Постанова № 74291805, 24.05.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний № 331/6697/17 Головуючий у 1 інстанції: Жукова О.Є.

провадження № 22-ц/778/1702/18 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Маловічко С.В.

суддів: Гончар М.С.

Кочеткової І.В.

при секретарі: Семенчук О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 січня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» про визнання недійсним кредитного договору,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом до ПАТ «Український бізнес банк» про визнання недійсним кредитного договору.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що укладений між ним та відповідачем кредитний договір КАВБКФ/1012548.1 від 20.06.2013р. не містить суттєвих умов, а саме: умов про порядок припинення дії договору; правил, які б регулювали відповідальність за неналежне виконання банком умов договору; у договорі неправомірно встановлено сплату щомісячної комісії; при укладанні договору банк обмежив його право як споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про кредит; умови договору є несправедливими, оскільки дають відповідачу право дострокового розірвання кредитного договору в односторонньому порядку; в нього включені положення, згідно з якими на позичальника покладається обов'язок укласти договір добровільного страхування від нещасного випадку виключно у страховій компанії яка рекомендована банком. Вказував, що кредитний договір суперечить приписам ст. ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст. 627, 628 ЦК України, ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг». Посилаючись на вказані обставини, просив визнати недійсним кредитний договір КАВБКФ/1012548.1, укладений між ним та відповідачем 20.06.2013 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 січня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність і необґрунтованість рішення суду у зв»язку з порушенням судом норм матеріального права, неправильною оцінкою наявних у справі доказів, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов.

Відповідач, будучи повідомлений про час, день та місце розгляду справи належним чином, про що мається зворотне поштове повідомлення про отримання ним судової повістки 11.05.2018р., в судове засідання апеляційного суду 24 травня 2018р. свого представника не направив, про причини неявки апеляційний суд не повідомив, клопотань про відкладення справи не надав.

Судові повістки про виклик до судових засідань на 26 квітня та 24 травня 2018р., спрямовані позивачу ОСОБА_3 на зазначену ним адресу: АДРЕСА_1, за якою він зареєстрований і яку вказав у позові та апеляційній скарзі, повернулись без вручення за закінченням терміну зберігання ( а.с. 16, 93-96). Зазначений ним номер мобільного телефону НОМЕР_1 знаходився або поза зоною досяжності, або не відповідав ( а.с. 100).

За таких обставин, відповідачу повістка вважається доставленою за вказаною ним адресою у відповідності до положень ст. 131 ЦПК України.

Зважаючи на зазначене, апеляційний розгляд було проведено у відповідності до ч. 2 ст. 372 ЦПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що 20.06.2013 року між ПАТ «Укрбізнесбанк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № КАВБКФ/1012548.1, за умовами якого, банк надав позичальнику у тимчасове користування довгостроковий кредит, сума якого визначена сторонами в п. 1.2 кредитного договору та складає 55 000 грн. на строк з 20.06.2013р. до 19.06.2017р. (п. 1.3 кредитного договору), з процентною ставкою за користування кредитом у розмірі 7,000 % річних (а.с. 8-10).

Кредит був наданий позивачу на придбання авто з пробігом, як це встановлено п. 1.4. кредитного договору.

У відповідності до п. 1.1 кредитного договору ОСОБА_3 зобов'язався повернути кредит, сплатити комісії банку і проценти за користування кредитом в порядку та на умовах, встановлених кредитним договором.

Відповідно до п. 4.2 кредитного договору позивач зобов'язаний погашати заборгованість за договором (кредит, відсотки за користування кредитом, суми комісій) у строки, визначені Графіком і цим договором.

Пунктом 4.3 кредитного договору передбачено обов'язок позичальника щомісячно не пізніше останнього числа поточного місяця сплатити банку комісію за супровід кредитного договору.

Згідно з п. 4.4 кредитного договору у разі виникнення простроченої заборгованості (відповідно до п. 5.3) ОСОБА_3 сплачує банку 14 % річних, нарахованих на суму простроченої заборгованості від дати виникнення такої заборгованості до дати її погашення.

Крім того, банк має право у разі невиконання або невчасного виконання зобов'язань (відповідно до п. 6.5), зазначених у п. 4.7 цього договору, вимагати від позивача сплатити штраф у розмірі 10 % від суми залишку заборгованості за даним договором.

Відповідно до п. 6.3 кредитного договору, банк має право вимагати від позичальника дострокового розірвання кредитного договору та/або дострокового погашення та повернення виданих кредитних коштів, сплати процентів, нарахованих за кредитом, комісій, неустойок і збитків у випадку: непогашення процентів та/або щомісячного внеску по кредиту згідно Графіка; недотримання умов цього договору; несплати комісій (штрафу, пені), передбачених кредитним договором.

Пунктом 8.1 кредитного договору визначено, що сукупна вартість кредиту, яка включає вартість всіх супутніх послуг і інших фінансових зобов'язань, вказана у Додатку № 2 до цього договору.

Згідно з п. 8.2 кредитного договору сторони підтверджують, що позичальнику надана повна інформація про всі умови кредитування банком фізичних осіб, і з усіх запропонованих ОСОБА_3 обрав саме дані умови кредитування, що містяться в цьому договорі.

Таким чином, між сторонами виникли зобов`язальні правовідносини, які регулюються нормами глав ст. 47-49 ЦК України і спеціальними нормами глави 71 ЦК України, а також Законом України «Про захист прав споживачів».

Проаналізувавши ретельно умови кредитного договору в розрізі зазначених позивачем доводів щодо його невідповідності вимогам ст. ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст. 627, 628 ЦК України, ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмовив в задоволенні позову.

В апеляційній скарзі позивач зазначив, що кредитний договір взагалі не містить у собі умов про порядок припинення дії договору. Договір не містить також правил, які б регулювали відповідальність ні за виконання, ні за неналежне виконання Банком умов договору. Дані умови є істотними для даного виду договорів з огляду на приписи статті 628 ЦК України.

Судом не враховано, що обов'язковість включення до кредитних договорів таких умов як відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору та порядок припинення дії договору, врегульовано законом (ст. 6 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» та ч. 1 ст. 628 ЦК України) і не може змінюватись волевиявленням сторін. Вважає, що відсутність цих умов в договорі є підставою для визнання його недійсним.

Також в апеляційній скарзі вказується на порушення оспорюваним договором ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки договір містить також інші несправедливі умови, а саме: банк має право змінювати умови договору в сторону обтяження позичальника, в той час як позичальнику такого права не надано, і цим порушується принцип рівності сторін, банку надано право збільшувати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку.

Між тим, як вбачається зі змісту оспорюваного кредитного договору він є типовим як у ПАТ «Український бізнес банк», так і для інших банків. Та, враховуючи, що саме позичальник звертається до банку за послугою про позику грошей, то саме він може обирати, у яких банках умови типового договору з даного питання є для нього найбільш прийнятними.

Оскільки обов»язок банку у кредитному договорі полягає лише у видачі кредиту, що породжує у позичальника обов»язок з його повернення протягом певного строку, то саме для останнього і встановлюється більший обсяг відповідальності за порушення цього зобов»язання та певні обтяження, спрямовані на досягнення мети виконання позичальником обов»язку щодо його повернення.

Таке становище викликано статусом сторін цього договору, де банк виступає кредитором, здійснивши свій обов»язок однією дією - наданням кредитних коштів, а інша сторона є боржником, який тривалий час виконує обов»язки до повного погашення кредиту, який виданий у цій справі на чотири роки. Звідси і нерівність у відповідальності, обсяг якої для боржника є більшим, оскільки більшими є і його зобов»язання порівняно з банком, оскільки він має повернути не тільки надану суму, а й сплатити за неї визначену плату у вигляді відсотків та за супровід кредиту певну суму комісії, що не може свідчить про дисбаланс у договірних відносинах, а випливає із самої суті кредитного договору.

