Постанова № 74258439, 21.05.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2018 р. м. ХарківСправа № 816/2245/17Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Калиновського В.А.

суддів: Калитки О. М. , Бондара В.О.

за участю секретаря судового засідання Ковальчук А.С

позивач ОСОБА_1

представник відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.02.2018, суддя І.С. Шевяков, м. Полтава, повний текст складено 26.02.18 по справі № 816/2245/17

за позовом ОСОБА_1

до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області

про стягнення компенсації та середнього заробітку,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1, звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, в якому просила суд: стягнути з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 70332,52 грн.; стягнути з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати у сумі 831,15 грн.; стягнути з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області моральну шкоду в сумі 10572 грн.

В обгрунтування позову зазначила, що відповідач у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні повинен виплатити їй середній заробіток за весь час такої затримки по день фактичного розрахунку на підставі частини 1 статті 117 Кодексу законів про працю України. Позивачем вказано, що за період з моменту звільнення її з посади по дату виплати їй за рішенням суду заробітної плати, тобто з 28 березня 2016 року по 10 листопада 2017 року, підлягає стягненню з ГТУЮ у Полтавській області середній заробіток за весь час затримки в розмірі 70 332 грн. 52 коп.

Крім того, позивач вказувала на те, що враховуючи положення Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати", відповідачем повинна бути виплачена їй відповідна компенсація в розмірі 831 грн. 15 коп.

Також ОСОБА_1 зазначала, що у зв`язку з незаконним ненарахуванням та невиплатою їй належних сум заробітної плати, вона зазнала моральних та фізичних страждань. Моральну шкоду, нанесену їй неправомірними діями відповідача, ОСОБА_1 оцінила в 10 572 грн. і просила стягнути їх на свою користь з ГТУЮ у Полтавській області.

Обґрунтовуючи своє право на звернення до суду з відповідними вимогами, позивач вказувала, що звернулась до суду в межах встановленого строку звернення. Вважала, що строк звернення до суду з даним позовом почав свій перебіг з 14 листопада 2017 року, а саме після того, як вона отримала лист ГТУЮ у Полтавській області про проведення повного розрахунку з нею відповідно до рішення суду. Таким чином, на її думку, звернувшись до суду 12 грудня 2017 року, вона дотрималась місячного строку звернення.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 15.02.2018 року адміністративний позов задоволено частково, а саме: стягнуто на користь ОСОБА_1 з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 67 259,74 грн. (шістдесят сім тисяч двісті п’ятдесят дев’ять гривень сімдесят чотири копійки) та компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати у сумі 831,15 грн. (вісімсот тридцять одна гривня п’ятнадцять копійок).

Стягнуто на користь ОСОБА_1 з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області компенсацію за завдану моральну шкоду в сумі 1762 грн. (одна тисяча сімсот шістдесят дві гривні).

У задоволенні позовних вимог в іншій частині відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог та прийняти в цій частині постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального права, а саме: ст.ст. 23, 116, 117, 233, 237-1 КЗпП України, Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку із порушенням строків їх виплати", Постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" від 09.12.2015 р. № 1013, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.

Позивач подала відзив на апеляційну скаргу, в якому вона, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач, наполягаючи на законності та обгрунтованості рішення суду першої інстанції, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Представник відповідача, наполягаючи на порушенні судом першої інстанції, при прийнятті рішення в частині задоволення позовних вимог, норм матеріального права, просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою в задоволенні позову відмовити, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, тобто в частині задоволення позовних вимог.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які прибули в судове засідання, перевіривши рішення суду в частині задоволення позовних вимог та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 01.12.2015 року згідно з наказом ГТУЮ у Полтавській області "Про переведення працівників" від 30.11.2015 № 1876/7 /запис у трудовій книжці № 46, т.1 а.с. 34 - зворотній бік/ ОСОБА_1 переведена на посаду начальника відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Кобеляцького районного управління юстиції.

Наказом ГТУЮ у Полтавській області від 28.03.2016 № 540/7 "Про вивільнення ОСОБА_1А." у зв'язку зі скороченням граничної чисельності працівників територіальних органів центральних органів виконавчої влади, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 № 840 "Про внесення змін у додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України 05.04.2014 № 85", наказу ГТУЮ у Полтавській області "Про введення в дію структури, штатної чисельності та штатного розпису територіальних органів юстиції Полтавської області" від 25.01.2016 № 20/4 начальника відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Кобеляцького районного управління юстиції ОСОБА_1 звільнено з роботи з 28.03.2016 у зв'язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України. Також відповідно до статті 24 Закону України "Про відпустки" наказано виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток: 04 календарні дні щорічної основної відпустки за робочий рік з 19.06.2014 по 18.06.2015; 23 календарні дні щорічної основної відпустки за відпрацьований період з 19.06.2015 по 28.03.2016; 15 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж проходження державної служби понад 24 роки за 2015 рік. Крім того, відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України зазначено щодо виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Вказані обставини також встановлено постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 22.06.2017 року у справі №816/966/16, яка набрала законної сили /а.с. 17-21 т.1/.

Даною постановою суду стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 недонараховані та невиплачені при звільненні за час проходження публічної служби кошти у загальному розмірі 4382,51 грн: посадового окладу у розмірі 1332,96 грн; надбавки за вислугу років у розмірі 399,89 грн; надбавку за виконання особливо важливої роботи у розмірі 433,23 грн; премію у розмірі 485,19 грн; вихідну допомогу у розмірі 664,13 грн; компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 1067,11 грн. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрати, пов'язані з прибуттям до суду, у розмірі 324,97 грн.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017 року дана постанова Полтавського окружного адміністративного суду скасована в частині стягнення на користь ОСОБА_1 витрат, пов'язаних з прибуттям до суду, у розмірі 240 грн., в іншій частині постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 22.06.2017 року у справі №816/966/16 - залишена без змін /а.с. 22-25, т.1/.

Розрахунок ГТУЮ у Полтавській області з ОСОБА_1 за рішенням суду - постановою від 22.06.2017 року у справі №816/966/16, був здійснений шляхом перерахування на особистий картковий рахунок ОСОБА_1 коштів 28.07.2017 року /а.с. 27 т.1/ та 10.11.2017 року /а.с. 28 т.1/.

Вважаючи, що за період з 28 березня 2016 року по 10 листопада 2017 року (з моменту звільнення з посади по дату виплати за рішенням суду заробітної плати), ГТУЮ у Полтавській області повинно сплатити середній заробіток за весь час затримки такої виплати в розмірі 70 332 грн. 52 коп., ОСОБА_1 звернулась в відповідними вимогами до суду, зазначивши також про необхідність стягнення на її користь компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, а також моральної шкоди.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що відповідач діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Досліджуючи питання дотримання позивачем строку звернення з відповідною позовною заявою до суду, колегія суддів зазначає наступне.

Як свідчать матеріали справи, з даною позовною заявою до Полтавського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 звернулась 12 грудня 2017 року.

Відповідно до частини 3 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла на момент звернення до суду), для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк

Таким чином, для звернення працівника до суду зі заявою про вирішення публічного спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено місячний строк, що обраховується з моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Досліджуючи момент, коли позивач дізналась про те, що ГТУЮ у Полтавській області фактично розрахувалось з нею, суд встановив наступне.

На особистий рахунок ОСОБА_1 на виконання постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 22.06.2017 року надходили кошти - 28.07.2017 року (за один місяць) та 10.11.2017 року (решта суми за судовим рішенням). Остаточний розрахунок з ОСОБА_1 відповідач здійснив 10.11.2017 року. Про надходження певної суми коштів на особистий картковий рахунок в розмірі 3 573 грн. 48 коп. позивач дізналась з смс- повідомлення 10.11.2017 року.

При цьому, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно погодився із твердженням позивача про те, що з такого смс-повідомлення не вбачалось за можливе встановити, які саме кошти їй були перераховані.

Дійсним підтвердженням того, що кошти в розмірі 3 573 грн. 48 коп. є повним і кінцевим розрахунком відповідача з ОСОБА_1 на виконання постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 22.06.2017 року, є лист ГТУЮ у Полтавській області, датований 10.11.2017 року № 10-29/11941 /а.с. 32 т.1/, що отриманий позивачем 14 листопада 2017 року /а.с. 89 т.1/.

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що датою, коли позивач дізналась про проведення з нею остаточного розрахунку, необхідно вважати дату отримання листа від ГТУЮ у Полтавській області, в якому проінформовано ОСОБА_1 про призначення перерахованих їй коштів, тобто - 14.11.2017 року.

Оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду 12.12.2017 року, то нею не порушений встановлений Кодексом адміністративного судочинства України місячний строк звернення до суду.

Щодо позовної вимоги про стягнення з ГТУЮ у Полтавській області середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, колегія судів зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час її затримки.

Відповідно до частини другої цієї ж статті, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, якщо спір вирішено на користь працівника.

Як свідчать матеріали справи, в даному випадку між позивачем ОСОБА_1 та роботодавцем ГТУЮ в Полтавській області дійсно мав місце спір щодо розміру належних до сплати звільненій ОСОБА_1 сум грошових коштів. Такий спір вирішувався Полтавським окружним адміністративним судом у справі №816/966/16 .

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно вказав на те, що вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на підставі частини 2 статті 117 Кодексу законів про працю України, є обґрунтованими.

Поряд із цим, визначаючи період, за який такі суми середнього заробітку повинні бути стягнені, колегія суддів зазначає наступне.

З прийняттям судових рішень, якими вирішено спір між працівником та роботодавцем про розміри сум коштів, належних до виплати звільненому працівнику, статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України не застосовуються, а зобов'язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Така правова позиція відповідає практиці Європейського суду з прав людини, застосованій, зокрема, у справі "Меньшакова проти України" (заява № 377/02). Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 08 квітня 2010 року зазначив наступне. "… 56. Незважаючи на відмінності в результатах проваджень проти СМЗ та СМСК виявляється, що доводи заявниці не було прийнято судами. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат (див., зокрема, пункт 15 вище). З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 Кодексу законів про працю більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. 57. У зв'язку з вищенаведеним Суд зазначає, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. У зв'язку з цим Суд зазначає, що відповідно до статті 117 Кодексу "при відсутності спору щодо суми" заборгованості із заробітної плати звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період "фактичного розрахунку" (частина перша статті 117), а "при наявності спору про розміри сум" заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. 65. З огляду на тлумачення судами відповідного національного законодавства у справі заявниці Суд вважає, що вимоги заявниці щодо компенсації за період з 8 липня 1997 по 18 березня 1999 року не мають жодного правового підґрунтя (див. пункти 56 і 57 вище). Зокрема, стаття 117 Кодексу законів про працю не могла бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена заявниці за рішенням суду."

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що за період з моменту набрання законної сили судовим рішенням про присудження позивачу заробітної плати (постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017 року) по дату зарахування коштів на картковий рахунок позивача - 10.11.2017 року, санкція, передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України не підлягає застосуванню, а середній заробіток за цей час - не підлягає стягненню.

Підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з дати звільнення 28.03.2016 року по дату набрання законної сили судовим рішенням про присудження позивачу заробітної плати - 19.10.2017 року.

Обчислення середнього заробітку працівника за час затримки розрахунку при звільненні проводиться згідно вимог Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року №100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати."

Так, пунктом 2 зазначеного Порядку встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна заробітна плата, обрахована позивачем відповідно до процитованих норм, становить 170 грн. 71 коп., і цей розмір не оспорюється відповідачем.

Враховуючи те, що середній заробіток працівника за час затримки розрахунку при звільненні, як зазначено судом вище, підлягає стягненню за період з 28.03.2016 року (дата звільнення) по 19.10.2017 року (дата ухвалення остаточного рішення про присудження позивачу заробітної плати), беручи до уваги кількість робочих днів у цьому періоді (394 дні), суд першої інстанції обгрунтовано зазначив про необхідність стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 67 259,74 грн. (394 дні *170,71 грн.).

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати в сумі 831 грн. 15 коп., колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 34 Закону України "Про оплату праці" встановлено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Статтею 2 зазначеного Закону встановлено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Згідно з пунктом 3 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 21.02.2001 № 159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат); соціальні виплати (допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо); стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення).

Пунктом 4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати встановлено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Судом встановлено та не було спростовано відповідачем той факт, що ОСОБА_1, звільнена зі служби 28.03.2016 року, їй було здійснено перерахування заробітної плати за грудень 2015 року в розмірі 651 грн. 26 коп. - 28 липня 2017 року, за січень 2016 року в розмірі 590 грн. 17 коп., за лютий 2016 року в розмірі 479 грн. 08 коп. та за березень 2016 року в розмірі 1807 грн. 40 коп. - 10 листопада 2017 року.

Враховуючи те, що ці кошти були виплачені позивачу із затримкою, з огляду на положення Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", беручи до уваги індекси інфляції за період невиплати заробітної плати, сума компенсації становить 831 грн. 15 коп.

Згідно з частиною другою статті 233 Кодексу законів про працю України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У своєму рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Це право працівника відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно дійшов висновку про те, що вимога позивача про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати в сумі 831 грн. 15 коп. підлягає задоволенню і на неї не поширюється будь-який строк звернення до суду.

Щодо вимоги позивача про стягнення моральної шкоди в сумі 10 572 грн., колегія суддів зазначає наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частиною 1 та частиною 2 статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до частини 3 статті 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також, з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Стаття 1167 Цивільного кодексу України зазначає, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Пунктом 3 Постанови Пленум Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 року № 4 (далі - Постанова) встановлено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Пунктами 4,5 Постанови визначено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суди, зокрема, повинні з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно з пунктом 9 Постанови, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Враховуючи викладене, позивачу необхідно обґрунтувати наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями ГТУЮ у Полтавській області, відповідно до яких заподіяно шкоду. Тобто, позивач повинен довести факт завдання їй моральної шкоди, надати належні докази того, що дії (бездіяльність) відповідача призвели до матеріальних втрат і душевних страждань, що вимагало від позивача додаткових зусиль для організації її життя.

Позивач зазначала, що недонарахування та невиплата повного належного розміру заробітної плати спричинили їй моральну шкоду, яка полягала у необхідності змінити звичайний спосіб життя, у докладанні додаткових зусиль для організації її життя, у постійному перебуванні в стані стресу, у втраті нормальних життєвих зв`язків, у скрутному матеріальному становищі, у приниженні та дискримінації її як державного службовця.

В обґрунтування наявності підстав для стягнення моральної шкоди ОСОБА_1 посилалася на усталену практику Європейського Суду з прав людини, який приймає рішення про стягнення на користь особи моральної шкоди у разі визнання факту порушення державою прав цієї особи.

Обґрунтовуючи розмір моральної шкоди, позивач виходила з того, що за кожен різновид завданої моральної шкоди, вона просить стягнути суму одного прожиткового мінімуму для працездатних громадян на момент подання позову, всього: 1762 грн. * 6= 10572 грн.

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції обгрунтовано вказав на те, що сама по собі наявність практики Європейського Суду з прав людини щодо стягнення з держави на користь особи, що звертається до суду, моральної шкоди у розумінні статті 23 ЦК України, не є підставою для стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 10572 грн., оскільки позивачем доводиться, а судом оцінюється наявність та розмір такої шкоди в кожному окремому випадку.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем не надано доказів заподіяння їй душевних страждань протиправною бездіяльністю відповідача по справі, зокрема, доказів погіршення здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру саме внаслідок моральних чи фізичних страждань.

Позивачем не роз`яснено, які додаткові зусилля для організації її життя докладалися нею у зв`язку з невиплатою заробітної плати, не надано доказів на підтвердження цього. Не доведено позивачем факт її перебування у постійному стані стресу, не вказано, які нормальні життєві зв`язки нею було втрачено через невиплату їй заробітної плати. Не доведено й той факт, що невиплата заробітної плати в загальному розмірі 3527 грн. 91 коп. (після утримання податків і обов`язкових платежів) призвела до перебування ОСОБА_1 у скрутному матеріальному становищі.

При цьому, судом встановлено, що неправомірна невиплата ГТУЮ у Полтавській області заробітної плати ОСОБА_1 в повному обсязі та своєчасно при звільненні, мала своїм наслідком те, що ОСОБА_1 була вимушена звертатись до суду з адміністративним позовом про стягнення відповідних виплат, приймати участь у судових засіданнях в суді першої та апеляційної інстанцій, що, в свою чергу, порушило звичайний спосіб її життя.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про розумність та доцільність стягнення з відповідача компенсації за завдану моральну шкоду ОСОБА_1 в сумі 1762 грн.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позов підлягає частковому задоволенню.

Отже, колегія суддів переглянувши рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, вважає, що при його прийнятті суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.02.18 року по справі 816/2245/17 прийнято з дотриманням норм чинного процесуального та матеріального права і підстав для його скасування не виявлено.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Полтавській області залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.02.2018 по справі № 816/2245/17 залишити без змін

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

.

Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_3Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_4 ОСОБА_5 Повний текст постанови складено 25.05.2018.