Постанова № 74255723, 14.05.2018, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 335/15645/17 2-а/335/167/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(в порядку спрощеного позовного провадження)

14 травня 2018 р. Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя в складі головуючого судді Шалагінової А.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників процесу (письмове провадження) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Запоріжжя про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2017 р. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Запоріжжя про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати пенсії з травня 2017 р. та зобов’язання поновити нарахування та виплату пенсії та виплатити заборгованість за період, починаючи з травня 2017 р.

В обґрунтування позову позивач зазначила, що вона була змушена залишити своє місце проживання в ІНФОРМАЦІЯ_1 з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту та переміститися до м. Запоріжжя, де у грудні 2014 р. звернулася до відповідача із заявою про взяття на облік та нарахування пенсії. Відповідач виплачував позивачеві пенсію, але починаючи з грудня 2017 р. безпідставно припинив її нарахування. Тому позивач вважає, що відповідач грубо порушив охоронювані Конституцією та Законами України права, та самим позбавивши єдиного джерела для існування.

Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, оскільки виплата пенсії припинена через відсутність визначених Законом підстав. Також до вказаного Закону та інших нормативно-правових актів не вносилися зміни, які б обмежували права осіб, які проживають на території, що не контролюється органами державної влади, на отримання пенсійних виплат. Спеціальний порядок здійснення страхових виплат для осіб, які тимчасово перемістилися з району проведення АТО, що визначений постановами КМУ № 531 від 01.10.2014, № 637 від 05.11.2014, № 595 від 07.11.2014, не мають сили закону, а тому не можуть звужувати права громадян, що встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

З наведених підстав просила визнати протиправною бездіяльність відповідача та зобов’язати поновити нарахування та виплату пенсії та виплатити заборгованість.

Ухвалою судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20.03.2018 прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі, вирішено проводити розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

02.08.2018 від Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Запоріжжядо суду надійшов відзив на адміністративний позов, в обґрунтування якого зазначено, що позивач, отримавши 10.10.2016 довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № НОМЕР_1, звернулася до відповідача з документами для призначення пенсії та з особистою заявою. Виплата пенсії відповідачем здійснювалась з 01.09.2016 та продовжувалася до 30.11.2017, а починаючи з 01.12.2017 виплата пенсії позивачу була зупинена. На підставі отриманих списків Держприкордонслужби триваловідсутніх понад 60 днів за місцем проживання одержувачів пенсії з числа внутрішньо переміщених осіб, рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо перемішеним особам районної адміністрації ЗМР по Вознесенівському району від 23.11.2017 № 46, та відповідно до пп. 4 п. 12 Постанови КМУ від 08.06.2016 № 365 позивачу було відмовлено у виплаті пенсії у зв’язку із скасуванням довідки. З вказаних підстав представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах заявлених позовних вимог, суд встановив наступне.

Позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 10.10.2016 є особою, переміщеною з тимчасово окупованої території України та районів проведення АТО, про що свідчить довідка від 10.10.2016 № НОМЕР_1 (а.с. 6).

З відзиву відповідача вбачається, що з 01.09.2016 позивач перебувала на пенсійному обліку у Центральному об’єднаному управлінні Пенсійного фонду України м. Запоріжжя, де отримувала пенсію як внутрішньо переміщена особа з району проведення АТО.

Крім цього, з відзиву відповідача випливає, що виплата пенсії відповідачем здійснювалася з 01.09.2016 та продовжувалася до 30.11.2017, а починаючи з 01.12.2017 виплата пенсії позивачеві була зупинена.

Згідно з витягом з протоколу від 23.11.2017 № 46 засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району, ОСОБА_1 відмовлено у соціальних виплатах відповідно до пп. 4 п. 12 постанови КМУ від 08.06.2016 № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, та скасовано довідку внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», на підставі інформації про тривалу відсутність особи за місцем проживання, яка дає обґрунтовані підстави вважати, що внутрішньо перемішена особа повернулася до покинутого місця постійного проживання.

Як зазначив відповідач у своєму відзиві, на підставі отриманих списків Держприкордонслужби триваловідсутніх понад 60 днів за місцем проживання одержувачів пенсії з числа внутрішньо переміщених осіб, рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо перемішеним особам районної адміністрації ЗМР по Вознесенівському району від 23.11.2017 № 46, та відповідно до пп. 4 п. 12 Постанови КМУ від 08.06.2016 № 365 позивачу було відмовлено у виплаті пенсії у зв’язку із скасуванням довідки.

У зв’язку з припиненням виплати пенсії позивач звернулася до суду з даним позовом.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

З 22.11.2014 набрав чинності Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 № 1706-VII, яким відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, закріплені гарантії для внутрішньо переміщених осіб.

За визначенням, наведеним в ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 № 1706-VII (в редакції на момент видачі позивачу довідки про взяття на облік), внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Підставами для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є наявність реєстрації місця проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.

З 13.01.2016 з урахуванням внесених Законом № 921-VIII від 24.12.2015 змін, статтею 4 Закону № 1706-VII передбачено, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

За правилами ст. 5 вказаного Закону довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Положення ч. 1 ст. 12 зазначеного Закону надають вичерпний перелік підстав для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб і такими є обставини, за яких внутрішньо переміщена особа: 1) подала заяву про відмову від довідки; 2) скоїла злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину; 3) повернулася до покинутого місця постійного проживання; 4) виїхала на постійне місце проживання за кордон; 5) подала завідомо недостовірні відомості. Цей перелік не передбачає розширеного тлумачення.

14.06.2016 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365, якою затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування.

Згідно з п. 1 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат цей Порядок визначає механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Відповідно до п.п. 2-3 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат документом, що підтверджує статус внутрішньо переміщеної особи, є довідка, видана такій особі відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб».

Реєстрація місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи здійснюється в установленому законодавством порядку.

За приписами п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування соціальні виплати припиняються у разі, зокрема, скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

При цьому, комісія не пізніше ніж протягом наступного робочого дня після прийняття рішення щодо припинення соціальної виплати надсилає копію такого рішення органам, що здійснюють соціальні виплати, та структурному підрозділу з питань соціального захисту населення (п. 13 цього Порядку).

З огляду на наведені правові норми, відповідач зазначає, що виплата пенсії позивачу припинена правомірно у зв'язку з не підтвердженням фактичного місця проживання та скасуванням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Однак, суд не погоджується з такими доводами відповідача, оскільки такі дії не узгоджуються з приписами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003.

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

За змістом ст. 5 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Згідно зі ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (Положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду № 25-рп/2009 від 07.10.2009);

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Отже, перелік підстав припинення виплати пенсії визначений ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

З урахуванням наведеного, підстава припинення виплати пенсії має бути визначена безпосередньо законом, отже до спірних правовідносин застосуванню підлягає Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» та Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», які мають вищу юридичну силу по відношенню до Постанов Кабінету Міністрів України.

Припинення виплат через підстави, визначені у підзаконному нормативному акті (зокрема через скасування довідки внутрішньо переміщених осіб з підстав, визначених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»), суд вважає необґрунтованим, оскільки закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Держава, відповідно до конституційних принципів, зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Таким чином, зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме отримання пенсії.

Крім цього, слід зазначити, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ч. 3 статті 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно ст. 7 КАС України наголошують, що не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є правовою державою.

Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Отже, зазначеними нормами передбачений механізм захисту прав людини.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», зокрема у пункті 54 цього рішення Європейського суду з прав людини, суд зазначив про порушення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» Європейський суд з прав людини визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я» (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

У пункті 333 цього рішення ЄСПЛ зазначив: «Суд вважає, що коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратистський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Вона повинна усіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією».

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

В цьому випадку суд вважає, що позбавлення позивача пенсійних виплат не є необхідним та в інтересах суспільства.

Ведучи мову про «Закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на той самий критерій, що міститься в інших положеннях Конвенції (справа «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (Case of James and others v. the United Kingdom), рішення від 21.02.1986, заява № 3/1984/75/119, § 40. Цей критерій вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві.

Отже, Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. При цьому, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних.

З огляду на викладене, підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, що встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Таким чином, суд вважає необґрунтованим посилання відповідача на постанову Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» при прийнятті рішення про відмову у відновленні пенсійних виплат, так як вказані приписи підзаконного нормативно-правового акту, яким встановлено інші випадки припинення соціальних виплат, суперечать нормам ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до якого виплата пенсії може припинятися виключно з підстав, встановлених законом.

Отже, суд доходить висновку щодо порушення відповідачем вимог ст. 19 Конституції України, ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», оскільки позивачу припинено виплату пенсії за відсутності законодавчо встановлених підстав.

Однак, слід зазначити, що з матеріалів справи вбачається, що Центральним об’єднаним управлінням пенсійного фонду України м. Запоріжжя припинено позивачу виплату пенсійних виплат саме з грудня 2017 р., а не з травня 2017 р., як то вказує позивач у резолютивній частині позовної заяви. Тому, позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1, 2, 3, 8, 9, 14, 15, 19, 32, 43, 59, 72-77, 90, 94, 139, 143, 160, 168, 189, 243-246, 255, 257, 258, 262, 293, 295, 370 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Запоріжжя щодо зупинення виплати ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, пенсії з грудня 2017 р.

Зобов’язати Центральне об’єднане управління Пенсійного фонду України м. Запоріжжя відновити виплату пенсії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, починаючи з грудня 2017 р. та виплатити заборгованість за період з грудня 2017 р.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень 00 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Запоріжжя.

Вступна та резолютивна частини рішення складені 14 травня 2018 р. У повному обсязі рішення суду виготовлене 21 травня 2018 р.

Рішення може бути оскаржене до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя А.В. Шалагінова