Довід апелянта про відсутність порядку припинення договору є неспроможним, оскільки це є очевидним, що договір припиняється виконанням, проведеним належним чином, а саме шляхом погашення боржником всієї заборгованості як у визначені строки, так і достроково, що передбачено п. 7.2 договору, а також шляхом його розірвання банком у випадку невиконання позичальником умов договору, що передбачено п. 6.3. Інші випадки припинення, які не указані договором, унормовані загальними засадами цивільного кодексу про припинення дії договорів.

Суд правильно визнав, що за вказаними підставами не можна визнати недійсним оспорюваний кредитний договір.

Також в скарзі йдеться про несправедливі умови договору, якими позивач вважає покладення на нього обов'язку як на позичальника укласти договір страхування у компанії, яку він не може вибрати сам, а лише в обраній банком. За порушення цієї вимоги на нього накладається штраф у розмірі 10 % від суми залишку заборгованості за кредитом.

Вибір страхової компанії банком для здійснення страхування від нещасного випадку позичальником самого себе не є тією істотною умовою, від якої залежить дійсність кредитного договору, а ця умова спрямована лише на забезпечення банку статусу вигодо- набувача для повернення грошових коштів у такому випадку. Тому це також не є підставою для визнання недійсним кредитного договору між сторонами у справі.

Наступним доводом ОСОБА_3 наводить ту обставину, що суд безпідставно не прийняв до уваги умову договору про встановлення йому сплати щомісячної комісії, яка суперечить чинному законодавству.

З цього приводу встановлено, що відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007р. № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь ( ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку ( прийняття платежу від споживача, тощо), або їх вчиняє банк чи споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди до кредитного договору, тощо).

Позивач посилався на правову позицію Верховного суду України, яка висловлена ним в постанові від 16 листопада 2016 року по цивільній справі № 6-1746цс16, згідно з якою, по- -перше, комісія повинна бути платою за конкретну послугу, тобто матеріальне або нематеріальне благо, яке надається банком позичальнику за замовленням останнього; по-друге, кредитний договір має містити обґрунтований розрахунок розміру комісії в залежності від якості та кількості наданих послуг. Вважає, що комісія по даному договору зазначеним вимогам не відповідає.

Суд за цією вимогою позивача проаналізував п. 4.3, згідно з яким передбачено комісію за супровід кредитного договору, та зробив висновок, що встановлення такої умови щодо комісії не протирічить чинному законодавству, оскільки вона визначена як супутня послуга.

Апелянт наголошує на тому, що такі висновки суду є помилковими, оскільки текст договору не містить розрахунку комісії в залежності від якості та кількості наданих послуг, а також визначення «супровід кредитного договору», переліку конкретних дій банку щодо такого супроводу, вартість таких дій для позичальника. А додаток № 2 до договору із зазначенням реальної вартості кредиту, усіх супутніх послуг, зокрема, комісії і інших фінансових зобов'язань позичальника сторони взагалі не підписували.

Колегією перевірені ці ствердження апелянта та визнані неспроможними за такими підставами.

Відповідно до статті 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», споживач не зобов»язаний

сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені в договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються, зокрема, сума кредиту; детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов»язаних з одержанням, обслуговуванням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту.

Згідно з визначенням, наданим у ст. 1 ЗУ «Про захист прав споживачів», послуга - діяльність виконавця з надання споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що надання кредиту та його супроводження, зокрема, обслуговування, є фінансовою послугою та підпадає також під визначення послуги, яке надане у статті 1 ЗУ «Про захист прав споживачів».

