Постанова № 74259077, 24.05.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/2006/18 Головуючий у 1-й інстанції: Ковальова Ю.В.

Є.У.№ 320/309/17 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

ОСОБА_2,

секретар: Семенчук О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Мелітопольської міської ради Запорізької області, ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю «Мелітопольські теплові мережі», за участю третьої особи – Комунального Підприємства «Житломасив» Мелітопольської міської ради Запорізької області про визнання права користування житловим приміщенням та позовом ОСОБА_4 до Мелітопольської міської ради Запорізької області, ОСОБА_3 про вселення у квартиру та усунення перешкод у користуванні квартирою і виселення,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 27 лютого 2018 року,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вищевказаним позовом і просила на підставі ст.ст.64,65 ЖК України визнати за нею право користування квартирою 215 в будинку 36 корпус 8 по проспекту 50-річчя Перемоги в місті Мелітополі, посилаючись на те, що вселилася в спірну квартиру у 2014 року як член сім’ї наймача ОСОБА_5, 22 квітня 2016 року уклала з ним шлюб, проте не встигла зареєструватися в ній, оскільки 22 вересня 2016 року останній помер.

У лютому 2017 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом про виселення ОСОБА_3 із вищевказаної квартири і своє вселення, посилаючись на те, що з 1995 року до 2000 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, постійно проживала і була зареєстрована в спірній квартирі. Після розірвання шлюбу між нею і ОСОБА_5 виник спір з приводу користування житлом, у червні 2003 року за судовим рішенням вона була вселена в квартиру та проживала в ній до березня 2015 року, сплачувала комунальні послуги. 15.03.2015 року ОСОБА_5 змінив замок від вхідної двері та почав перешкоджати їй у користуванні житлом. Після смерті ОСОБА_5 без її згоди в квартиру поселилася ОСОБА_3, яка також чинить їй перешкоди у користуванні житлом.

Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 17 травня 2017 року обидва позови об’єднані в одне провадження.

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 27 лютого 2018 року ОСОБА_3 відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Позов ОСОБА_4 задоволено.

Зобов’язано ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_4 перешкоди у користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_3 із житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

Вселено ОСОБА_4 у вищевказану квартиру.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій зазначала, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_5 у травні 2000 року його колишня дружина ОСОБА_4 перестала бути членом сім’ї наймача , а отже її згода на вселення в спірну квартиру нової дружини наймача не вимагалася. Вважає, що судом дана неправильна оцінка зібраним у справі доказам, якими безспірно доведений як факт не проживання ОСОБА_4 у спірній квартирі з 2003 року, так і факт вселення ОСОБА_3 в квартиру у 2014 році як члена сім’ї наймача, який у 2015 році звертався до суду із вимогами про визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житлом, проте позов останнього не був розглянутий, так як він помер.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 зазначає, що спірна квартира була єдиним постійним місцем її проживання, до березня 2015 року вона фактично проживала в ній одна, регулярно сплачувала комунальні послуги з урахуванням пільг, які надавалися їй як ліквідатору аварії на Чорнобильській АЕС. Її колишній чоловік ОСОБА_5 до 2013 року в спірній квартирі не проживав, оскільки перебував у фактичних шлюбних відносинах з іншою жінкою – ОСОБА_7, у якої і проживав до її смерті, що підтвердили свідки у суді і не заперечувалося ОСОБА_3 Після смерті співмешканки ОСОБА_5 повернувся до спірної квартири, у березні 2015 року змінив замок на вхідних дверях у зв’язку з чим вона зверталася до суду з позовом про вселення, а ОСОБА_5 просив визнати її такою, що втратила право користування житлом. Проте провадження у справі було закрито через те, що ОСОБА_5 помер. Вважає рішення суду законним і справедливим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відповідно статті 375 ЦП К України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Встановлено, що предметом спору у цій справі є однокімнатна квартира №215, житловою площею 19,73 кв.м, розташована в будинку 36, корпус 8 пор проспекту 50-річчя Перемоги в місті Мелітополі, яка була надана ОСОБА_5 на підставі ордеру №14921 від 02.03.1993р. (а.с.8, т.2).

Квартира не приватизована і відноситься до державного житлового фонду.

З вересня 1995 року в порядку, передбаченому ст.ст.64, 65 ЖК України, в квартиру вселилася ОСОБА_4, з якою наймач ОСОБА_5 перебував у шлюбі з 19 липня 1995 року по 11 травня 2000 року.

Після розірвання шлюбу між колишнім подружжям виник спір з приводу користування квартирою, який розглядався у суді, рішенням від 04 лютого 2003 року ОСОБА_4 вселена в квартиру, а позов ОСОБА_5 про визнання її такою, що втратила право користування житлом залишено без задоволення (том2, а.с.9-10).

Рішення виконано в примусовому порядку 02 червня 2003 року.

До 2015 року спору з приводу цієї квартири між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не було. За поясненнями останньої вона фактично проживала в квартирі, сплачувала комунальні послуги, нарахування яких проводилося за пільгами, які надавалися їй як особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія1).

22 квітня 2016 року ОСОБА_5 уклав шлюб з ОСОБА_8, яка після реєстрації шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_5 (том1, а.с.6).

З березня 2015 року наймач ОСОБА_5 змінив замки на вхідних дверях до квартири, у зв’язку з чим ОСОБА_4 зверталася до органів поліції, а у травні 2015 року – до суду з позовом до ОСОБА_5 про вселення (цивільна справа №320/4170/15-ц), а останній пред’явив зустрічний позов про визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житлом з підстав, передбачених ст.71 ЖК України (том 2 , а.с.20-23, 26-30).

22 вересня 2016 року ОСОБА_5 помер (том1, а.с.9).

Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду від 20 жовтня 2016 року провадження у справі № 320/4170/15-ц було закрито на підставі ст.205 ч.1 п.6, 210 ЦПК України (в редакції Закону на час ухвалення судового рішення) у зв’язку зі смертю сторони у справі наймача спірної квартири ОСОБА_5 (том2, а.с.25).

20 грудня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до відділу реєстрації Виконавчого комітету Мелітопольської міської ради із заявою про реєстрацію її місця проживання в спірній квартирі, проте у реєстрації їй було відмовлено на підставі абз. 2 ст.9-1 Закону України «про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні (том1, а.с.13).

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позову і ухвалюючи рішення про вселення ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 вселилася в спірну квартиру з порушення норм житлового законодавства, без згоди ОСОБА_4, яка за життя наймача не була визнана такою, що втратила право користування житлом, була зареєстрована в ньому, несла витрати з його утримання.

Такі висновки суду узгоджуються із зібраними у справі доказами і відповідають вимогам закону.

За положенням ст.ст. 64, 65 ЖК України, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Якщо особи перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку (ст.71 ЖК України).

Згідно з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 р. № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

В засіданні апеляційного суду ОСОБА_3 не заперечувала, що за життя ОСОБА_5 його колишня дружина ОСОБА_4 мала ключі від вхідних дверей до квартири, часто приходила туди, а з березня 2015 року на вхідних дверях до тамбуру був вставлений новий замок, ключі від якого остання не мала, у зв’язку з чим зверталася до дільничного, а потім і до суду із позовом про її вселення. Вона почала доглядати ОСОБА_5 з грудня 2014 року, так як він був самотнім, хворів і потребував стороннього догляду, часто залишалася в нього ночувати. ОСОБА_4 була обізнана про те, що вона надає допомогу ОСОБА_5 і не вимагала її виселення. Не заперечувала того факту, що ОСОБА_4 несла витрати з утримання квартири.

Встановивши, що після розірвання шлюбу з наймачем квартири ОСОБА_4 продовжувала зберігати намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, приймала участь в його утриманні, отримувала пільги з комунальних послуг на спірне житло, за життя наймача в порядку, передбаченому ст. 72 ЖК України, не визнавалася такою, що втратила право користування спірною квартирою, своєї згоди на вселення ОСОБА_3 не надавала, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що остання вселилася в спірну квартиру з порушенням житлового законодавства, а тому не набула права користування спірним житлом і підлягає виселенню.

Доводи апеляційної скарги про те, що з 2002 року ОСОБА_4 перестала бути членом сім’ї наймача, і її згода на вселення нової дружини наймача не була потрібна, є неспроможними, оскільки суперечать ч.3 ст.64, ч.1ст. 65 ЖК України, за змістом яких наймач вправі вселити в займане ним приміщення свою дружину за письмовою згодою всіх членів сім’ї ( а також колишніх членів сім’ї), які проживають разом з ним (або зберігають право користування житлом) .

Оскільки ні за життя наймача, ні після його смерті в порядку, встановленому ст.72 ЖК України ОСОБА_4 не була визнана такою, що втратила право користування спірною квартиро, її згода на вселення ОСОБА_3 в спірну квартиру є обов’язковою.

Обізнаність ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_3 незадовго до смерті наймача поселилася в спірну квартиру, не свідчить про те, що таке вселення відбулося за її згодою з дотриманням вимог житлового законодавства, оскільки за положенням ст.65 ЖК така згода має бути викладена у письмовому вигляді.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

За вказаних обставин доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону є безпідставними.

Отже, апеляційний суд вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляції, не вбачається.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст. 268, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 27 лютого 2018 року по цій справі залишити без зміни.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складений 25 травня 2018 року.

Головуючий

Судді: