕР_4, виданий 08.12.2016 року Відділом Держгеокадастру у Рокитнянському районі Київської області; свідоцтво про право власності на нерухоме майно НОМЕР_5 видане 25.04.2014 року Реєстраційною службою Рокитнянського районного управління юстиції. На підставі вказаних документів, державним реєстратором Рокитнянської районної державної адміністрації Київської області 01.12.2016 року до Реєстру внесені відомості щодо рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (права власності) за № 32815912 від 09.12.2016 року за ОСОБА_2.

Стаття 14 Конституції України встановлює, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст. 3 Водного кодексу України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води: водотоки (річки, струмки).

Частиною першою ст. 58 Земельного кодексу України та ст. 4 Водного кодексу України зазначено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті річками, островами, а також прибережні захисні смуги вздовж цих річок.

Статтею 84 Земельного кодексу України встановлено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Пунктом 4 вказаної статті визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду.

Згідно зі ст. 60 Земельного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.

Зі змісту вказаних положень законодавства вбачається, що віднесення земельних ділянок, зайнятих водними об'єктами, до земель водного фонду підтверджується самим фактом перебування їх під водним об'єктом.

Згідно ст. 86 Водного кодексу України визначено вичерпний перелік робіт, що можуть проводитися на земельних ділянках дна річок. До цих робіт віднесено будівництво гідротехнічних споруд, поглиблення дна для судноплавства, видобуванням корисних копалин, прокладанням комунікацій, а також бурові та геологорозвідувальні роботи.

Крім того, до складу земель водного фонду України віднесено землі прибережної захисної смуги, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють його функціонуванню.

Так, згідно з приписами ст.ст. 1, 88, 89 Водного кодексу України, ст.ст. 60, 61 Земельного кодексу України прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. На земельних ділянках такої категорії, зокрема, заборонено розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво, зберігання та застосування пестицидів і добрив.

Ширина прибережних захисних смуг визначена ч. 2 ст. 88 Водного кодексу України, ч. 2 ст. 60 Земельного кодексу України та становить для середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 гектарів - 50 метрів від урізу води.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту.

Частинами 7, 8 ст. 88 Водного кодексу України, ч. 3 ст. 60 Земельного кодексу України передбачено, що розміри і межі природоохоронних зон встановлюються за окремими проектами землеустрою.

За ст.ст. 1, 20, 50, 54 Закону України «Про землеустрій» проект землеустрою це сукупність нормативно-правових, економічних, технічних документів щодо обґрунтування заходів із використання та охорони земель, яким встановлюються межі об'єктів землеустрою.

Крім того, відповідно до п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Мінприроди України 05.11.2004 N 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.05.96 N 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням конкретної ситуації.

Аналіз наведених вище норм законодавства свідчить про те, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством.

Водночас, відсутність цього проекту та невизначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може розцінюватись як відсутність самої прибережної захисної смуги та можливість до її встановлення передавати у приватну власність ділянки, що підпадає під нормативно визначену 50-метрову зону від урізу води.

Статтею 59 Земельного кодексу України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Цією ж статтею установлено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких їх можуть передавати в користування громадян органи місцевого самоврядування та виконавчої влади.

Зокрема, землі водного фонду можуть передаватись в користування лише для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт.

Відповідно ст. 60 Земельного кодексу України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється розорювання земель, садівництво та городництво.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірних та обґрунтованих висновків, що зазначений вище наказ щодо передачі безкоштовно у приватну власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, подальша видача свідоцтва про право власності на земельну ділянку здійснено з порушенням вимог чинного законодавства.

Таким чином, при наданні у власність чи користування земельних ділянок навколо водних об'єктів необхідно ураховувати положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення меж, з урахуванням конкретної ситуації.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України в постанові від 22.04.2015 у справі №6-52цс15, які в силу ст. 360-7 ЦПК України (у редакції на момент ухвалення рішення) мають враховуватись судами України.

У своїй апеляційній скарзі апелянт зазначає, що прокурором неправильно визначено позивача та не повідомлено його про представництво інтересів держави попередньо до звернення до суду про намір пред'явити вказаний позов в інтересах держави, проте дані доводи апеляційної скарги спростовуються наступним.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ст. 45 ЦПК України (у редакції на момент пред'явлення даного позову) у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів.

З метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійснення процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно із ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Таким центральним органом виконавчої влади відповідно до Указу Президента України від 13.04.2011 №459/2011 (станом на час звернення до суду з даним позовом) є Державна інспекція сільського господарства України та її територіальні органи.

Однак, ст. ст. 6, 9, 10 зазначеного Закону, якими передбачено повноваження вказаного органу, визначено способи здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, а також встановлено повноваження державних інспекторів у сфері державного контролю за використання та охороною земель, не передбачено повноважень щодо звернення центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, до суду про визнання незаконними (недійсними) рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок державної і комунальної власності, а також їх повернення з чужого незаконного володіння.

Положенням про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженим Указом Президента України від 13.04.2011 № 459/2011, також не передбачено таких повноважень.

Також варто зазначити, що відповідно до розпорядження КМУ від 30.11.16 року № 910-р «Питання Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру» Уряд погодився з пропозицією Міністерства аграрної політики та продовольства щодо можливості забезпечення здійснення покладених на Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру постановою КМУ від 14.01.15 року № 15 «Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру» функцій і повноважень Державної інспекції сільського господарства, що припиняється, із здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Саме з моменту прийняття Урядом цього розпорядження слід вважати, що Держгеокадастр отримав всі функції та повноваження із здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості грунтів, передбачені Законом України від 19.02.03 року № 963-ІV «Про державний контроль за використанням та охороною земель, які, власне, раніше здійснювала Держсільгоспінспекція.

Враховуючи зазначене, посилання позивача у позовній заяві на такий орган як Державна інспекція сільського господарства України є законним, оскільки даний орган влади був уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель до 30.11.2016 року, а позов пред'явлено 04.11.2016 року.

Спірна земельна ділянка перебуває під особливою охороною держави, а передача її у власність регламентується нормами законодавства, які в даному випадку порушені та враховуючи, що чинним законодавством визначено орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель, однак у вказаного державного органу були відсутні повноваження щодо звернення до суду, а тому прокурор пред'явив даний позов до суду в інтересах держави як позивач.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні та інші природні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Таким чином, законно набути право приватної власності на спірні земельні ділянки водного фонду загальною площею 0,7620 га із земель державної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, в тому числі й відповідачка ОСОБА_2

Натомість остання набула таке право власності у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідачки на землю стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади відповідного наказу.

Відповідачка в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих, характерних для земель водного фонду (ст. ст. 1, 3, 4 ВК України) природних ознак (наявності річки Рось, її берегових ліній, прибережно-захисних смуг) спірної земельної ділянки знала або, проявивши розумну обачність, могла знати про те, що земля водного фонду вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Враховуючи зазначене, виходячи зі змісту ст.216 ЦК України, суд дійшов до обґрунтованого висновку щодо скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень на земельні ділянки, оскільки вказані позовні вимоги є похідними від визнання недійсним наказу Головного управління Держземагенства у Київській області, яке стало підставою для вибуття земельної ділянки із державної власності.

Відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, серед іншого, і визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Стаття 153 Земельного кодексу України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до ст. ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 № 5 якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України).

Таким чином, у відповідності до вимог ст. ст. 330, 388 Цивільного кодексу України право власності на земельну ділянку, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

За змістом ч. 1, 2 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Спірними відносинами порушено порядок передачі державного майна в користування приватній особі, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального права і процесуального права, а зводяться до переоцінки доказів, яким судом дана належна правова оцінка.

Таким чином рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Ураховуючи наведене та положення ст.375 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ч. 6 ст. 259, ст. 268, 383 ЦПК України,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2залишити без задоволення, а рішення Таращанського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року- без змін

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Волохов Л.А.

Судді: Матвієнко Ю.О.

Мельник Я.С.