Рішення № 74225865, 24.05.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/313/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Білостоцького О.В.

При секретарі: Єренкевич О.А.

За участю сторін:

Позивача та представника позивача: ОСОБА_1

Представника відповідача: ОСОБА_2

розглянувши відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_3 до головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 та ОСОБА_3, в якому позивачі (з урахуванням уточнень) просять суд визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення головного управління Державної фіскальної служби України в Одеській області від 30.06.2017 року № 154476-1311 року на суму 56529, 93 грн., № 154475-1311 на суму 68855,82 грн., № 154458-1311 на суму 56529,93 грн., № 154457-1311 на суму 68855,82 грн., якими позивачам було нарахований земельний податок з фізичних осіб за 2016-2017 роки.

В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зазначили, що оскаржувані рішення були прийняті податковим органом неправомірно, оскільки позивачі не являються власниками, землекористувачами або орендарями земельної ділянки в розумінні положень чинного законодавства, а отже не повинні були сплачувати земельний податок. Крім того відповідачем було використано невірну підставу та базу для нарахування земельного податку, і не враховано того факту, що позивачі є платниками єдиного податку та звільненні від обов’язку подання податкової звітності на майно (в частині земельного податку), нарахування та сплати цього податку.

Ухвалою суду від 29.01.2018 року було відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.

19.02.2018 року, 12.03.2018 року, 19.04.2018 року у справі були проведені підготовчі судові засідання, в яких позивач ОСОБА_1, який одночасно є представником позивача ОСОБА_3, представник відповідача надали пояснення, відзив на адміністративний позов (а.с.94-96), відповідь на відзив (а.с.109-111).

Ухвалою суду від 19.04.2018 року було закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті.

У судовому засіданні 14.05.2018 року позивачами позовні вимоги підтримані в повному обсязі.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечувала з підстав, викладених у відзиві на адміністративний позов, та зазначила, що податкові повідомлення-рішення є законними та обґрунтованими, винесеними у відповідності до вимог чинного законодавства, а отже скасуванню не підлягають.

Судом у справі встановлено наступне.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є спільними власниками нежитлових будівель загальною площею 901,8 кв.м,розташованих на земельній ділянці за адресою: місто Одеса, Балтська дорога, 23а.

Право спільної часткової власності позивачів на вказане нерухоме майно підтверджується наявними у матеріалах справи копіями договорів купівлі-продажу від 21 березня 2016 року (а.с.19-20, 23-24) та інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с. 21-22; 25-26).

Як вбачається з вищезазначених договорів купівлі-продажу нежитлові будівлі розташовані на земельній ділянці площею 4099,00 кв.м за фактичним користуванням, яка відображена в технічному паспорті КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості» (а.с. 39-45).

30.05.2016 року Головним управлінням Державної фіскальної служби України в Одеській області, на підставі п.п.54.3.3п.54.3 ст.54, п.286.5 с.286 Податкового кодексу України були винесені наступні податкові повідомлення рішення:

- № 154476-1311 та № 154475-1311, яким ОСОБА_1 визначено суму податкового зобов'язання із земельного податку з фізичних осіб за 2016 рік у розмірі 56529,93 грн. та за 2017 рік у розмірі 68855,82 грн.;

- №154458-1311 та №154457-1311, яким ОСОБА_3 визначено суму податкового зобов'язання із земельного податку з фізичних осіб за 2016 рік у розмірі 56529,93 грн. та за 2017 рік у розмірі 68855,82 грн.

Як вбачається з листів ГУ ДФС України в Одеській області від 01.11.2017 року №6722/Ц/15-32-13-11-23 та №6724/Б/15-32-13-11-23 зазначені податкові зобов'язання були визначені кожному із позивачів, на підставі вищезазначених договорів купівлі-продажу від 21 березня 2016 року, а нормативно грошову оцінку землі було здійснено на підставі технічної документації земель міста Одеси, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 28.12.2010 року №41-VI, з урахуванням коефіцієнтів індексації (а.с. 26, 29).

