Рішення № 74284836, 17.05.2018, Лівобережний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя)

Справа №265/7936/17

Провадження №2/265/337/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 травня 2018 року місто Маріуполь

Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого судді Гноєвого С. С.,

за участю секретаря Мамаєвої С.В.,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Маріуполя Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Державного підприємства «Маріупольський морський торгівельний порт» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Державного підприємства «Маріупольський морський торгівельний порт» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення моральної шкоди. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що відповідно до наказу від 29.08.2016 року за № 1524/к його було прийнято на посаду інженера відділу розслідувань та аналітичної роботи Служби морської безпеки Державного підприємства «Маріупольський морський торговельний порт» з 05.09.2017 року. 31.08.2017 року між ним та Міністерством оборони України, в особі ТВО командира військової частини А1048 полковника ОСОБА_4 було укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб сержантського та рядового складу строком на 3 роки. 02.10.2017 року наказом № 1237/к про припинення трудового договору його було звільнено із займаної посади на підприємстві з 31.08.2017 року на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України, ст. 21 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу». Даний наказ він отримав поштою рекомендованим листом з повідомленням 17.10.2017 року. З вищевказаним наказом про звільнення із займаної посади він не згодний, вважав що, насамперед, порушено його конституційні права, а саме, відповідно до ст. 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Частиною 5 статті 17 Конституції передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Відповідно до статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Крім того, його було звільнено в порушення Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та вимог Кодексу Законів про Працю України. Внаслідок порушення його трудових прав, незаконного звільнення, невиплати середнього заробітку, несвоєчасної видачі наказу про звільнення, він зазнав моральних страждань, втратив нормальні життєві зв’язки, а подальша організація його життя вимагає від нього додаткових зусиль. Він змушений весь свій вільний час присвячувати питанню відновлення своїх трудових прав, порушених відповідачем, що значно та суттєво змінює організацію його життя. Він став менше часу приділяти своїй родині, думки про незаконне звільнення та порушення його конституційних прав не залишають його ні вдень, ні вночі. На підставі викладеного просив суд визнати незаконним та скасувати наказ Державного підприємства «Маріупольський морський торгівельний порт» № 1524/к від 02.10.2017 року про припинення трудового договору шляхом звільнення його з посади інженера відділу розслідувань Служби морської безпеки на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України, ст.. 21 ЗУ "Про військовий обов'язок і військову службу", поновити його на роботі на посаді інженера відділу розслідувань та аналітичної роботи Служби морської безпеки Державного підприємства «Маріупольський морський торговельний порт» з 31.08.2017 року, стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду в розмірі 15000 гривень та допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на роботі.

Позивач ОСОБА_3 в судове засідання не з’явився, надав заяву з проханням розглядати справу за його відсутності, за участі його представника – адвоката ОСОБА_1, позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив його задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_1 надала пояснення аналогічні викладеним у позові та додатково викладені у письмовому вигляді, просила задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_2, що діє на підставі довіреності надала пояснення аналогічні викладеним у відзиві на позовну заяву та додатково зазначила, що наказ № 1524/к від 02.10.2017 року про припинення трудового договору ОСОБА_3 був винесений згідно із нормами діючого законодавства, які не скасовані, є чинними та не визнавались неконституційними, а тому не можуть порушувати конституційні права позивача. Так, аналіз ч.3 ст. 119 КЗпП України дозволяє дійти висновку, що обов’язковою умовою збереження місця роботи, посади і середнього заробітку працівника, прийнятого на військову службу за контрактом, є прийняття на строкову службу за контрактом виключно під час дії особливого періоду і перелік вказаних підстав є вичерпним. На момент укладання контракту Міністерством оборони України, в особі ТВО командира військової частини А1048 полковника ОСОБА_4 з позивачем ОСОБА_3, а саме 31.08.2017 року, мобілізація не проводилась, так як остання мобілізація закінчилась 22 серпня 2015 року, режим кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, чи воєнний стан не були запровадженні. Вважала, що звільнення позивача з роботи було проведено відповідно до вимог чинного законодавства, а тому позов є безпідставним та таким що не підлягає задоволенню.

Заслухавши сторони, дослідивши матеріали справи, суд вважає що позов не підлягає задоволенню виходячи з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_3 з 05 вересня 2016 року, відповідно до наказу № 1524/к від 29 серпня 2016 року працював в Державному підприємстві «Маріупольський морський торговельний порт» на посаді інженера відділу розслідувань та аналітичної роботи Служби морської безпеки. (а.с.34)

31 серпня 2017 року між позивачем ОСОБА_3 та Міністерством оборони України в особі тимчасово виконуючого обов'язки командира військової частини А1048 полковником ОСОБА_4 було укладено контракт на проходження військової служби строком на три роки. Відповідно до п.1 якого ОСОБА_3 ознайомився із законами та іншими нормативно-правовими актами України, які регулюють порядок проходження військової служби, і добровільно бере на себе зобов'язання - проходити військову службу у Збройних силах України протягом Контракту, а в разі настання особливого періоду - понад установлений строк контракту, відповідно до вимог, визначених законодавством, що регулює порядок проходження військової служби за цим контрактом (а.с.10-11).

Згідно військового квитка серія СО №069096 та обліково-послужної картки до військового квитка серія СО №069096 наказом №225 позивача ОСОБА_3 було зараховано до списків особового складу Донецького ОВК на посаду старшого стрільця з 30 вересня 2017 року. (а.с.12-14)

Наказом № 1237/к Державного підприємства «Маріупольський морський торговельний порт» від 02.10.2017 року про припинення трудового договору (контракту) позивача ОСОБА_3 було звільнено із займаної посади на підприємстві з 31.08.2017 року на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України, ст. 21 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу». (а.с.4)

Відповідно до ч.1,3 ст.21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є: призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігається місце роботи, посада відповідно до частини третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Згідно з ч.2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Отже, із системного аналізу вказаних правових норм вбачається, що, особа, яка прийнята на військову службу за контрактом, користується передбаченими ч.3 ст.119 КЗпП України гарантіями виключно у разі укладання такого контракту під час дії особливого періоду.

Визначення «особливого періоду» міститься в абзаці 11 ст. 1 ЗУ «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року, у якому передбачено, що особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року, особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Отже, за змістом наведених норм особливий період настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, а в разі оголошення стану війни воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Таким чином, дія особливого періоду обмежується строками, встановленими для проведення мобілізації, або часом, протягом якого діє воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

В умовах відсутності рішення про оголошення війни або мобілізації, чи закінчення строків, встановлених для проведення мобілізації особливий період не діє.

Відповідно до п. 2 прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20 травня 2014 року № 1275-VII поширено дію ч. 2 і 3 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ч. 3 ст. 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та ч. 3 ст. 119 КЗпП України в редакції цього Закону на громадян України, які були призвані на військову службу на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію».

Останнє рішення про проведення часткової мобілізації було прийняте Указом Президента України № 15 від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію», у відповідності до якого оголошено та проведено протягом 2015 року часткову мобілізацію у три черги протягом 210 діб із дня набрання чинності цим Указом, який набрав чинності після затвердження його Верховною Радою України ЗУ «Про затвердження Указу «Про часткову мобілізацію» від 15 січня 2015 року, який набрав чинності 20 січня 2015 року.

На момент укладання позивачем ОСОБА_3, а саме 31.08.2017 року контракту про проходження військової служби у Збройних Силах України мобілізація не проводилася, так як остання її хвиля (черга) закінчилася 17 серпня 2015 року.

Також встановлено, що станом на 17 травня 2017 року в Україні був відсутній стан «особливого періоду» (в розумінні, що має значення для застосування приписів ч. 3 ст.119 КЗпП України).

Зазначене підтверджується і умовами укладеного позивачем контракту про проходження військової служби у Збройних Силах України, відповідно до якого громадянин ОСОБА_3 ознайомився із законами та іншими нормативно-правовими актами України, які регулюють порядок проходження військової служби, і добровільно бере на себе зобов'язання проходити військову службу у Збройних Силах України протягом строку Контракту (три роки), а в разі настання особливого періоду - понад установлений строк Контракту.

Із зазначеного вбачається, що сторони договору (Контракту) чітко усвідомлювали, що цей Контракт укладається не в особливий період, а тому - строком на три роки, але передбачили, що лише в разі можливого настання особливого періоду в подальшому ОСОБА_3 буде проходити військову службу понад установлений Контрактом строк.

Вказаний висновок, а також відсутність на час укладання Контракту кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, у повній мірі підтверджується і змістом пункту 18 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, відповідно до якого перший контракт про проходження військової служби укладається: -з військовослужбовцями, прийнятими на посади рядового складу, - строком на 3 роки; -з військовослужбовцями, які приймаються на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення правового режиму воєнного стану, - до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

Аналогічні приписи містяться і у ч.ч.2, 3 ст.23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

Тобто, оскільки Контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України позивачем ОСОБА_3 було укладено вперше, а саме 31 серпня 2017 року, вказаний контракт укладений не в період виникнення (наявності) кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення правового режиму воєнного стану, то строк його дії було у відповідності до ч.2 ст.23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» встановлено саме три роки.

Якщо б такий Контракт було укладено позивачем ОСОБА_3 саме в період виникнення (наявності) кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення правового режиму воєнного стану, то строк дії Контракту було б, у відповідності до ч.3 ст.23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», встановлено - до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

З огляду на вищезазначені положення законодавства, виходячи з характеру спору, з урахуванням всіх обставин справи, а також того, що відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України - кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, користуючись рівними правами, на засадах змагальності, згідно вимог ст. 12 ЦПК України, виходячи із принципів розумності та справедливості, у зв'язку з тим, що позивач ОСОБА_3 за власним бажанням уклав контракт на проходження військової служби в лавах Збройних Сил України терміном на три роки в період який не відноситься до особливого, що виключає можливість позивача на користування гарантіями, передбаченими ч.3 ст.119 КЗпП України, суд вважає звільнення ОСОБА_3 правомірним, а тому, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_3 в частині стягнення моральної шкоди є похідними від позовних вимог про поновлення на роботі, то вони також задоволенню не підлягають.

На підставі п.3ст.36, ст.ст.119, 232 КЗпП України, керуючись ст.ст. 12,13,78- 80,258,268,352 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні цивільного позову ОСОБА_3 до Державного підприємства «Маріупольський морський торгівельний порт» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення моральної шкоди - відмовити.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду Донецької області через Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення складено 22 травня 2018 року.

Суддя: С.С. Гноєвой