Постанова № 74433335, 23.05.2018, Апеляційний суд Луганської області

Справа № 409/2027/17

Провадження № 22ц/782/281/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2018 року місто Сєвєродонецьк

Апеляційний суд Луганської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) - Авалян Н.М.

суддів – Лозко Ю.П., Орлова І.В.

за участю секретаря судового засідання – Подрябінкіна Я.Г.

представника позивача – адвоката ОСОБА_1

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в приміщенні Апеляційного суду Луганської області в місті Сєвєродонецьк Луганської області

апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Білокуракинського районного суду Луганської області (суддя О.Ю. Максименко)

від 27 лютого 2018 року

у справі про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та знятття особи з реєстраційного обліку

учасники справи

позивач - ОСОБА_2

відповідач 1 - ОСОБА_3

відповідач 2 - Білокуракинська селищна рада Білокуракинського району Луганської області

ВСТАНОВИВ :

У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом, який обґрунтований тим, що позивачці на праві власності належить квартира, в якій вона зареєстрована та постійно проживає. Також в квартирі зареєстрований її син, відповідач ОСОБА_3, який декілька років в квартирі не проживає, але з реєстрації не знявся. Це створює позивачці перешкоди в користуванні квартирою, оскільки вона не може оформити субсидію, оскільки не може представити довідку про доходи сина. Посилаючись на вказані обставини, просила просила визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою за адресою: вул.Паркова (Кірова) буд.28 кв.3, смт.Білокуракине, Луганська область та зобов’язати Білокуракинську селищну раду Луганської області зняти ОСОБА_3 з обліку в квартирі.

Рішенням Білокуракинського районного суду Луганської області від 27 лютого 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка просить рішення суду скасувати і задовольнити її позов, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В судовому засіданні представник позивача підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Відповідач в судове засіданні не зявився. Про час та місце розгляду справи повідомлявся шляхом надіслання за зареєстрованою адресою проживання судової повістки рекомендованим листом з повідомленням про вручення, яка повернулась з відміткою про не проживання відповідача за вказаною адресою. Відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, доводи представника скаржника, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з наступних підстав.

Судом встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28 листопада 1994 року позивачці на праві приватної власності належить квартира, розташована за адресою: вул.Паркова (кірова) буд.28 кв.3, смт.Білокуракине, Луганська область. В квартирі зареєстрований відповідач ОСОБА_3, який є сином позивачки.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не заявила вимогу до відповідача про усунення перешкод у здійсненні права власності та не надала доказів на підтвердження неможливості отримати субсидії. Крім того, судова повістка на ім’я відповідача, яка була надіслана за зареєстрованим місцем проживання, була ним отримана, що спростовує доводи позивачки про не проживання позивча в квартирі.

Проте, з такими висновками суду погодитись не можна, оскільки вони суперечать принципу непорушності права власності в розумінні законодавства України та Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини. А зняття особи з реєстраційного обліку є відповідно до закону одним із способів усунення перешкод, які створені власнику квартири (будинку).

Крім того, суд порушив принцип справедливого судового розгляду, оскільки протоколи підготовчого судового засідання свідчать, про те, що суддя не роз’яснював позивачу (його представнику) процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, тим самим не сприяв всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи.

Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Оскільки суд першої інстанції неправильно застосував до правовідносин сторін норми матеріального права та порушив норми процесуального права, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Під час апеляційного розгляду справи в апеляційному суді була усунута допущена судом неповнота з’ясування обставин, які мають значення для плавильного вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є власницею квартири розташованої за адресою: вул.Паркова (Кірова) буд.28 кв.3, смт.Білокуракине, Луганська область. Право власності набуте у порядку приватизації на підставі свідоцтва про право власності на житло від 12 грудня 1994 року.

ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання в зазначеній квартирі з 09 жовтня 1964 року, що підтверджується її паспортом.

Також в зазначеній квартирі зареєстрований з 10 лютого 2004 року відповідач ОСОБА_3, який є сином позивачки, що підтверджується записом в домовій книзі.

З акта обстеження матеріально-побутових умов вбачається, що ОСОБА_3 в квартирі не проживає більше десяти років.

Цей факт підтвердили в судовому засіданні свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які показали, що тривалий час проживають в будинку, є сусідами позивачки. Відповідач проживав з сім’єю за іншою адресою, а після того, як розлучився з дружиною, періодично з’являвся у матері. Але вже багато років вони його не бачать, хоча позивачка похилого віку, останні роки тяжко хворіє, за нею доглядає донька.

Покази свідків узгоджуються з актом обстеження квартири, а також записами в домовій книзі, з якої вбачається, що ОСОБА_3 був зареєстрований в квартирі матері. 06 вересня 1999 року у віці 31 року він був знятий з реєстрації в квартирі і повторно зареєструвався 10 лютого 2004 року.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

За змістом зазначених норм праву користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Окрім положень національного законодавства, питання також врегульовано Конвенцією про захист прав та основоположних свобод

Відповідно до Статті 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Зазначені норми права суд першої інстанції помилково не застосував до правовідносин сторін, оскільки за встановлених фактичних обставин, відповідач є таким, що втратив право користування житлом оскільки більше десяти років в квартирі не проживає, тому позивачка як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, оскільки відповідач добровільно не знявся з реєстрації .

З вказаних вище підстав позов в частині визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням є обґрунтованим. Разом з тим, визнаючи обґрунтованим позов в зазначеній частині, суд зауважує, що дієвим способом захисту права власності позивачки, виходячи з приписів норм матеріального права, буде усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Обрання судом ефективного способу захисту порушеного права позивача відповідає приписам статті 5 ЦПК України, в якій зазначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Проте, позов в частині зобов’язання Білокуракинської селищної ради Луганської області зняти ОСОБА_3 з обліку в квартирі задоволенню не підлягає, оскільки статтею 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року №1382-IV передбачено, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права користування житловим приміщенням.

У зв’язку з цим достатнім та дієвим способом захисту права власності позивачки є визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою.

Крім того, Білокуракинська селищна рада Луганської області як реєструючий орган не порушувала прав позивачки, тому позов до вказаного відповідача визнається судом необґрунтованим.

Підсумовучи наведене, керуючись п. 2 ч.1 ст.374, ст.381, ст.382, ст.384, ч.1 ст. 389, ч. 1 ст. 390, ст. 391 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 27 лютого 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Усунути перешкоди у здійсненні права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 в селищі міського типу Білокуракине Білокуракинського району Луганської області шляхом визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування зазначеним житловим приміщенням.

В задоволенні позову в частині зобов'язання Білокуракинської селищної ради Білокуракинського району Луганської області зняти ОСОБА_3 з реєстраціного обліку за вказаною адресою відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Дата складення повного тексту постанови – 29 травня 2018 року.

Головуючий Авалян Н.М.

Судді Лозко Ю.П.

ОСОБА_6