Постанова № 74313879, 21.05.2018, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" травня 2018 р. Справа № 926/3774/17

м. Львів

Львівський апеляційний господарський суд, у складі колегії суддів:

головуючого (судді – доповідача): Бойко С.М.,

суддів: Бонк Т.Б.,

ОСОБА_1,

секретар судового засідання Кострик К.І.,

явка учасників процесу:

від позивача – не з’явився;

від відповідача – не з’явився;

розглянув апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Вілла-Фарм» б/н від 12.02.2018,

на рішення господарського суду Чернівецької області від 18.01.2018, суддя: Миронюк С.О., м. Чернівці, повний текст рішення складено – 24.01.2018,

за позовом публічного акціонерного товариства «Галичфарм», м. Львів,

до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю «Вілла-Фарм», м.Чернівці,

про cтягнення заборгованості в сумі 208 241,96 грн.,

ВСТАНОВИВ:

публічне акціонерне товариство «Галичфарм» звернулось до господарського суду Чернівецької області з позовом про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю «Вілла-Фарм» 208 241,96 грн., з яких: 184 885,60 грн. основна сума боргу, 23 356,36 грн. – пені в зв’язку з простроченням виконання обов’язку по оплаті вартості поставленого товару, передбаченого специфікацією за №1 від 22.03.2017 до договору поставки за №13/2017ПГ-ГФ від 01.03.2017укладеного між сторонами.

Правовими підставами позову зазначає ст.ст. 525, 526, 530, 549, 550, 624, 625, 629, 638, 712 ЦК України, ст.ст. 173-175, 193 ГК України.

Рішенням господарського суду Чернівецької області від 18.01.2018 позов задоволено повністю з тих підстав, що доказами по справі встановлено, що відповідач порушив зобов’язання за договором поставки №13/2017ПГ-ГФ від 01.03.2017 з оплати вартості поставленого товару.

За коротким змістом вимог апеляційної скарги відповідач просить скасувати рішення господарського суду Чернівецької області від 18.01.2018 та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову з тих підстав, що у відповідача не виник обов’язок щодо оплати поставленого товару, оскільки за п. 4.2. договору №13/2017ПГ-ГФ від 01.03.2017 покупець має право на використання відстрочення платежу, яким останній і скористався до 31.12.2017 повідомивши продавця листом від 11.04.2017, що не враховано місцевим господарським судом.

Суд першої інстанції безпідставно виходив з можливості отримання відстрочення в залежності до триваючого характеру відносин.

Апелянт вважає, що вимоги позивача про стягнення спірної суми боргу є передчасним.

Відповідно до узагальнених доводів апеляційної скарги підставою для скасування рішення суду першої інстанції є неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

Згідно з узагальненими доводами та запереченнями на апеляційну скаргу, які викладені у відзиві, позивач покликається на те, що відстрочення платежу передбачено п. 4.2. договору №13/2017ПГ-ГФ від 01.03.2017 виникає лише за умови дотримання відповідачем умов закупки товару та своєчасності розрахунків за нього, тоді як вказані умови відповідачем не дотримані. Одноразовий характер поставки згідно з договором №13/2017ПГ-ГФ від 01.03.2017 виключає можливість застосування відстрочення платежу за поставлений товар.

Позивач заперечує одержання листа відповідача від 11.04.2017, а також погодження ним пропозиції щодо відстрочення оплати за поставлений товар.

В судове засідання 21.05.2018 представники сторін повторно не з’явились, а тому у відповідності до п. 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України суд розглядає справу за їх відсутності.

Розглянувши наявні в справі докази, давши оцінку доводам апелянта та запереченням позивача, апеляційний господарський суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Вілла-Фарм» без задоволення, а рішення господарського суду Чернівецької області від 18.01.2018 – без змін, з огляду на наступне.

За встановленими судом першої інстанції та неоспорених обставин між публічним акціонерним товариством «Галичфарм» (надалі - постачальник, позивач) та товариством з обмеженою відповідальністю «Вілла-Фарм» (надалі - покупець, відповідач) укладено договір поставки №13/2017ПГ-ГФ від 01.03.2017 (а.с.10-12). Згідно з пунктами 1.1 та 1.2. якого позивач зобов’язується здійснити поставку лікарських засобів, дієтичних добавок в обсягах, визначених у специфікаціях, які є невід’ємною частиною даного договору, а покупець зобов’язується прийняти товар та оплатити його вартість.

Відповідно до п. 9.1. договору, останній набирає чинності з 01.03.2017 та діє до 31.12.2017, а в частині взаєморозрахунків – до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за договором.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України унормовано, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом ч. 1, 2 ст. 631 ЦК України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Отже, набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов’язки по договору, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) стає правовідносинами, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.

Таким чином, досягнувши згоди щодо всіх істотних умов сторони уклали договір, внаслідок чого між ними виникли взаємні права та обов’язки, а відповідний договір набрав чинності. Зазначене свідчить про те, що сторони встановили межі здійснення своїх прав та обов’язків за договором.

За змістом договором між сторонами укладено договір поставки, за яким продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частини перша, друга статті 712 ЦК).

Отже, судом першої інстанції правильно встановлено, що правовідносини сторін у справі, яка розглядається, виникли з договору поставки.

Відповідно до п. 3.2. договору, асортимент, кількість, ціна та термін оплати товару, що є погодженими між сторонами, та загальна вартість кожної окремої поставки вказується в специфікаціях, що є невід’ємною частиною цього договору, та в рахунках-фактурах (у випадку попередньої оплати).

На виконання умов договору сторонами погоджено специфікацію № 1 від 22.03.2017 (а.с.13), згідно якої позивач зобов’язався поставити визначений товар на загальну суму 220 883,35 грн. в т.ч. ПДВ.

Пунктом 3.5 договору передбачено, що право власності на товар переходить до покупця з моменту підписання товарної накладної уповноваженим представником покупця.

На виконання п. 3.5 договору позивач передав у власність уповноваженому представнику відповідача медикаменти в кількості 3 палети вагою брутто 614 450 кг на загальну суму 220 885,60 грн., що підтверджується товарною накладною №СD2017000540 від 03.04.2017 (а.с.15) та довіреністю №5 від 31.03.2017 (а.с.16).

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинним є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Як унормовано ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинні документи повинні мати такі обов’язкові реквізити як: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Вказана вище товарна накладна, за якою здійснена поставка, містить всі необхідні ознаки визначені ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а відтак є первинним документом. Отже, господарська операція щодо поставки товару відбулась.

Що стосується наявної у матеріалах справи товарно-транспортної накладної за №СD2017000540 від 03.04.2017 (а.с.17), апеляційний господарський суд зазначає наступне. У відповідності до Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, які затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року №363, товарно-транспортна накладна – єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи. Згідно даного визначення товарно-транспортна накладна є документом для перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Згідно з положеннями ст. 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» товарно-транспортна накладна включена до переліку документів, на підставі яких виконуються вантажні перевезення автомобільним транспортом.

Апеляційний господарський суд здійснив оцінку належності, допустимості, достовірності кожного доказу наявного у справі окремо, а також достатність, достовірність і взаємний зв’язок їх у сукупності та дійшов до висновку про те, що вищезазначена товарно-транспортна накладна додатково підтверджує товарність господарської операції з поставки обумовленого договором товару.

Положеннями частин першої, другої статті 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов’язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов’язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Таким чином, з системного аналізу вищенаведених норм чинного законодавства та умов договору вбачається, що обов’язку постачальника щодо передачі товару кореспондує обов’язок покупця з його оплати.

Отже, враховуючи вищенаведене суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про виникнення у відповідача обов’язку сплатити 220 885,60 грн. за поставлений товар.

Відповідно до ст. 526 ЦК України та ст. 193 ГК України, зобов’язання повинні виконуватися належним чином згідно умов договору та актів цивільного законодавства, а при відсутності таких вказівок відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Метою встановлення договірних строків є визначення сторонами за договором певного періоду в часі, у який мають бути виконані конкретні зобов'язання, визначені договором. Встановлюючи строки виконання зобов’язань в умовах договорів сторони забезпечують стабільність, послідовність та правову певність поведінки учасників договірних відносин, що гарантує справедливість, розумність й добропорядність сторін під час виконання договору.

Водночас, недотримання вищезазначених строків виходить за обумовлені сторонами межі здійснення прав та обов’язків за договором, й надає одній зі сторін, яка його порушує, безпідставну перевагу в цих господарських відносинах, внаслідок чого порушується баланс приватноправових інтересів сторін договору.

Порядок розрахунків між покупцем та постачальником передбачений пунктом 4.1. договору, відповідно до якого, покупець оплачує повну вартість отриманого товару шляхом прямих банківських переказів з відстрочкою платежу протягом 45 календарних днів з дати поставки товару.

Крім того, строк оплати товару також визначений специфікацією №1 від 22.03.2017.

В силу ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У статті 611 ЦК України зазначено, що у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до ч. 2 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Таким чином, однією з необхідних умов для встановлення прострочення по виконанню обов’язку відповідача щодо оплати поставленого товару є визначення моменту виникнення конкретного договірного обов’язку, а також розміру грошової суми такого обов’язку.

Оскільки, специфікацією №1 від 22.03.2017 (а.с.13) та п. 4.1. договору, передбачено, що покупець зобов'язується провести розрахунки на протязі 45 календарних днів з дати поставки товару, яка відбулася 03.04.2017, то строк своєчасної оплати товару сплив 18.05.2017.

Відповідач не здійснив своєчасної оплати за поставлений товар, внаслідок чого в період з 18.05.2017 по 30.08.2017 існувала заборгованість у розмірі 220 885,60 грн.

В наступному, а саме 30.08.2017 відповідачем здійснено часткову оплату в розмірі 36 000,00 грн. за отриманий ним товар, що підтверджується випискою по особовому рахунку позивача (а.с.21).

Таким чином, місцевий господарський суд дійшов до правильного висновку, що сума неоплаченого основного боргу на момент пред’явлення позову становить 184 885,60 грн. (220 885,60 грн. - 36 000,00 грн.).

З цих підстав, правильним є висновок місцевого господарського суду про обґрунтованість стягнення з відповідача на користь позивача вартості поставленого товару на загальну суму 184 885,60 грн.

Апеляційний господарський суд погоджується з запереченнями позивача на апеляційну скаргу про те, що відстрочення платежу, яке передбачено п. 4.2. договору №13/2017ПГ-ГФ від 01.03.2017 виникає за умови дотримання відповідачем умов закупки товару та своєчасності розрахунків за нього, тоді як вказані умови відповідачем не дотримані. Окрім того, одноразовий характер поставки згідно з договором №13/2017ПГ-ГФ від 01.03.2017 виключає можливість застосування відстрочення платежу за поставлений товар.

Судами не встановлено, а відповідачем не доведено наявність погодження між сторонами відстрочення оплати за поставлений товар. З цих відстав, відхиляються доводи апеляційної скарги в частині використання відповідачем відстрочення платежу до 31.12.2017.

Відповідно ч. 1, 2 ст. 20 ГК України, держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: застосування штрафних санкцій.

Отже, загальна норма ГК України передбачає захист у вигляді застосування штрафних санкцій до суб'єктів які неналежно виконуються зобов’язання.

Згідно з ч.1 ст. 230 ГК України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Частиною 4 статті 231 ГК України визначено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ч. 6 ст. 231 ГК України, штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

За змістом ч. 1 ст. 199 ГК України, виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

Отже, передбачене частиною шостою статті 231 ГК України формування відповідальності за порушення грошових зобов'язань застосовується, якщо інше не узгоджено сторонами в договорі або не передбачено законом.

Відповідно до п. 4.3 Договору у випадку порушення строків оплати за поставлений товар покупець, за вимогою підприємства, виплачує останньому пеню в розмірі 0,1% від вартості поставленого товару за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на момент прострочення, від несплаченої суми за кожен день прострочення.

Щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даною нормою передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

За правилами ч. 1 ст. 223 ГК України при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК України, якщо інші строки не встановлено ГК України.

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) передбачено спеціальну позовну давність в один рік.

Відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

За положеннями ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

Ураховуючи викладене, початком нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано за умовами договору.

Таким чином, враховуючи вищезазначені положення законодавства, апеляційний господарський суд, перевіривши правильність нарахування пені, погоджується з висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість стягнення пені за несплату вартості товару в період з 19.05.2017 по 30.10.2017 в сумі 23 356,36 грн.

За таких умов, суд першої інстанції, правильно з’ясував характер спірних правовідносин, які склались між сторонами та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред’явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1-3 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вищенаведені доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків місцевого господарського суду, а тому рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

В зв’язку з тим, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а тому судовий збір, сплачений відповідачем за подання апеляційної скарги залишається за апелянтом.

Керуючись ст. ст. 236, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

рішення господарського суду Чернівецької області від 18.01.2018 у справі №926/3774/17 – залишити без змін.

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Вілла-Фарм» – залишити без задоволення.

Судовий збір в розмірі 1762,00 грн. залишити за апелянтом.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі ст.ст. 286-289 ГПК України.

Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Головуючий суддя: С.М. Бойко

Судді: Т.Б. Бонк

ОСОБА_1

Повний текст постанови підписано 29.05.2018.