Постанова № 74394626, 29.05.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/1819/17 29.05.2018

Єдиний унікальний номер судової справи 489/1819/17

Номер провадження 22-ц/784/571/18

Доповідач апеляційного суду ОСОБА_1

Категорія 39

Постанова

Іменем України

29 травня 2018 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Лисенка П.П., Галущенка О.І.,

з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,

за участі: представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_4 рішення, яке ухвалено Ленінським районним судом міста Миколаєва під головуванням судді Тихонової Н.С., в приміщенні того ж суду 25 січня 2018 року о 16 годині, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_6 державна нотаріальна контора Миколаївської області, про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину, свідоцтва про право власності на нерухоме майно, договору дарування,

УСТАНОВИЛА:

У квітні 2017 року ОСОБА_2 пред’явив вищевказаний позовом до ОСОБА_4.

Позов мотивований тим, що 20 травня 2006 року помер батько позивача - ОСОБА_7. Після його смерті відкрилась спадщина у вигляді житлового будинку за №36, що розташований по провулку Такелажний (стара назва – провулок Жовтневий) в місті Миколаєві.

На час відкриття спадщини разом зі спадкодавцем проживали його дружина ОСОБА_8 та син ОСОБА_2

Ані позивач, ані, наскільки було відомо останньому, ОСОБА_8 до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини не зверталися, оскільки вважали себе такими що прийняли спадщину відповідно до положень ст.1268 ЦК України, так як постійно проживали разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Заяв про відмову від спадщини до нотаріальної контори не подавали.

Разом з тим, у січні 2017 року позивачу стало відомо, що інший спадкоємець, яким є ОСОБА_8, без його відома, оформила правовстановлюючі документи на спадкове майно та в подальшому здійснила відчуження успадкованого житлового будинку на користь відповідача ОСОБА_4

Вважаючи себе спадкоємцем першої черги за законом, спадкові права якого порушені іншим спадкоємцем та посилаючись на викладені обставини, позивач просив позов задовольнити в повному обсязі, а саме:

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 21 вересня 2007 року, видане державним нотаріусом Другої ОСОБА_6 державної нотаріальної контори ОСОБА_9В на ім’я ОСОБА_8 після смерті ОСОБА_7, на житловий будинок №36 по провулку Жовтневому (провулок Такелажний) в місті Миколаєві;

визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане виконавчим комітетом ОСОБА_6 міської ради від 06 серпня 2010 року на підставі рішення від 30 липня 2010 року за № 901 на ім’я ОСОБА_8 на житловий будинок №36 по провулку Жовтневому (провулок Такелажний) в місті Миколаєві;

визнати недійсним договір дарування від 09 листопада 2010 року посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_10, зареєстрований у реєстрі за №2657, відповідно до якого ОСОБА_8 подарувала ОСОБА_4 житловий будинок №36, що находиться по провулку Жовтневому (провулок Такелажний) в місті Миколаєві.

Відповідач ОСОБА_4 проти задоволення позову заперечував. Зазначав, що позивач не проживав зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини та був зареєстрований за іншою адресою, а тому єдиним спадкоємцем була їх мати ОСОБА_8, яка правомірно скористалася своїм правом на спадкування, а в подальшому, і правом на дарування спірного будинку відповідачу. Крім того, зазначав, що позивачем пропущено позовну давність, оскільки ще у 2011 році відповідач особисто повідомив про факт укладення договору дарування від 09 листопада 2010 року .

Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 25 січня 2018 року позовні вимоги задоволено частково.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 21 вересня 2007 року ОСОБА_8, після смерті ОСОБА_7 державним нотаріусом Другої ОСОБА_6 державної нотаріальної контори, зареєстроване в реєстре за №1-971, в частині успадкування 1/2 частки майна померлого, а саме 1/2 частки житлового будинку №36, що знаходиться по провулку Жовтневому в місті Миколаєві.

Визнано частково недійсним договір дарування від 09 листопада 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_10, зареєстрований у реєстрі за №2657, за яким ОСОБА_8 подарувала, а ОСОБА_4 прийняв у дар житловий будинок з усіма господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: провулок Жовтневий №36 у місті Миколаєві, в частині 1/2 частки нерухомого майна.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат у справі, шляхом стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 1 280 грн. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення районним судом норм матеріального і процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 в задоволенні позовних вимог.

На думку особи, яка подала апеляційну скаргу, висновки суду суперечать обставинам справи та вимогам матеріального права, оскільки суд вийшов за межі позовних вимог та обрав спосіб захисту прав позивача про який останній не просив.

Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступних підстав.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що вони є обґрунтованими, оскільки права позивача, як спадкоємця першої черги за законом порушенні, а тому підлягають захисту у зазначений судом спосіб захисту.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з такими висновками районного суду.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя

людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Відповідно до ст.ст.1216,1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч.1 ст.1220, ч.3 ст.1223, ч.1 ст.1270 ЦК України).

Відповідно до положень ч.1 ст.1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Частиною третьої ст.1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (ч.1 ст.1269 ЦК України).

