Постанова № 74323586, 24.05.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний №323/2630/17 Головуючий у 1 інстанції Гуцал О.П.

Провадження № 22-ц/778/1687/18 Суддя-доповідач ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2018 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.

ОСОБА_2

за участю секретаря судового засідання Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 29 січня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів, -

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів.

В позові зазначав, 18.03.2009 року відповідач підписав заяву, посвідчену нотаріусом, в якій вказав, що отримав від позивача 300000,00 грн. В цій же заяві відповідач вказав про свій обов’язок продати позивачу земельну ділянку площею 5,8808 га, розташовану на території Новоселівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області після зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. У випадку відмови від укладення договору відчуження відповідач зобов’язався повернути кошти в сумі 300000,00 грн. за першою вимогою. Після підписання вищезазначеної заяви, вказана земельна ділянка була надана позивачу в оренду. У 2016 році відповідач подав позовну заяву, в якій просив серед іншого визнати недійсним договір оренди вищезазначеної земельної ділянки. Подавши такий позов відповідач фактично відмовився від виконання своєї заяви від 18.03.2009 року про продаж вищезазначеної земельної ділянки. На вимогу повернути отримані кошти відповідач не реагує, гроші не повертає.

Посилаючись на викладене, просив суд стягнути з відповідача на його користь грошові кошти в сумі 300000,00 грн. та понесені ним судові витрати.

Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 29 січня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції не застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, а саме ст..ст. 1046, 1047 ЦК України.

Відповідачем ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5 надано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що у позовній заяві ОСОБА_3 зроблено необґрунтоване та безпідставне посилання на ст..ст. 1046, 1047, 1049 ЦК України, які регулюють відносини при укладені договорів позики. Доказів укладання саме договору позики позивачем не було надано. Вважає апеляційну скаргу необґрунтованою та безпідставно. Просить залишити рішення суду першої інстанції у цій справі без змін.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що згідно до заяви від 18.03.2009 року, адресованої в компетентні органи, ОСОБА_4 зазначив, що він отримав від ОСОБА_3 300000,00 грн. 18.03.2009 року. Цією заявою відповідач довів до відома всіх зацікавлених осіб про свій обов’язок продати ОСОБА_3 земельну ділянку площею 5,8808 га, розташовану на території Новоселівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області після зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. У випадку відмови від укладення договору відчуження відповідач зобов’язався повернути кошти в сумі 300000,00 грн. за першою вимогою.

Зазначена заява посвідчена ОСОБА_6, нотаріусом Гуляйпільської державної нотаріальної контори Запорізької області. Факти, зазначені в заяві нотаріусом не перевірялися.

У 2009 році позивач та відповідач уклали договір оренди належної відповідачу земельної ділянки.

Відповідач у серпні 2017 року звернувся до Оріхівського районного суду Запорізької області із позовною заявою до ОСОБА_3 та ТОВ «Преображенське» про визнання безвідкличної довіреності та договору оренди землі недійсним та усунення перешкод у здійсненні права користування майном.

Після отримання зазначеної позовної заяви ОСОБА_3 направив 14.08.2017 року відповідачу вимогу про повернення 300000,00 грн., оскільки розцінив зазначене як відмову від укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки в майбутньому.

Вимога отримана відповідачем 19.08.2017 року та залишена без задоволення і відповідної відповіді про це.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості з відповідача, посилаючись на положення ст.ст.1046, 1047, 1049 ЦК України, зазначивши про те, що між ним та відповідачем було укладено договір позики.

Відповідно до ст.. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

За змістом статті 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

За статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Відповідно до статті 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що розписка (заява) як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Судом першої інстанції вірно встановлено із заяви, складеної 18.03.2009 року, вбачається, що 18.03.2009 року ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 300000,00 грн.

З подальшого змісту заяви щодо зобов’язання продати ОСОБА_3 земельну ділянку вбачається, що сума в розмірі 300000,00 грн. отримана в рахунок майбутнього продажу земельної ділянки після зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення.

Також заява про отримання грошових коштів містить зобов’язання про їх повернення у разі відмови від укладення договору відчуження.

Зі змісту заяви від 18.03.2009 року не вбачається, що відповідач брав в борг у позивача грошові кошти, оскільки в заяві вказано про отримання грошових коштів за продаж в майбутньому земельної ділянки.

Суд першої інстанції правильно встановив, що належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо безпідставності вимог позивача про стягнення з відповідача грошових коштів за договором позики, оскільки суд розглядає позовні вимоги в межах заявлених вимог, а позивачем та його представником не доведено належними доказами факт укладення між позивачем та відповідачем договору позики.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Доводи апеляційної скарги повністю повторюють зміст її позовної заяви, були предметом дослідження суду першої інстанції, який дав їм належну оцінку у своєму рішенні, і повторної перевірки ці доводи не потребують.

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Порушень матеріального чи процесуального закону, які могли б призвести до скасування судового рішення, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 29 січня 2018 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 30 травня 2018 року.

Головуючий:

Судді: