Постанова № 74360895, 29.05.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/2365/18 Справа № 175/3047/17 Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Свистунова О.В.

Категорія 20

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2018 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого Свистунової О.В.

суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.

за участю секретаря Гулієва М.І.о

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_2

та заявою ОСОБА_3 про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_2

на заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 6 вересня 2017 року

по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дійсним та визнання права власності, –

В С Т А Н О В И Л А:

В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Згідно п.9 Розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської областіз позовом до ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання права власності на домоволодіння, та просила визнати дійсним договір купівлі-продажу домоволодіння, укладений з ОСОБА_5 та визнати за нею, ОСОБА_7 право власності на домоволодіння.

У обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 зазначала, що між нею та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, за яким остання передала у власність позивачу домоволодіння, розташоване у м. Дніпро, провул. Прилуцький, буд. 26, яке вона фактично прийняла у спадок від своєї матері шляхом подання до нотаріуса заяви про прийняття спадщини та фактичним проживанням у вказаному домоволодінні. Зазначена угода була укладена за адресою: смт. Слобожанське, Дніпропетровської області, вул. Харківська, будинок 1 у присутності свідка: ОСОБА_6. Зобов'язання за договором купівлі-продажу домоволодіння було виконано у повному обсязі: позивач передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 125000,00 (сто двадцять п’ять тисяч грн., 00 коп.) гривень, а остання передала у власність вищезазначене домоволодіння. Також позивач зазначала, що між сторонами була досягнута усна угода про те, що укладений договір буде оформлений належним чином в нотаріальній конторі за місцем проживання ОСОБА_4, однак, на теперешній час нотаріально посвідчити договір не має можливості, оскільки відповідачі уникають оформлення необхідних для угоди документів. У зв’язку з вищевикладеним, позивач звернулась до суду для захисту своїх майнових прав.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 6 вересня 2017 рокупозовні вимоги задоволено.

Визнано дійсним договір купівлі-продажу домоволодіння за адресою: м. Дніпро, провул. Прилуцький, буд. 26, житловою площею - 23,3 кв.м., загальною - 33,5 кв.м., який складається з А-1 – житлового будинку (рік побудови 1927), Б – гаражу, В – вбиральні, Г – навісу, Д – сараю, Е – душа, З – сараю, № 1-3 споруди, І – замощення, укладений 01.02.2017 р. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в смт.Слобожанське, Дніпропетровської області, вул. Харківська, будинок 1 в простій письмовій формі.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на будинок за адресою: м.Дніпро, провул. Прилуцький, буд. 26, житловою площею - 23,3 кв.м., загальною - 33,5 кв.м., який складається з А-1 – житлового будинку (рік побудови 1927), Б – гаражу, В – вбиральні, Г – навісу, Д – сараю, Е – душа, З – сараю, № 1-3 споруди, І – замощення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить вказане рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що судом першої інстанції порушені норми матеріального та процесуального права, а також неповно з’ясовані обставини, що мають значення для справи.

Крім того, 24.05.2018 року до апеляційного суду надійшла заява ОСОБА_3 про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_2на заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 6 вересня 2017 рокупо цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дійсним та визнання права власності.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29.05.2018 року прийнято заяву ОСОБА_3 про приєднання до апеляційної скарги.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 та заяви ОСОБА_3 про приєднання до апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга та заява про приєднання до апеляційної скарги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 01.02.2017 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в смт. Слобожанське, Дніпропетровської області, вул. Харківська, будинок 1 було в простій письмовій формі укладено договір купівлі-продажу домоволодіння за адресою: м. Дніпро, провул. Прилуцький, буд. 26, житловою площею - 23,3 кв.м., загальною - 33,5 кв.м., який складається з А-1 – житлового будинку (рік побудови 1927), Б – гаражу, В – вбиральні, Г – навісу, Д – сараю, Е – душа, З – сараю, № 1-3 споруди, І – замощення.

ОСОБА_4 в присутності ОСОБА_6 на виконання договору купівлі-продажу передала ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 125000,00 (сто двадцять п’ять тисяч грн., 00 коп.) гривень , що підтверджується поясненнями сторін по справі, які підтвердили факт укладення договору та передачі грошових коштів у розмірі 125000,00 (сто двадцять п’ять тисяч грн., 00 коп.) гривень, а також намір сторін договору посвідчити його в нотаріальній конторі.

Як вбачається з матеріалів справи, вищевказане домоволодіння за адресою: м.Дніпро, провул. Прилуцький, буд. 26 з 1927 р. належало спочатку діду й бабі, а потім матері ОСОБА_5 - ОСОБА_8, що померла 11.12.2016 р., яка залишила заповіт на все своє майно на ім'я ОСОБА_5

1927 рік побудови домоволодіння підтверджується даними технічного паспорту, складеного 24.07.2013 р. фізичною особою підприємцем ОСОБА_9 на замовлення ОСОБА_8. Факт прийняття домоволодіння у спадщину ОСОБА_5 підтверджується заявою, поданою нею до першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори.

Як було встановлено судом, позивач відкрито володіє та користується домоволодінням, переданими йому за договором купівлі-продажу від 01лютого 2017 року, проте позбавлений можливості розпоряджатися майном у зв’язку з відсутністю нотаріального посвідчення вказаного договору та бажанням відповідачів будь-яким чином сприяти оформленню документів.

Згідно спадкової справи № 84/2017 року, відкритої на підставі заяви ОСОБА_5 від 14.02.2017 р. про прийняття всього заповіданого майна після смерті ОСОБА_8 де б воно не було і з чого б воно не складалося, ОСОБА_5 є єдиною спадкоємицею.

Також суд вважав установленим, що позивач у встановлений шестимісячний строк прийняв спадщину шляхом подачі до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, що відповідає вимогам статей 1268–1270 ЦК України.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з вимог ст.ст. 655,657,638 ЦК України, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ст.334 ЦК України, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Відповідно до ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належать фізичним та юридичним особам.

Також, суд першої інстанції виходив з того, що ДБН А.3.1-3-94 "Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" встановлений порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, на які відсутні акти прийняття їх в експлуатацію, відповідно до якого по об'єктах, що збудовані до 5 серпня 1992 року, тобто до прийняття постанови КМУ від 5 серпня 1992 року № 449, якою встановлено порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, при їх реєстрації для оформлення права власності одним із документів є висновок про технічний стан будинку (будівлі), що складається БТІ. Громадяни, які збудували житлові будинки до 5 серпня 1992 року, могли за умови прийняття їх в експлуатацію відповідними комісіями отримати правовстановлюючі документи на будинок, навіть якщо його споруджено самовільно (самочинно) на земельній ділянці, яка перебуває в їх законному користуванні або у приватній власності. За наявності відповідних доказів судами може визнаватися право власності на спірні будинки, збудовані до 5 серпня 1992 року, на які спадкодавцем не було отримано правовстановлюючі документи.

На підставі вищевикладеного та керуючись зазначеними нормами права, враховуючи, що відповідачем ОСОБА_5, яка є донькою та спадкоємицею першої черги після смерті ОСОБА_8, не надано суду доказів, які б спростовували доводи позивача, викладені у позовній заяві, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги.

Однак, як убачається з наданих до суду апеляційної інстанції доказів, а саме Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно…, а також технічного паспорту на гараж, виданого на ім»я ОСОБА_2 ОСОБА_10»янівни, вона є власником гаража №1 загальною площею 27,2 кв.м, який знаходиться у дворі будинку №26 по провулку. Прилуцькому у м.Дніпро.

Відповідно до зазначеної Інформації з Державного реєстру…, право власності на зазначений гараж за ОСОБА_2 ОСОБА_10»янівною зареєстровано 15.01.2018 року.

Як убачається з матеріалів справи, підставою виникнення такого права є рішення №173 28.02.1973 року Виконавчого комітету Жовтневої районної ради м. Дніпорпетровська, яким надано дозвіл ОСОБА_10, батьку особи яка подала апеляційну скаргу, на будівництво індивідуального гаража у дворі будинку 26 по провулку Генгерскому (Прилуцькому) розміром 3,5Х 6,0 м (а.с.74, 75-78).

Питання набуття права власності на той час регулювалося Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі – Указ від 26 серпня 1948 року), що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ, і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі – Постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.

Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п’яти як у місті, так і поза містом.

Пунктом 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначено, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.

Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог вказаного законодавства.

Ці правові акти не пов’язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації.

Крім того, згідно зі статтею 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

За приписами статті 3 цього Закону право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його спорудження, а не виникає у зв’язку зі здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, яка є лише офіційним визнанням державою такого прав, а не підставою його виникнення.

Право власності набувається на підставах, які не заборонені законом.

При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України.

Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Однак, указані вище норми матеріального права залишилися поза увагою суду, який неправильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що у свою чергу призвело до порушення норм процесуального права та неправильного вирішення справи.

Допущені судом порушення норм процесуального та матеріального права призвели до ухвалення рішення, яке порушує права апелянта, як власника нерухомого майна, яким вона володіла саме на час ухвалення оскаржуваного рішення.

Так, під час розгляду вищезазначеної справи за позовом ОСОБА_4 у суді першої інстанції ОСОБА_2 не залучалась до участі у справі, хоча зазначене заочне рішення суду може в майбутньому вплинути на права та обов»язки зазначеної особи.

Колегія суддів вважає, що при розгляді зазначеної справи судом першої інстанції у порушення вимог ст. 130 ЦПК України не вирішено питання щодо складу осіб, які братимуть участь у справі. Всупереч вимогам статті 33 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення) суд першої інстанції не залучив до участі у справі ОСОБА_2 до участі у справі в якості відповідача, як власника нерухомого майна, яке збудовано на території спірного домоволодіння.

Таким чином, судом першої інстанції порушено норми процесуального права при вирішенні зазначеного спору, що є підставою для скасування рішення у справі.

Колегія суддів вважає, що не залучення під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 є перешкодою до ухвалення апеляційною інстанцією рішення, а саме пред»явлення позову без ОСОБА_2 - передчасним.

Отже, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, не залучив до участі осіб чиї права та охоронювані законом інтереси могли бути порушені при розгляді справи.

Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов’язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

На підставі викладеного, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, як передчасним.

Керуючись ст.ст. 259,268,374,376,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, –

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та заяву ОСОБА_3 про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_2 – задовольнити.

Заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 6 вересня 2017 року– скасувати та ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дійсним та визнання права власності.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: Т.П. Красвітна

ОСОБА_11