Отже, зі змісту зазначених норм вбачається, що обставинами, які свідчать про прийняття спадщини є постійне проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, або подача у встановлений строк спадкоємцем, який не проживав зі спадкодавцем, заяви нотаріусу про прийняття спадщини.

Відповідно до п.211 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (яка втратила чинність на підставі наказу Міністерства юстиції України №296/5 від 22 лютого 2012 року, але діяла на час виникнення спірних правовідносин) доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Відповідно до п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року за № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», якщо постійне місце проживання особи із спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

З матеріалів справи встановлено, що 19 листопада 1955 року ОСОБА_7 уклав шлюб із ОСОБА_8 (а.с.92).

20 травня 2006 року ОСОБА_7 помер (а.с.35).

Після його смерті відкрилась спадщина, до складу якої увійшов житловий будинок №36, що знаходиться по провулку Жовтневому (провулок Такелажний) в місті Миколаєві, належний останньому за життя на підставі договору про право забудови, посвідченого Першою державною нотаріальною конторою міста Миколаєва 21 червня 1957 року за реєстром №3-1711.

З матеріалів спадкової справи за №861/2007, заведеної після смерті ОСОБА_7, слідує, що із заявою про прийняття спадщини звернулась дружина спадкодавця ОСОБА_8, як спадкоємець першої черги за законом.

21 вересня 2007 року ОСОБА_8 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на вищезазначений житловий будинок (а.с.40).

06 серпня 2010 року ОСОБА_8 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно на підставі рішення виконавчого комітету ОСОБА_6 міської ради від 30 липня 2010 року за №901 (свідоцтво видано замість свідоцтва про право на спадщину від 21 вересня 2007 року) (а.с.41).

09 листопада 2010 року ОСОБА_8 уклала нотаріально посвідчений договір дарування, за умовами якого передала спірний житловий будинок у власність ОСОБА_4 безоплатно, а останній прийняв в дар вказане нерухоме майно (а.с.42-43).

Звертаючись до суду з вимогами про визнання недійсними вищезазначеного свідоцтва про право на спадщину за законом та договору дарування, позивач вважав, що видачою таких правовстановлюючих документів порушені його права, як спадкоємця першої черги за законом.

Разом з тим, з матеріалів спадкової справи вбачається, що після смерті ОСОБА_7 позивач із заявою про прийняття спадщини не звертався, оскільки вважав, що спадщину прийняв відповідно до положень ст.1268 ЦК України.

З відповіді Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання УДМС в Миколаївській області убачається, що станом на 20 травня 2006 року та до 19 вересня 2017 року ОСОБА_2 був зареєстрований за адресою: квартира ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.105).

Зі змісту позовної заяви слідує, що позивач ОСОБА_2 наголошував на тому, що на час відкриття спадщини після смерті батька постійно проживав зі спадкодавцем, у зв'язку із чим прийняв спадщину згідно ст.1268 ЦК України, але вимог щодо встановлення такого факту не заявляв.

Проте, факт постійного проживання разом зі спадкодавцем може бути встановлений виключно в судовому порядку. При цьому, у зв'язку із наявністю у позивача спору про право, указаний факт постійного проживання разом зі спадкодавцем може бути установлений в порядку позовного провадження разом з іншими позовними вимогами.

Відповідно до вимог ст.ст.12,13,81ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших учасників справи виникає спір.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Позивач має довести, а суд встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог чи відмову в їх задоволенні.

Втім, задовольняючи позов частково, та констатуючи в мотивувальній частині рішення про порушення прав позивача, як спадкоємця першої черги, суд розглянув спір без встановленого в судовому порядку факту постійного проживання разом зі спадкодавцем та фактично вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач не порушував питання про встановлення такого юридичного факту.

За такого, не набувши статусу особи, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_7 (судове рішення про встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем) позивач звернувся до суду про визнання недійсними свідоцтва про права на спадщину іншого спадкоємця, який у встановленому законом порядку звернувся до нотаріальної контори та прийняв спадщину.

Отже, за таких обставин, а саме недоведеності позивачем заявлених вимог про порушення його прав, як спадкоємця за законом першої черги, вирішення питання про визнання незаконним свідоцтва про право на спадщину за законом, яке видане на ім’я ОСОБА_8, а відповідно і наступні оскаржувані правовстановлюючі документи, є передчасним, тому задоволенню не підлягає.

Проте це не позбавляє позивача звернутися з вимогами про поновлення своїх прав, як спадкоємця за законом після смерті ОСОБА_7, який помер 20 травня 2006 року.

Оскільки суд першої інстанції, вирішуючи спір, не звернув належної уваги на зазначені положення закону та норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, то рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ст.141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягають стягненню понесенні останнім судові витрати по оплаті судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 920 грн.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 – задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 25 січня 2018 року – скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_6 державна нотаріальна контора Миколаївської області, про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину, свідоцтва про право власності на нерухоме майно, договору дарування - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 користь ОСОБА_4 1 920 (одна тисяча дев’ятсот двадцять) грн. на відшкодування судових витрат, сплачених за подачу апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

ОСОБА_11

Повний текст судового рішення

складено 01 червня2018 року