Постанова № 74326456, 29.05.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/6331/15-ц 29.05.2018

Єдиний унікальний номер судової справи 490/6331/15-ц

Номер провадження 22-ц/784/793/18

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Категорія 46

Постанова

Іменем України

29 травня 2018 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Лисенка П.П., Царюк Л.М.,

з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,

за участі:

позивача ОСОБА_2,

представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

відповідача ОСОБА_5 та його представника - ОСОБА_6,

третьої особи - ОСОБА_7,

представника третьої особи ОСОБА_8,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_2 рішення, яке ухвалено Центральним районним судом міста Миколаєва під головуванням судді Черенкової Н.П., в приміщенні того ж суду 20 березня 2018 року о 09 годині 42 хвилині, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Чкалова 78», Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

УСТАНОВИЛА:

У червні 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позов мотивований тим, що квартира №АДРЕСА_1 не приватизована, належить до комунальної власності територіальної громади міста Миколаєва та була надана сторонам у справі у користування на підставі ордеру за №224, який видано 30 січня 1989 року.

У зазначеній квартирі починаючи з 28 грудня 1995 року зареєстрований син позивачів - відповідач ОСОБА_5, але більше десяти років останній за місцем реєстрації не проживає та не бере участі у її утриманні.

Будь-яких особистих речей відповідача в спірній квартирі не має. При цьому, весь цей час останній мав вільний доступ до квартири та перешкоди йому з боку позивачів не чинились.

Посилаючись на те, що відповідач втратив зв'язок з квартирою, так як без поважних причин не проживає в квартирі понад шість місяців, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 просили визнати ОСОБА_5 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, та звернувся з зустрічним позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2, в якому, просив усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення його у квартиру АДРЕСА_1

В обґрунтування своїх позовних вимог відповідач посилався на те, що він позбавлений можливості користуватися спірною квартирою, оскільки батьки перешкоджають йому у доступі до житла.

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 05 квітня 2016 року до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору залучено ОСОБА_7 та Службу у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради (а.с.59).

Наступною ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 27 листопада 2017 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору залучено Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Чкалова 78» (далі - ОСББ «Чкалова 78», а.с.148).

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 27 листопада 2017 року зустрічний позов ОСОБА_5 залишено без розгляду на підставі відповідної заяви останнього (а.с.116).

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 20 березня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що під час вирішення питання про втрату відповідачем права на користування жилим приміщенням з'ясуванню підлягають термін його відсутності та поважність причин такої відсутності. Проте позивачами не надано суду доказів на підтвердження відсутності ОСОБА_5 понад шість місяців саме без поважних причин.

Не погодившись із судовим рішенням, ОСОБА_3, ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просили рішення скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити їх позовні вимоги в повному обсязі.

При цьому, апеляційна скарга мотивована тим, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом неповно з'ясовані всі обставини справи. Так суд першої інстанції не звернув уваги на те, що у спірній квартирі відповідач не проживає тривалий час; не перевірив та не надав належної правової оцінки поясненням свідків, а також доводам позивачів про те, що факт не проживання відповідача в спірній квартирі, без поважних причин підтверджується наявними в матеріалах справах актами про не проживання від 22 червня 2015 року та від 23 грудня 2017 року.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Відповідно до положень ст.47 Конституції України кожен має право на житло; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону чи за рішенням суду.

Як зазначено у ст.9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.

Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява №19009/04, п.50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява №30856/03, п.41.

Згідно із ст.ст.71,72 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, проводиться в судовому порядку.

У п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України за №2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

Виходячи зі змісту ст.71 ЖК України, відповідно до вимог ст.264 ЦПК України та роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року за №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», при вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у ст.71 ЖК України строки.

З матеріалів справи убачається, що на підставі ордеру на житлове приміщення №224 серія №056115 від 30 січня 1989 року, виданого виконавчим комітетом Центральної Ради народних депутатів міста Миколаєва, ОСОБА_3 на склад сім'ї яка складалася з чотирьох осіб (чоловік ОСОБА_2, син ОСОБА_5 та дочка ОСОБА_3.), надано у користування трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, із житловою площею 39.84 кв.м. (а.с.10).

Згідно довідок Товариства з обмеженою відповідальністю ЖЕК «Забота» за №1475 від 29 травня 2015 року та за №5697 від 19 грудня 2015 року у квартирі №АДРЕСА_2 проживають з правом на житлову площу - ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (а.с.8,38).

Відповідно до акту від 22 червня 2015 року, складеного мешканцями будинку №78, що знаходиться по вулиці Чкалова в місті Миколаєві, ОСОБА_5 у спірній квартирі не проживає більше десяти років, за комунальні послуги не сплачує, капітальні та поточні ремонти не проводить, не відноситься до вищевказаної квартири як до свого постійного місця проживання та особистих речей у квартирі не має (а.с.9).

Аналогічну інформацію містять і акти підписані мешканцями зазначеного будинку 21 грудня 2015 року та 13 грудня 2017 року (а.с.31,131).

Звертаючись до суду та порушуючи питання про визнання відповідача, таким, що втратив право користування житловим приміщенням, позивачі посилались на акти про не проживання відповідача, складені 22 червня 2015 року і 13 грудня 2017 року, згідно яких відповідач не проживав в спірній квартирі більше десяти років.

Разом з тим, на думку колегії суддів, зазначені документи не є належними доказами у справі, оскільки не містять у собі достовірних даних щодо строку відсутності відповідача у спірній квартирі та інформації щодо причин не проживання відповідача в спірному приміщенні. Сам факт не проживання відповідача у зазначеній квартирі не є підставою для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки відповідно до правил ст.71 ЖК України, підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є не проживання понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин.

Разом з тим, з пояснень сторін встановлено, що відповідач не проживав у спірній квартирі через те, що між сторонами склались неприязні стосунки, через які останній звертався до органів поліції із відповідною заявою.

Так, зі змісту листа Начальника Центрального відділу поліції головного управління Національної поліції у Миколаївській області №16/1941 від 14 грудня 2015 року вбачається, що відповідач ОСОБА_5 у присутності дільничного інспектора поліції отримав від своєї матері ключі від квартири №АДРЕСА_2 (а.с.42).

За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи позивачів про не проживання ОСОБА_5 у спірній квартирі більше десяти років без поважних причин не є переконливим, оскільки не відповідають у повній мірі матеріалам справи і не підтверджені належними доказами, що вірно констатував і суд першої інстанції.

Будь - яких інших доказів на підтвердження не проживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин позивачами не надано.

Отже, оскільки вичерпного переліку поважних причин не проживання у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, в зв'язку з чим вищезазначене питання повинно вирішуватися судом у кожному випадку з урахуванням конкретних обставин справи, колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідач не проживав у квартирі з поважних причин, не втрачав зв'язок зі спірною квартирою, продовжував ставитися до неї як до свого житла, а його періодична відсутність була викликана обставинами, пов'язаними з конфліктною ситуацією, що виникла між сторонами.

Посилання позивачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на вибуття відповідача на постійне місце проживання за іншою адресою, не мають правого значення для вирішення даної справи, оскільки позов пред'явлено саме з підстав відсутності останнього за місцем проживання без поважних причин понад встановлені законом строки на підставі положень ст.ст.71,72 ЖК Української РСР.

За такого, ураховуючи наведене, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про відмову у задоволені позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_2

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанцій містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Стосовно ж тверджень осіб, які подали апеляційну скаргу, про наявність процесуальних порушень при розгляді судом першої інстанції позову, то вони не можуть слугувати скасуванню оскарженого рішення, оскільки більша частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мають місце, носять формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, то апеляційна скарга в силу ст.375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 20 березня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: П.П. Лисенко

Л.М. Царюк

Повний текст судового рішення

складено 30 травня 2018 року