При цьому, як встановлено в судовому засіданні, податкове зобов’язання із земельного податку позивачам було визначено головним управлінням Державної фіскальної служби в Одеській області на підставі листів головного управління Держземагентсва в Одеській області №116 від 28.02.2014 року (а.с. 27) та головного управління Держгеокадастру в Одеській області № 2724 від 07.06.2017 року (а.с.28).

Не погоджуючись з оскаржуваними податковими повідомленнями-рішеннями та вважаючи їх протиправними та необґрунтованими, позивачі 04.10.2017 року звернулись зі скаргами до Державної фіскальної служби України (а.с. 30-31).

14.12.2017 року Державною фіскальною службою України були винесенні рішення про результати розгляду скарг №16758/Б/99/99/11/02/01/14 (а.с.32-33) та №16759/С/99-99-11-02-01-14 (а.с.34-35), якими позивачам було відмовлено у задоволені скарг та скасуванні податкових повідомлень-рішень.

Не погоджуючись з рішеннями податкового органу, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулись до суду.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об'єктивному дослідженні, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовані Податковим кодексом України (далі - ПК України) та Земельним кодексом України (далі - ЗК України).

Статтею 206 ЗК України визначено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Згідно з п.п. 14.1.147 п.14.1 ст.14 ПК України, плата за землю - це обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності

Відповідно пп. 14.1.72 п.14.1 ст.14 ПК України, земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

У відповідності до пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України платниками податку (плати за землю) є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв), та землекористувачі.

Землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди (п.п.14.1.73 п.14.1 ст.14 ПК України).

Згідно з п. 270.1 статті 270 ПК України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування"; ґ) заклади освіти незалежно від форми власності; д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Згідно із ч.1 ст.116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За статтями 125 і 126 цього ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

З вищенаведених норм Земельного та Податкового кодексу України вбачається, що для цілей оподаткування земельним податком особа повинна мати статус землевласника/землекористувача, набутого у встановленому чинним законодавством порядку.

Разом з тим слід зазначити, що в силу дії частини 1 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Частиною 3, 4, 5 статті 79-1 ЗК України визначено, що сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. . Формування земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Відповідно до пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами (ч. 1 ст.193 ЗК України).

Аналогічні положення містяться і в ПК України, відповідно до якого дані державного земельного кадастру – це сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів, підготовлених відповідно до закону (п.п. 14.1.42 п. 14.1 ст. 14 ПК України).

Базою оподаткування земельним податком є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом або площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено(п.271.1 ст.271 ПК України).

Разом з тим відповідно до статті 13 ЗУ «Про оцінку землі» обов’язкова нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру земельного податку.

Частиною 2 статті 20 «Про оцінку землі» зазначено, що дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються, як витяг з технічної документації з нормативної оцінки з нормативної оцінки земель.

Системний аналіз вищезазначених норм свідчить, що єдиною підставою для здійснення органами державної податкової служби нарахування фізичним особам земельного податку є дані державного земельного кадастру, які, серед іншого, повинні містити інформацію про кадастровий номер земельної ділянки, площу, її оцінку, класифікацію і найменування власника чи користувача, а базою оподаткування земельним податком є витяг з технічної документації з нормативної оцінки з нормативної оцінки земель

З метою встановлення обставин справи, а саме отримання інформації, щодо наявності чи відсутності у державному земельному кадастрі даних відносно реєстрації права власності чи права користування земельною ділянкою у позивачів за адресою: м. Одеса, вул. Балтська дорога, 23а, її нормативно-грошову оцінку, судом було витребувано від органів державної влади, які є утримувачем такої інформації, відповідні відомості.

Як вбачається з листа Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 16.03.2018 року №9-15-0.62-2815/2-18 у Державному земельному кадастрі відсутні будь-які відомості стосовно державної реєстрації земельної ділянки, яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Балтська дорога, 23а. Також у листі зазначено, що витяги з технічної документації з нормативно грошової оцінки вищезазначеної земельної ділянки не замовлялись і не виготовлялись, а по запитуваному об’єкту взагалі відсутня документація із землеустрою.

Встановлені обставини справи свідчать про те, щоБобрик О.А. та ОСОБА_3 не є власниками земельної ділянки за адресою: місто Одеса, Балтська дорога, 23а. Разом з тим вони не набули і юридичного статусу землекористувачів цієї земельної ділянки, оскільки право користування не було оформлено ними відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

У судовому засіданні представник відповідача зазначив, що обов’язок зі сплати земельного податку чи орендної плати (на думку податкового органу) у платника податку виникає не з дня оформлення відповідних документів на землю та внесення відомостей до Державного земельного кадастру, а з дня фактичного правомірного користування такою земельною ділянкою. Відсутність же у позивачів необхідних документів не звільняє їх від сплати земельного податку.

Суд частково погоджується із доводами представника відповідача, що факт відсутності даних у держаному земельному кадастрі про користування земельною ділянкою позивачами не мав би змінювати правовий зміст обов'язку ОСОБА_1 та ОСОБА_3 по внесенню плати за землю в силу вимог пункту 286.6 статті 286 і пункту 287.8 статті 287 Податкового кодексу України. Разом з тим суд зазначає, що первинним у розгляді і вирішенні даної справи є не встановлення наявності чи відсутності обов'язку позивачів по сплаті податків і зборів, а законність і обґрунтованість рішення відповідача, яке повинно прийматися у відповідності до вимог Конституції і законів України.

Судом встановлений факт розміщення на земельній ділянці за адресою м. Одеса, вул. Балтська дорога, 23а, нежитлових приміщень, які належать позивачам, та ними не заперечується фактичне користування земельною ділянкою, так як інше неможливе, однак суд звертає увагу на те, що Розділом ХІІІ Податкового кодексу України визначено відповідні умови і порядок нарахування і сплати земельного податку.

На підставі пункту 1 частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суди в першу чергу перевіряють чи прийнято оскаржуване рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вказана правова вимога кореспондується з частиною 2 статті 19 Конституції України, за змістом якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так,системний аналіз норм Земельного та Податкового кодексів України свідчить про те, що дійсно за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території, кожному з таких осіб пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності. Втім нарахування такого податку здійснюється виключно із врахуванням (на підставі) даних державного земельного кадастру (п.286.1 ст.286 ПК України), а нормативно грошова оцінка землі – на підставі витягу з технічної документації. Відсутність таких даних, на думку суду, не надає права посадовим особам самостійно застосовувати положення п. 286.5 ст. 286 ПК України, без врахування вимог пункту 286.1 статті 286.

На користь такого висновку також свідчить той факт, що за відсутності документації із землеустрою та сформованого об’єкта оцінки – земельної ділянки з визначеною площею, встановленими межами, цільовим призначенням (функціональним використанням) та внесенням відомостей щодо неї до Державного земельного кадастру органами Державної службу України з питань геодезії, картографії та кадастру не було встановлено об’єктивної нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, про що свідчить надання головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області різних відомостей щодо такої оцінки.

Так, з листа головного управління Держгеокадастру в Одеській області №2724від 07.06.2017 року (а.с.28), наданого на запит головного управління ДФС в Одеській області вбачається, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки за адресою: місто Одеса, Балтська дорога, 23а при застосуванні локальних коефіцієнтів та індексації станом на 01.01.2017 року становить 1119, 88 грн./кв.м.

При цьому з відповіді головного управління Держгеокадастру в Одеській області №4538 від 31.08.2017 року на адресу позивачів (а.с. 36) нормативну грошову оцінку земельної ділянки за адресою: місто Одеса, Балтська дорога, 23а станом на 01.01.2017 року зазначено у розмірі 966,72 грн./кв.м.

В обох листах головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області зазначено про необхідність уточнення нормативної вартості земельної ділянки після внесення відомостей про неї до Державного земельного кадастру.

Судом також встановлено та не заперечувалось сторонами, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не оформили відповідним чином земельну ділянку, якою вони фактично користувались з моменту придбання у власність нежитлових будівель за адресою: м.Одеса, Балтська дорога, 23а. Разом з тим жодним нормативно-правим актом не зобов'язано власника нерухомого майна виготовляти відповідну документацію на земельну ділянку та ініціювати внесення відповідних даних про неї до державного земельного кадастру. При цьому таких законодавчих повноважень не мають і органи державної фіскальної служби.

У спірних відносинах, на думку суду, наявна певна «правова неузгодженість», при якій законодавець мав би або покласти на власника нерухомого майна з дня реєстрації ним права власності на нежитлові приміщення обов'язок щодо внесення відповідних відомостей у державний земельний кадастр, або наділити органи державної податкової служби правом на нарахування плати за землю щодо таких власників приміщень без врахування відомостей державного земельного кадастру, виключивши дані державного земельного кадастру, як єдину законодавчу підставу для нарахування земельного податку. При цьому передбачивши чітку формулу і порядок такого нарахування, та внісши відповідні зміни до статей 269 і 270 Податкового кодексу України в частині визначення власників нежитлових приміщень платниками земельного податку, а саму земельну ділянку віднісши до об'єкта оподаткування з даного виду податку.

Разом з тим на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду адміністративної справи №815/313/18 такого правового змісту Податковий кодекс України не містить, а суди загальної юрисдикції не наділені правом розширювати чи тлумачити норми матеріального права, наслідком чого буде зміна імперативного змісту нормативно-правого акту.

На підставі вищезазначеного суд доходить висновку, що в даному випадку має місце факт неоднозначного трактування прав та обов'язків платника податків позивачем та податковим органом, на підставі чого має бути застосований принцип презумпції правомірності поведінки і рішення платника передбачений п.п 4.1.4. п. 4.1 статті 4 Податкового кодексу України.

Зазначений висновок суду узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, рішення якого відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року є джерелом права.

Так, у справі ''Щокін проти України'' Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 14.10.2010 року дійшов висновку про порушення прав заявника, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, по-перше, в зв'язку з тим, що спірне національне законодавство не було чітким та узгодженим та, відповідно, не відповідало вимозі «якості» закону і не забезпечувало адекватність захисту від свавільного втручання у майнові права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимогу законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника-платника податку, коли у його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.

Вказане рішення Європейського суду також встановлює загальне правило, відповідно до якого платник податку наділений перед державою відповідним обов'язком по сплаті податку, якщо національне законодавство чітко і якісно визначає такий обов'язок платника і право податкового органу на застосування та визначення необхідних платежів, без допущення неоднозначного застосування (трактування) норм матеріального права.

Таким чином, на переконання суду, дії відповідача щодо нарахування позивачам земельного податку за встановлених у судовому засіданні обставин, є порушенням справедливого балансу, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності, гарантованого статтею 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Прийняті на підставі таких дій рішення відповідача не відповідають встановленим частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень, оскільки вони прийняті в порушення встановленої відповідної законної процедури, не на підставі закону, необґрунтовано та непропорційно.

Аналогічної правової позиції дотримується Вищий адміністративний суд України, яку він відобразив в ухвалі від 24.10.2014 року у справі №К/800/53960/14.

Суд в обґрунтування правомірності та обґрунтованості спірних податкових повідомлень-рішень не приймає посилання відповідача на статтю 120 Земельного кодексу України, в якій зазначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

На думку суду, посилання на вищезазначені законодавчі положення в якості підстав для заперечень проти адміністративного позову є помилковим, оскільки вказані норми встановлюють юридичні підстави набуття права користування земельною ділянкою у разі переходу до особи права власності на об'єкти нерухомості, що розташовані на земельній ділянці, однак не встановлюють та не регламентують обов'язку набувача цього права сплачувати земельний податок.

При вирішенні спірних правовідносин судом також було взято до уваги вимоги пп.4 п. 297.1 статті 297 ПК України, відповідно до якого платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

Як було встановлено судом та підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є платниками єдиного податку 3 та 2 групи. Відповідно до копій витягів з реєстру платників єдиного податку, місцем проведення господарської діяльності позивачів є м.Одеса, Балтська дорога,23А, тобто адреса розташування земельної ділянки, на яку податковим органом були нараховано податкові зобов’язання.

Здійснення власної господарської діяльності позивачами підтверджується наявною в матеріалах справи первинною документацією, а саме: рахунками-фактурами, квитанціями, видатковими накладними, товарно-транспортними накладними, рахунками на оплату (а.с. 46-79, 81-82).

Вищезазначені обставити не заперечувались представником відповідача у судовому засіданні, оскільки не були предметом перевірки податковим органом.

При цьому доказів, які б спростовували твердження позивача або свідчили б, що належні позивачам нежитлові приміщення та земельна ділянка, на якій вони розташовані, не використовуються ОСОБА_1 та ОСОБА_3 для провадження їх власної господарської діяльності, головним управлінням Державної фіскальної служби в Одеській області до суду надано не було. Посилання відповідача на розповсюдження дії норми пп.4 п.297.1 статті 297 ПК України лише на тих платників єдиного податку, які належним чином оформили право власності або користування земельною ділянкою, де вони здійснюють господарську діяльність, не ґрунтується на зазначених положеннях чинного податкового законодавства, а тому при вирішенні справи до уваги судом не приймаються. В даному випадку, на думку суду, законодавець в положеннях ПК України визначив умовою звільнення від сплати земельного податку факт використання земельної ділянки для здійснення власної господарської діяльності, а не оформлення права користування відповідно до положень земельного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

На підставі вищезазначеного суд зазначає, що головним управлінням Державної фіскальної служби в Одеській областідо суду не надано доказів правомірності та обґрунтованості спірних податкових повідомлень-рішень від 30.06.2017 року, а тому суд доходить висновку про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачами до позовної заяви додані квитанції №5325468 від 19.01.2018 року на суму 1254, 00 грн. та №74133 від 24.01.2018 року на суму 1253, 86 грн. про сплату судового збору за подання адміністративного позову.

Враховуючи наявність підстав для задоволення позовної заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у повному обсязі, суд вважає необхідним стягнути на користь позивачів суму сплаченого ними судового збору у повному обсязі з Головного управління ДФС в Одеській області за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 77, 179-183, 192-194, 205, 241-246, 251, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (65007, АДРЕСА_1) та ОСОБА_3(65096, м. Одеса, вул. Лютнева, 5) до головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області (65044, м. Одеса, вул. Семінарська, 5) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень – задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області № 154476-1311 від 30.06.2017 року.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області № 154475-1311 від 30.06.2017 року.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішенняголовного управління Державної фіскальної служби в Одеській області № 154458-1311 від 30.06.2017 року.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області № 154457-1311 від 30.06.2017 року.

Стягнути з головного управління ДФС в Одеській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) суму сплаченого позивачем судового збору за подання адміністративного позову у розмірі 1253,86 грн.

Стягнути з головного управління ДФС в Одеській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_2) суму сплаченого позивачем судового збору за подання адміністративного позову у розмірі 1254, 00 грн.

Рішення суду може бути оскаржене до Одеського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, встановлені статтями 293, 295 та п.п.15.5 п.15 ч.1 розділу VII Перехідних положень КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний суддею 24 травня 2018 року.

Суддя О.В. Білостоцький

.