Отже, в кредитному договорі, що є предметом оспорювання у цій справі, передбачена комісія за супровід кредитного договору, яка включена до сукупної вартості кредиту; вона встановлена у твердій грошовій сумі, що вбачається з планового графіку погашення кредиту, викладеному у Додатку № 1 до кредитного договору, який підписаний ОСОБА_3 При цьому, її зміна не передбачена умовами договору, що не суперечить вищенаведеним вимогам законодавства.

В той час, як дисбалансом та несправедливими умовами за положення Закону «Про захист прав споживачів» вважається можливість зміни плати за обслуговування кредиту чи встановлення її розміру у відсотковому вираженні від наданого кредиту або його непогашеної частини, і саме це є підставою для визнання таких умов договору недійсними.

Зважаючи на вказане, суд дійшов правильного висновку про те, що включення до договору плати за супровід кредиту у твердій грошовій сумі, не є підставою для визнання договору недійсним, з яким погоджується апеляційний суд.

Вбачається, що при підписанні договору позичальник ОСОБА_3 в п. 8.2 договору підтвердив, що йому надана повна інформація про всі умови кредитування банком фізичних осіб і з усіх запропонованих ОСОБА_3 обрав саме дані умови кредитування. Належний позивачу примірник оригіналу договору з додатком до нього (№ 1- «Плановний графік погашення кредиту і оплати комісій, відсотків без урахування вартості послуг сторонніх організацій ») йому у вручено банком при підписанні даного договору .

Протягом строку дії договору ОСОБА_3 частково виконував умови оспорюваного ним договору, та строк повернення кредиту настав 19.06.2017р.

Проте 19.08.2016р. банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення з нього заборгованості за цим кредитним договором, яка станом на 13.05.2016р. становила 39 368,09 грн., який був задоволений рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2017р.

Апеляційна скарга ОСОБА_3 на вказане рішення залишення без задоволення ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 08серпня 2017р., а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Та тільки після цього - 28.09.2017р. ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання кредитного договору недійсним.

Між тим, кредитний договір № КАВБКФ/1012548.1 від 20.06.2013р. вже був предметом перевірки судом першої та апеляційної інстанцій при розгляді вищенаведеної цивільної справи є.у. № 331/5318/16, та суди не знайшли підстав вважати його не відповідаючим чинному законодавству, а тому задовольнили позов банку про стягнення заборгованості з відповідача.

Таким чином, під час апеляційного розгляду скарги позивача не встановлено підстав для її задоволення та скасування рішення, а тому у відповідності до вимог ст.. 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2018 року задоволено заяву ОСОБА_3 про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги та відстрочено йому сплату судового збору до ухвалення судового рішення у цій справі апеляційним судом.

Однак, колегія при вирішення питання щодо судового збору бере до уваги нову правову позицію Верховного Суду з питання судового збору у справах про захист прав споживачів, висловлену у постанові від 22.03.2018р.

Так, Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції, висловленої Верховним Судом України у 2017 році у справах № 6-185цс17 і № 6-916цс17, згідно з якою споживач звільнявся від сплати судового збору лише при поданні позовної заяви та мав сплачувати такий збір за подання до суду, зокрема, апеляційної скарги.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що порушені права споживача можуть бути захищені не лише у суді першої інстанції, але й у судах інших інстанцій, розгляд справи в яких є частиною єдиного цивільного процесу.

Тому апеляційний суд скасовує свою ухвалу від 16 березня 2018р. в частині відстрочки ОСОБА_3 судового збору до ухвалення судового рішення за його апеляційною скаргою та вважає, що останній як споживач звільнений від його слати за подання апеляційної скарги на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 січня 2018р.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 січня 2018 року у цій справі залишити без змін.

Скасувати ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2018р. в частині відстрочки ОСОБА_3 сплати судового збору за подання апеляційної скарги до ухвалення судового рішення за наслідками розгляду його скарги та вважати його звільненим від судового збору у відповідності до ст. 22 ЗУ «Про захист прав споживачів».

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 29 травня 2018р.

Головуючий:

Судді: