Постанова № 74342902, 29.05.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 травня 2018 року

м. Київ

справа №753/5999/17

провадження №22-ц/796/4045/2018

Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кравець В.А.,

суддів - Музичко С.Г., Махлай Л.Д.

за участю помічника судді, який за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання - Виноградової А.І.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

третя особа - ОСОБА_3

розглянув апеляційні скарги представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5

на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 01 березня 2018 року у складі судді Комаревцевої Л.В.,-

В С Т А Н О В И В:

У березні 2017 року представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 звернулася до Дарницького районного суду м. Києва із позовом про стягнення боргу за договором позики, 3 % річних і процентів за користування позикою та просила стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором позики від 10 грудня 2009 року у розмірі 228 658 грн. 94 коп., яка включає: суму основного боргу у розмірі 108 614, 19 грн., 3 % річних, що становить 23 692, 83 грн., проценти у розмірі облікової ставки НБУ, що становить 96 351, 92 грн.

Позовна заява мотивована тим, що укладений 10 грудня 2009 року договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, на підтвердження якого ОСОБА_3 було видано розписку, не виконується, відповідач ухиляється від взятих на себе за договором позики обов'язків та станом на день написання позовної заяви позику не повернув, внаслідок чого ОСОБА_1 був змушений звернутися до суду.

Зазначала, що написана ОСОБА_3 розписка підтверджує передання ОСОБА_2 позивачем грошових коштів у розмірі 4 000 доларів США та визначає термін їх повернення - 21 грудня 2009 року.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 01 березня 2018 року позов задоволеночастково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики від 10 грудня 2009 року в розмірі 4 000 доларів США, що становить 108 614, 19 грн., 3 % річних за період з 04 квітня 2014 року по 04 квітня 2017 року в розмірі 9 784 грн., вирішено питання судових витрат, в решті позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 29 березня 2018 року звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду й ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю, оскільки вважає, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального права при неповному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи.

В обґрунтування скарги вказував, що відповідач не надавав повноважень ОСОБА_3 на укладення розписки, а оскільки ОСОБА_2 за цією розпискою позичальником не є, то й слугувати підтвердженням укладення договору позики між відповідачем та позивачем вона не може та за своєю правовою природою є нікчемною.

Щодо другої розписки, наданої відповідачем у лютому 2016 року, зазначав, що вона не містить боргового зобов'язання, а тому не є належним та допустимим доказом.

Посилався на те, що позивачем були пропущені строки позовної давності ще 22 грудня 2009 року, а пред'явлення вимоги не може слугувати підставою для переривання перебігу позовної давності, оскільки вона була направлена не в межах строку позовної давності.

31 березня 2018 року апеляційну скаргу на рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 01 березня 2018 року подала представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5, у якій просила змінити рішення суду в частині стягнення з ОСОБА_2 3 % річних за прострочення виконання договору позики за період з 04 квітня 2014 року по 04 квітня 2017 року урозмірі 9 784 грн. та задовольнити за період з 04 квітня 2014 року по 01 березня 2018 року в розмірі 12 748, 03 грн.; скасувати рішення в частині відмови судом в задоволенні позовної вимоги про стягнення з ОСОБА_2 процентів у розмірі облікової ставки НБУ за користування позикою.

Уважає, що оскаржуване рішення суду в частині відмови судом в задоволенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідача процентів за користування позикою та визначення суми 3 % річних за прострочення повернення суми позики є незаконним та необґрунтованим, ухваленими з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Посилаючись на статтю 625 ЦК України, зазначала, що суд, всупереч вимогам законодавства стягнув з відповідача 3 % річних за прострочення повернення позики лише до 04 квітня 2017 року, а не до дня ухвалення рішення у справі.

Вказувала, що з відповідача підлягає до стягнення 3 % річних за прострочення повернення суми позики у розмірі 12 748,03 грн., тобто до дати ухвалення рішення Дарницьким районним судом м. Києва від 01 березня 2018 року.

Звертала увагу на те, що позовна вимога про стягнення з відповідача процентів за користування позикою у розмірі облікової ставки НБУ позивач заявив у національній валюті та надав суду розрахунок, в якому визначив їх еквівалент по відношенню до долара США, зважаючи на те, що позика була надана відповідачу в доларах США.

Вважає, що судом не досліджено наданого йому розрахунку, що призвело до ухвалення в цій частині незаконного рішення.

25 травня 2018 року представником позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 до Апеляційного суду м. Києва подано відзив на апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4, в якому вона просила залишити апеляційну скаргу представника відповідача без задоволення.

Зазначала, що факт отримання суми позики відповідачем від позивача через ОСОБА_3 не лише не заперечувався відповідачем під час розгляду справи в суді першої інстанції, а навпаки - відповідач підтвердив, що дійсно отримав 4 000 доларів США, які через ОСОБА_3 передав йому ОСОБА_1

Представник відповідача не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направив.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити з вищевказаних підстав, проти апеляційної скарги представника відповідача заперечувала та просила відхилити.

Представник відповідач ОСОБА_2 - ОСОБА_4 свою апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити, проти апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 заперечував.

Відповідно до п. 8 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017, ч. 6 ст. 147 та абз. 3 п. 3 Розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIIIАпеляційний суд м. Києва діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Київського апеляційного суду в апеляційному окрузі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга представника відповідача підлягає задоволенню, а апеляційна скарга представника позивача підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позов частково, суд виходив з того, що представник позивача довів належними та допустимими доказами наявність між сторонами відносин позики.

Колегія суддів погоджується з таким висновком місцевого суду.

Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом установлено, що 10 грудня 2009 року між сторонами було укладено договір позики у вигляді розписки, на підтвердження чого ОСОБА_3 була видана розписка, відповідно до умов якої, позивач надав у борг, а ОСОБА_3 отримав для передачі відповідачу грошові кошти у розмірі 4 000 доларів США, строком до 21 грудня 2009 року.

10 грудня 2009 року відповідачем надано розписку, за змістом якої ним підтверджено отримання грошових коштів в сумі 4 000 доларів США від ОСОБА_3, який у свою чергу отримав їх від ОСОБА_1 з метою передачі ОСОБА_2 (а.с. 75)

Окрім того, в матеріалах справи міститься копія нотаріально посвідченої заяви (а.с. 73), згідно якої ОСОБА_2 підтверджує, що 10 грудня 2009 року ОСОБА_3 передав йому, а він отримав 4 000 доларів США, які ОСОБА_3 отримав для відповідача від ОСОБА_1, претензії до ОСОБА_3 ОСОБА_2 не має.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаній повернути суму позики у строк та в порядок, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у справах № 6-1967цс15, № 6-487цс17, а також Верховний Суд у постанові від 21 березня 2018 року в справі № 761/11028/14-цта у справі № 211/3035/14-ц.

Як убачається з матеріалів справи, розписка ОСОБА_3 містить дані щодо отримання грошей для передачі їх ОСОБА_2 із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів, а розписка ОСОБА_2 містить підтверджуючу інформацію про отримання грошей, переданих ОСОБА_3 від ОСОБА_1 саме для ОСОБА_2 10 грудня 2009 року, що є беззаперечним доказом отримання відповідачем від позивача грошової суми.

Таким чином, аналізуючи зміст боргових розписок написаних, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від 10 грудня 2009 року, суд першої інстанції правильно виходив із того, що розписки у своєму взаємозв'язку містять у собі всі складові, які дають підстави вважати, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2П існували відносин позики.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Основними засадами цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права, змагальність сторін, диспозитивність.

У справі «Класс та інші проти Німеччини» від 6 січня 1978 року Суд підкреслив, що із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Гарантованість прав судовим захистом включає право на справедливий судовий розгляд, доступ до правосуддя, рівність сторін; єдність громадянських і інших прав та їх соціальну еволюцію тощо.

Важливою передумовою забезпечення права справедливого судового розгляду як умови дії принципу верховенства права є: право особи на незалежний і безсторонній суд, право розумного терміну розгляду, принцип рівності сторін.

Як убачається з матеріалів справи, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 травня 2016 року (а.с. 23-27) у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено. Вказано, що грошові кошти позичались відповідачем не безпосередньо для себе, а для третьої особи - ОСОБА_3, а розписка надана відповідачем не містить обов'язку щодо повернення ним особисто вказаних грошових коштів. Зазначене рішення суду сторонами оскаржувалось, втім залишено без змін судами апеляційної та касаційної інстанції.

Місцевим судом правильно враховано наявність двох розписок від 10 грудня 2009 року, згідно з якими відповідачем отримано грошові кошти в сумі 4 000 доларів США, зі змісту яких убачається дата отримання певної суми коштів, що є беззаперечним доказом отримання відповідачем від позивача грошових сум та наявності між сторонами відносин позики.

В тому числі, судом досліджено розписку (а.с. 75) від 10 грудня 2009 року, за умовами якої ОСОБА_2 підтвердив факт отримання коштів від ОСОБА_3, які йому передав ОСОБА_1 в сумі 4 000 доларів США та встановлено, що у вказаній розписці відсутній строк повернення коштів.

Суд першої інстанції, виходячи з відсутності в розписці ОСОБА_2 від 10 грудня 2009 року строку повернення позики, наявності факту пред'явлення 03 березня 2014 року вимоги відповідачу, вимог статей 1049 та 257 ЦК України, дійшов помилкового висновку про те, що строк на звернення до суду позивачем не пропущено, а прострочення виконання відповідачем договору позики розпочалось 04 квітня 2014 року з огляду на наступне.

Частинами першою та п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

Згідно змісту розписки ОСОБА_3 від 10 грудня 2009 року повернення коштів передбачено 21 грудня 2009 року (а.с. 8).

Розписка ОСОБА_2 про отримання коштів від ОСОБА_3, переданих для нього ОСОБА_1, не містить дати повернення коштів, проте для встановлення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відносин позики судом досліджувався зміст боргових розписок, написаних ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від 10 грудня 2009 року у своєму взаємозв'язку.

Представник відповідача ОСОБА_7 01 червня 2017 року звертався до суду із заявою про застосування строків позовної давності, в якій просив застосувати строк позовної давності у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики та відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 зазначила, що на час звернення із позовом до ОСОБА_2 у 2014 році, за результатами якого ухвалено рішення Дарницького районного суду від 19 серпня 2014 року за розпискою ОСОБА_3, строк позовної давності було пропущено, проте клопотання про його застосування відповідачем не подавалось.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні не навів будь-яких переконливих доказів на обґрунтування поважності причин пропуску строку на звернення до суду, натомість про порушене право позивача, а саме про не повернення коштів за розпискою, стало відомо після спливу дати повернення коштів, вказаної у розписці ОСОБА_3, а саме 21 грудня 2009 року.

Застосовуючи позовну давність, клопотання про яку подано представником ОСОБА_2, колегія виходить з того, що позикові правовідносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 встановлені як на підставі розписки ОСОБА_3, так і на підставі розписки ОСОБА_2 із остаточною датою повернення 21 грудня 2009 року, а тому строк пред'явлення 03 березня 2014 року вимоги відповідачу, як строк, з якого відраховується позовна давність, колегія не приймає до уваги, оскільки розписка ОСОБА_2 є похідною від зобов'язання і дати повернення позики, які встановлені у розписці, наданій ОСОБА_3

Отже, колегія суддів, встановивши наявність порушеного права позивача ОСОБА_1, вважає, що таке право має бути захищене, проте доходить висновку, що рішення підлягає до скасування та в позові має бути відмовлено у зв'язку із пропуском строку на звернення до суду.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду підлягає скасуванню, а в задоволенні позову слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Апеляційний суд м. Києва у складі колегії суддів, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити.

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 01 березня 2018 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги до цього суду.

Повне судове рішення складено 29 травня 2018 року.

Головуючий: В.А. Кравець

Судді: С.Г. Музичко

Л.Д.Махлай