Рішення № 74369953, 21.05.2018, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/15038/17

Провадження № 2/752/1535/18

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

21 травня 2018 року Голосіївський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Мирошниченко О.В.

за участю секретаря Мархотка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Подільського районного суду м. Києва, третя особа - Державна казначейська служба України, про відшкодування шкоди,-

в с т а н о в и в:

Ухвалою судді Апеляційного суду м. Києва від 13.07.2017 року підсудність цивільної справи за позовною заявою ОСОБА_1 до Подільського районного суду м. Києва про відшкодування шкоди, визначено Голосіївському районному суду м. Києва.

У позовній заяві ОСОБА_1, що надійшла в провадження Голосіївського районного суду м. Києва 25.07.2018 року, позивач просила суд стягнути на її користь шкоду, завдану бездіяльністю відповідача, внаслідок чого позивач була позбавлена можливості працевлаштуватись, отримувати заробітну плату для забезпечення життєвих потреб, у розмірі 32 188 грн.

В подальшому позивач неодноразово збільшувала позовні вимоги, за заявою про збільшення позовних вимог в редакції від 19.04.2018 року просила стягнути на її користь шкоду у розмірі 122 551,12 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що підставою для звернення до суду з даним позовом є завдання шкоди, внаслідок бездіяльності Подільського районного суду м. Києва, що полягала у незверненні до виконання рішення суду від 30.12.2014 року, внаслідок чого порушено права позивача.

Позивач вказує, що 29.08.2014 року згідно ухвали Дніпровського районного суду м. Києва вона була поміщена на примусове лікування до ТМО «ПСИХІАТРІЯ» в м. Києві. 30.12.2014 року Подільським районним судом м. Києва за результатами розгляду подання ТМО «ПСИХІАТРІЯ» прийнято рішення про припинення примусових заходів медичного характеру у виді примусової госпіталізації до психіатричного закладу, застосованих відносно позивача, та надання диспансерної амбулаторної психіатричної допомоги. Вказане судове рішення від 30.12.2014 року набрало законної сили 09.02.2015 року, однак Подільським районним судом м. Києва не було звернуто таке рішення до виконання в порушення положень ст.ст. 535 Кримінального процесуального кодексу України, що як наслідок унеможливило в подальшому вирішення питання про продовження, зміну або припинення таких заходів у відповідності до ст. 514 Кримінального процесуального кодексу України.

Позивач зазначає, що внаслідок вказаної бездіяльності, що призвела до неможливості з 30 грудня 2014 року вирішити питання про продовження, зміну чи припинення примусових заходів медичного характеру у встановленому законом порядку, остання змушена була звільнитись у травні 2016 року з роботи, на яку працевлаштувалась одразу після того, як була виписана з ТМО «ПСИХІАТРІЯ» у м. Києві, та залишилась без будь-яких засобів до існування, у зв'язку із чим просить стягнути компенсацію за не отриману заробітну плату за період з травня 2016 року по січень 2018 року, оскільки 17.01.2018 року Апеляційним судом м. Києва скасовано ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року.

Також просить стягнути компенсацію за користування кредитним коштами, отриманими в ПАТ КБ «ПриватБанк», а саме - заборгованість по основному боргу, проценти та штрафи, що виникла за період з липня 2016 року по грудень 2017 року внаслідок неможливості працевлаштуватись.

27.07.2017 року ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва відкрито провадження у справі.

У судовому засіданні 18.05.2018 року ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги, просила суд задовольнити позов з підстав, викладених у первісній позовній заяві та заявах про збільшення позовних вимог.

Представники відповідача та третьої особи у судове засідання не з'явились, направили до суду клопотання про розгляд справи у їх відсутність.

Заслухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали цивільної справи, а також матеріали витребуваної судом з Подільського районного суду м. Києва справи № 1-В/758/369/14, 758/15322/14 за поданням ТМО «ПСИХІАТРІЯ» у м. Києві про припинення примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_1, судом встановлено наступне.

Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 22.05.2014 року застосовано до ОСОБА_1 примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із звичайним наглядом.

З матеріалів справи № 1-В/758/369/14, 758/15322/14 за поданням ТМО «ПСИХІАТРІЯ» у м. Києві про припинення примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_1 вбачається, що 24.12.2014 року до Подільського районного суду м. Києва надійшло подання ТМО «ПСИХІАТРІЯ» у м. Києві, в якому порушено питання про припинення примусових заходів медичного характеру у психіатричному закладі до хворої ОСОБА_1, із подальшим лікуванням та лікарським спостереженням в психоневрологічному диспансері за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року подання ТМО «ПСИХІАТРІЯ» у м. Києві задоволено. Припинено примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу зі звичайним наглядом на надання диспансерної амбулаторної психіатричної допомоги відносно ОСОБА_1

30.12.2014 року згідно розписок копію вказаної ухвали отримано прокурором, представником лікувального закладу та захисником.

12.01.2015 року ОСОБА_1 звернулась до Подільського районного суду м. Києва із заявою про роз'яснення ухвали суду від 30.12.2014 року.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 23.01.2015 року заяву ОСОБА_1 задоволено. Роз'яснено ОСОБА_1, що в ухвалі Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року, ухвалено рішення лише про припинення примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу зі звичайним наглядом, а не припинення примусових заходів медичного характеру повністю. Вирішено питання щодо надання ОСОБА_1 диспансерної амбулаторної психіатричної допомоги.

В матеріалах справи міститься копія супровідного листа про направлення ухвали суду від 23.01.2015 року на адресу наступних осіб: прокуратури Подільського району м. Києва, ОСОБА_2 (захисник), ОСОБА_1

На адресу ТМО «ПСИХІАТРІЯ» у м. Києві та/або за місцем надання ОСОБА_1 амбулаторної психіатричної допомоги зазначена ухвала суду направлена не була.

12.01.2015 року ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року.

Ухвалою судді Апеляційного суду м. Києва від 09.02.2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року, повернуто ОСОБА_1

16.02.2015 року матеріали справи № 1-В/758/369/14, 758/15322/14 повернуто до Подільського районного суду м. Києва.

На супровідному листі Апеляційного суду м. Києва, з яким матеріали справи надійшли до Подільського районного суду м. Києва, накладено резолюцію наступного змісту "Крим.канц. До виконання".

Здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру регулюється положеннями Глави 39 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).

За змістом положень ч. 1 ст. 514 КПК України продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється на підставі ухвали суду, в межах територіальної юрисдикції якого застосовується цей захід чи відбувається лікування.

Згідно ч. 2 ст. 369 КПК України, судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, аніж вирішення обвинувачення по суті, викладається у формі ухвали.

Таким чином, ухвала, постановлена судом за результатами розгляду подання представника медичного закладу про зміну примусового заходу медичного характеру є в розумінні ст. 369 КПК України судовим рішенням, тобто, правозастосовним актом суду, який відповідно до ст. 124 Конституції України є обов'язковим до виконання на всій території України.

Відповідно до положень ст. 533 КПК України, вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов'язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України.

Згідно положень ст. 535 КПК України, судове рішення, що набрало законної сили, якщо інше не передбачено цим Кодексом, звертається до виконання не пізніш як через три дні з дня набрання ним законної сили або повернення матеріалів кримінального провадження до суду першої інстанції із суду апеляційної чи касаційної інстанції.

Суд разом із своїм розпорядженням про виконання судового рішення надсилає його копію відповідному органу чи установі, на які покладено обов'язок виконати судове рішення.

Аналізуючи наведені норми кримінального процесуального закону, слід дійти висновку про те, що звернення судового рішення до виконання - це діяльність суду, яка полягає у видачі розпорядження про виконання судового рішення, що набрало законної сили, для того, щоб довести до відома уповноважених органів про необхідність його виконання.

Ст. 535 КПК України визначено імперативний обов'язок суду протягом трьох днів з дня набрання судовим рішенням законної сили або повернення провадження з суду апеляційної чи касаційної інстанції, направити копію такого судового рішення до уповноваженого органу, установи, організації, з метою доведення до їх відома про наявність, зміст та суть судового рішення, що підлягає виконанню, тим самим звернути судове рішення до виконання.

Судом встановлено, що ухвала Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року набрала законної сили 09.02.2015 року.

Матеріали справи № 1-В/758/369/14, 758/15322/14 після апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року, надійшли до Подільського районного суду м. Києва 16 лютого 2015 року.

Однак, в порушення положень ст. 535 КПК України, копія ухвали Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року, після повернення 16.02.2015 року матеріалів справи з Апеляційного суду м. Києва до Подільського районного суду м. Києва, судом звернута до виконання не була, та взагалі жодному уповноваженому органу чи особам направлена не була.

Матеріалами справи стверджується, що, починаючи з вересня 2015 року, ОСОБА_1 почала звертатись до медичних закладів з приводу стану виконання ухвали Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року.

Так, на заяву ОСОБА_1 ТМО «ПСИХІАТРІЯ» у м. Києві листом від 01.10.2015 року повідомило заявника про те, що лікувальним закладом для надання заявнику амбулаторної медичної допомоги є диспансерне відділення Київської міської психоневрологічної лікарні № 2. Копію звернення заявника направлено до вказаної лікувальної установи.

Листом № 1973 від 09.10.2015 року за підписом заступника головного лікаря Київської міської психоневрологічної лікарні № 2, ОСОБА_1 повідомлено про те, що рішення суду про проведення їй амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку у лікарню не надходило. Запрошено заявника на прийом для вирішення питання про подальше обстеження та лікування.

Листом № 061/203/06-1275 від 03.07.2017 року за підписом головного лікаря Київської міської психоневрологічної лікарні № 2, ОСОБА_1 повідомлено в тому числі про те, станом на дату надання відповіді ОСОБА_1 не знаходиться під наглядом лікарів-психіатрів, 14.02.2017 року знята з консультативного нагляду.

Згідно положень ст. 19 Закону України «Про психіатричну допомогу» в редакції, що діяла на момент спірних правовідносин, продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюються судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів.

Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження застосування примусового заходу медичного характеру. У разі необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад 6 місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу медичного характеру. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. В подальшому продовження застосування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

Питання про зміну або припинення застосування примусового заходу медичного характеру вирішується судом у разі такої зміни стану психічного здоров'я особи, за якої відпадає необхідність застосування раніше призначеного заходу або виникає необхідність у призначенні іншого примусового заходу медичного характеру.

Відповідно до висновків, викладених у п. 17 «Принципів захисту осіб з психічними хворобами та поліпшення психіатричної допомоги», схвалених Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 49/119 від 17.12.1991 року, наглядовий орган є судовим або іншим незалежним і стороннім органом, створеним відповідно до внутрішньодержавного законодавства і функціонуючим відповідно до процедур, установлених внутрішньодержавним законодавством. При підготовці своїх рішень він користується допомогою одного або кількох кваліфікованих і незалежних фахівців, які працюють в області психіатрії, і бере до уваги їхні поради.

Наглядовий орган періодично, через певні проміжки часу, визначені внутрішньодержавним законодавством, розглядає випадки примусового лікування.

Під час кожного перегляду наглядовий орган повинен з'ясувати, чи задовольняються як і раніше критерії примусової госпіталізації, викладені в пункті вищенаведеного принципу 16, і якщо ні, пацієнт має бути виписаний як госпіталізований у примусовому порядку.

Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні від 05.06.2014 року у справі «Акопян проти України», суд зазначив, що невиправдане позбавлення заявниці свободи на той час стало можливим внаслідок відсутності справедливих та належних засобів, які могли б забезпечити адекватний юридичний захист від свавілля. У цій справі довготривале становище припинилося не внаслідок застосування законної гарантії або засобу юридичного захисту, а внаслідок успішної втечі заявниці з лікарні. Зокрема, клопотання заявниці про виписку та її скарги не дали жодного результату. Так, клопотання заявниці про виписку з лікарні та її скарги виявилися безуспішними, жодне з її клопотань не було належним чином розглянуто ані самою лікарнею, ані іншим органом за результатами незалежного розгляду; інші процесуальні гарантії, які мають бути притаманні такій процедурі, взагалі були відсутні (п. 75). Суд повторює свої висновки, наведені у вищезазначеному рішенні у справі «М. проти України» ((М. v. Ukraine), п. 87) та вважає, що з практичної точки зору впродовж свого перебування у психіатричній лікарні у період з 11 вересня по 7 листопада 1997 року заявниця не мала доступу до «справедливої та належної процедури», включаючи запобіжні заходи юридичного захисту, здатні покласти край триваючій ситуації, щодо якої подано скарги (п. 78). Ефективним засобом юридичного захисту стосовно надмірної тривалості провадження є той, що може забезпечити попередження відповідного порушення або відшкодування за нього (п. 86). Суд навіть в частині двомісячного періоду, який підпадає під юрисдикцію Суду за критерієм ratione temporis, вважає, що заявниця перш за все мала бути забезпечена ефективним засобом юридичного захисту, який би запобіг виникненню або продовженню порушення у цей період (п. 87). Суд встановив, що впродовж перебування у психіатричній лікарні у період з 11 вересня по 7 листопада 1997 року заявниця не мала доступу до засобів юридичного захисту, здатних покласти край ситуації, щодо якої вона скаржилася. Отже, превентивні засоби юридичного захисту у цій справі були відсутні (п. 88).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 17.04.2014 року у справі «Анатолій Руденко проти України» у п. 116 та п. 117 суд вказав, що ініціювати провадження стосовно перевірки дотримання умов примусового лікування заявника могли виключно органи влади. Як Суд зазначив у своїй практиці, така система не може вважатись такою, що надає достатні гарантії від свавілля (рішення у справі «Х проти Фінляндії п. 170»).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини» (1978 р.) зазначено, що принцип верховенства права виходить, зокрема, з того, що втручання органів виконавчої влади у справа окремих осіб, повинно перебувати під ефективним контролем, який звичайно має бути забезпечений судовою системою, у всякому разі, як останньою інстанцією.

