Постанова № 74429267, 24.05.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 442/5036/17 Головуючий у 1 інстанції: Крамар О.В.

Провадження № 22-ц/783/55/18 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1В.

Категорія :44

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2018 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого судді Савуляка Р.В.,

суддів: Крайник Н.П., Мельничук О.Я.

за участі секретаря: Куцика І.Б.

з участю: ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 звернувся до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратила право користування житловим приміщенням.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_2

В апеляційній скарзі посилається на те, що відповідно до ст. З СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Положення ч. 2 ст. 64 ЖК зазначає, що до членів сім'ї належать дружина наймача (власника), їхні діти, батьки та інші особи, якщо вони проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство, але станом на сьогоднішній день жоден з відповідачів вже тривалий час не проживає.

Вказує, що вселення в житлове приміщення (в будинок № 35 по вул. Зеленій в с. Снятинка) відбулося незаконно з порушенням встановленого порядку вселення членів родини.

Зазначає, що його батько, не будучи власником будинку, приписав відповідачку, в порушення вимог ст.. 156 ЖК України без погодження з ним, як єдиним власником.

Просить рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2017 року скасувати та постановити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, поясненняОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3 на підтримання апеляційної скарги, ОСОБА_4 на її заперечення, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 19листопада 2002 року належить житловий будинок з господарськими будівлями, розташованого в с.Снятинка, Дрогобицького району, вул..Зелена, 35 (житловий будинок «А-1» складається з трьох житлових кімнат, площею 46,9 кв.м. та однієї кухні; господарська споруда «Б»; гараж «В»; літня кухня «З»; дерев»яні сарай «Д»; вбиральня «Г»; бетонні колодязь «К», погріб «Ж», асфальтно-бетонне замощення «Г»; металева огорожа «1-3»).

Судом встановлено і сторонами не оспорюється, що відповідачі зареєстровані за вищевказаною адресою.

За принциповими положеннями ст.ст. 10, 11 ЦПК України, які встановлюють змагальність та диспозитивність цивільного процесу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, визначаючи коло доказів, які надаються суду, відповідно до положень ч. 1 ст. 60 ЦПК України.

Вимогами статей 59, 60 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу; доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування; докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Статтею 47 Конституції України закріплено право кожного громадянина України на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

До складу житлового фонду, відповідно до ст. 4 ЖК УРСР, відносяться житлові будинки, а також житлові приміщення у інших будівлях.

Частиною 4 ст. 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 109 ЖК УРСР передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або у судовому порядку.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК Української РСР підстави для позбавлення права на житло.

Відповідно до ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Статтею 156 ЖК УРСР визначені права і обов’язки членів сім’ї власника жилого будинку (квартири). Відповідно до положень указаної норми закону члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього

Якщо особи, зазначені в частині другій статті 64, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї (ч. 3 ст. 64 ЖК України).

Право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом також закріплене у ст.405 ЦК України.

За цією статтею члени сім’ї власника житла втрачають право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Припинення сімейних відносин з власником помешкання не припиняє житлового сервітуту. Але за відсутності згоди про безоплатне користування помешканням колишній член сім'ї повинен вносити плату за користування помешканням, за комунальні послуги, що відповідає частині четвертій ст. 156 та 162 ЖК УРСР.

Право вимагати в судовому порядку виселення колишніх членів сімї власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК УРСР, за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст.116 цього кодексу.

Таких обставин позивачкою не зазначено.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР якщо наймач, члений його сім»ї або інші особи, які проживають разом з ним систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винного на вимогу власника будинку провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття.

У відповідності до ч.2 ст.405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Факт не проживання відповідачів у спірному житловому будинку, позивач доводить лише Актами про відсутність (не проживання) особи за місцем реєстрації від 06 червня 2017 року № 189; від 06 червня 2017 року № 190 та від 06червня 2017 року №191, тобто дані Акти складені одним днем:

- в Акті № 189, вказано, що зі слів позивача, відповідач ОСОБА_4 зареєстрована в житловому будинку, а фактично проживає з 1996 року в іншому приміщенні, а саме в літній кухні, яка знаходиться на одному подвір»ї з житловим будинком.

- в Акті № 190, вказано, що зі слів позивача, відповідач ОСОБА_6 зареєстрований в даному житловому будинку, однак з 2014 року не проживає, а проживає з сім»єю в селі Лішня Дрогобицького району Львівської області.

- в Акті № 191, вказано, що зі слів позивача, відповідач ОСОБА_5 зареєстрований в даному житловому будинку, однак з травня 2016 року не проживає, а проживає разом з дружиною в селі Залужани Дрогобицького району Львівської області.

Із аналізу наведених вище актів вбачається, що вони складені комісією зі слів позивача в один день, інших належних та допустимих доказів зі сторони ОСОБА_2 на підтвердження позовних вимог не представлено та судом таких не здобуто.

Разом з тим, позивачем не надано допустимих та належних доказів на підтвердження заявлених вимог, хоча обов'язок доказування і подання доказів закон покладає на позивача.

Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов’язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999).

Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази з боку позивача, що підтверджували би його позовні вимоги та судом не здобуто таких доказів в судовому процесі, тобто встановлених джерел інформації, що має значення для справи, а його доводи лише грунтуються на голослівних припущеннях, у зв»язку з чим не заслуговують на увагу, також не встановлено, що відповідачі систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, відтак підстави для задоволення позову відсутні.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не убачає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – залишити без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2017 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 01 червня 2018 року.

Головуючий : Савуляк Р.В.

Судді: Крайник Н.П.

ОСОБА_7