Аналізуючи викладене, суд надходить до висновку про те, що внаслідок бездіяльності відповідача, яка виявилась у тому, що ухвала Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року про зміну одного виду примусового заходу медичного характеру на інший, після набрання такою ухвалою законної сили 09.02.2015 року за результатами апеляційного провадження, не була судом звернута до виконання, зокрема, не була направлена до ТМО «ПСИХІАТРІЯ» у м. Києві, що в подальшому призвело до не направлення, а відповідно і до неприйняття на виконання вказаної ухвали відповідною психіатричною лікарнею (Київська міська психіатрична лікарня № 2), яка мала б надавати диспансерну амбулаторну психіатричну допомогу ОСОБА_1, та унеможливило у відповідності до Закону України «Про психіатричну допомогу» та положень Глави 39 КПК України ініціювання перед відповідним національним судом питання про продовження, зміну чи припинення примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_1, що призвело до грубого порушення прав останньої.

Суд зазначає, що таке порушення прав позивача тривало, починаючи з 2015 року та до скасування Апеляційним судом м. Києва 17 січня 2018 року ухвали Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року.

Згідно ст. 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду діяльності, а також гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

У зв'язку із цим будь-які обмеження щодо реалізації зазначеного права, у тому числі заходи, що застосовуються під час кримінального провадження, повинні мати обмежений, тимчасовий характер, здійснюватись виключно з підстав та у порядку, передбачених КПК України.

З матеріалів цивільної справи, а саме - з копії трудової книжки позивача вбачається, що у період часу з 19.01.2015 року по 11.05.2016 року позивач працювала на посаді заступника головного бухгалтера у Олімпійському коледжі імені Івана Піддубного (а.с. 16, 60). В подальшому у травні 2016 року була звільнена, позбавлена можливості працевлаштуватись, а відповідно і заробляти собі на життя працею. Інших джерел доходу позивач не мала. Наведена обставина стверджується випискою, наданою в розпорядження суду ПАТ КБ «ПриватБанк», з якої вбачається, що кошти кредитного ліміту з 2015 року використовувались ОСОБА_1 виключно на придбання продуктів харчування та сплату комунальних послуг (а.с. 98-102).

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Судовим розглядом встановлено, що підставою для відшкодування шкоди позивачу є бездіяльність Подільського районного суду м. Києва, яка виявилась у тому, що ухвала Подільського районного суду м. Києва від 30.12.2014 року про зміну одного виду примусового заходу медичного характеру на інший, після набрання такою ухвалою законної сили 09.02.2015 року за результатами апеляційного провадження, не була судом звернута до виконання, а тому відсутні спеціальні підстави для застосування статті 1176 ЦК України.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України в постанові від 25.05.2016 року у справі № 6-440цс16, шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Відповідно до цієї норми обов'язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна.

Під шкодою позивач розуміє неотриманий заробіток з моменту її звільнення, тобто з 11.05.2016 року, і до моменту скасування Апеляційним судом м. Києва 17.01.2018 року ухвали Подільського районного суду м. Києва.

Суд погоджується з позицією позивача та надходить до висновку про стягнення на її користь шкоди у розмірі 52 423 грн. з Державного бюджету України, виходячи з розрахунку мінімальної заробітної плати за відповідний період починаючи з червня 2016 року по січень 2018 року, у відповідності до наступного розрахунку:

-відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2016 рік», розмір мінімальної заробітної плати у період з червня по листопад 2016 року становив 1450 грн., у грудні 1600 грн. За період з червня по листопад 2016 року сума відшкодування становить 8700 грн. (6*1450), за грудень - 1600 грн., а всього за період з червня по грудень 2016 року 10300 грн.;

-відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік», розмір мінімальної заробітної плати на 2017 рік встановлено 3200 грн. Тобто, сума відшкодування за 2017 рік складає 38400 (3200*12);

-відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2018 рік», розмір мінімальної заробітної плати у січні 2018 року становив 3 723 грн.

Суд зазначає, що не підлягають задоволенню вимоги позовної заяви в частині компенсацію за користування кредитним коштами, отриманими в ПАТ КБ «ПриватБанк», а саме - заборгованість по основному боргу, проценти та штрафи, що виникла за період з липня 2016 року по грудень 2017 року, а також індексація втраченого заробітку, оскільки в розумінні положень цивільного законодавства не є шкодою, а тому передбачені законом підстави для їх стягнення у суду відсутні.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 12, 13, 89, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 430 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

Позов - задовольнити частково.

Стягнути на користь ОСОБА_1 на відшкодування шкоди у розмірі 52 423 (п'ятдесят дві тисячі чотириста двадцять три) гривень з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України через Державну казначейську службу України.

У іншій частині позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлено 31.05.2018 року.

Суддя