Постанова № 74198702, 25.04.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 квітня 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/6224/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Свида Л. І. повний текст рішення складений 05 лютого 2018 року

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

судді-доповідача Скрипченка В.О.,

суддів Бойка А.В. та Осіпова Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Коваль Т.С.,

представника відповідача Топової О.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 лютого 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

04 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача від 16.11.2017 року про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання відповідача прийняти рішення відносно громадянина Сенегалу ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 05 лютого 2018 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 було відмовлено.

Не погоджуючись із постановленим у справі судовим рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також на неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов у повному обсязі.

Апелянт/позивач зазначає, що судом першої інстанції не прийнято до уваги реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності до Сенегалу.

Відповідач надіслав до апеляційного суду відзив, у якому зазначив про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, пояснення на неї, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є громадянином Сенегалу, уродженцем м. Дакар, р-н Йембел, постійно проживав у м. Дакар, за національністю-сенегалець, за віросповіданням - мусульманин-суніт, рідна мова французька, також вільно володіє англійською, українською та російською мовами. Неодружений. Позивач має середню освіту, яку здобув в загальноосвітній школі №14 з 1991 року по 1997 рік (Республіка Сенегал, м. Дакар), у період 1997-2002 років навчався в коледжі SCAM в м. Дакар, з 2002 року по 2005 рік позивач навчався в ліцеї «Seydina Limamoulaye» в м. Дакар, отримав сертифікат ступеня бакалавра. Після отримання сертифікату, починаючи з 2006 року по 2009 рік навчався в університеті «Шейх Анта Діоп» (Cheikh Anta Diop). На території Республіки Сенегал позивач не був офіційно працевлаштований, однак з 2006 року по 2010 рік позивач був у складі ФК ЖФТ, де неофіційно працював в якості радника.

ОСОБА_1 тривалий час проживав за адресою: АДРЕСА_1, однак через фінансові труднощі сім'я позивача була вимушена продати домівку. Під час проживання в країні громадянської належності позивач не притягувався до адміністративної та кримінальної відповідальності, фізичного насилля не зазнавав. Також позивач не був членом жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій, є невійськовозобов'язаним, строкову службу не проходив. На території громадянської належності позивача залишилися проживати мати, сестра та брат. Батько позивача був членом політичної партії «Сенегальська демократична партія» та тривалий час працював в Міністерстві охорони здоров'я, 16.06.2015 року позивачу було повідомлено про те, що його батько був вбитий невідомими особами.

20 вересня 2010 року ОСОБА_1 залишив країну громадянської належності м. Дакар (Республіка Сенегал) авіарейсом Дакар (Сенегал) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна) на підставі паспортного документу Серії НОМЕР_1 та одноразової української візи серії НОМЕР_2.

22 вересня 2010 року позивач прибув в Україну, по приїзду вступив на навчання за фахом «Телекомунікаційні системи і телебачення» до ВНТУ у м. Вінниця.

Виїзд ОСОБА_1 з країни громадянської належності відбувся з метою отримання освіти у ВНЗ на території України, однак через фінансові труднощі позивач був відрахований з ВНЗ. З матеріалів справи вбачається, що позивач стверджує, що після поразки партії «Сенегальська демократична партія» на виборах 2012 року, де його батько був членом, почалось значне погіршення справ членів цієї партії, в тому числі і батька позивача. Через зазначену обставину батько припинив надсилати гроші на навчання позивачу, через що він був відрахований з ВНЗ. Позивач також стверджує, що в разі повернення до країни громадянської належності, на нього могла б очікувати небезпека, пов'язана з колишньою антиурядовою діяльністю батька.

З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_1 09 листопада 2017 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №181 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 49-52).

За результатами розгляду особової справи громадянина Сенегалу ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, 16 листопада 2017 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області, відповідно до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 105-113).

Наказом №218 від 16.11.2017 року Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 95).

ОСОБА_1 01.12.2017 року отримав повідомлення №5/1-349 від 16.11.2017 року про відмову в оформленні йому документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 100-104), не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду до України.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, та надаючи правову оцінку його висновкам і встановленим обставинам справи, виходить з наступного.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до положень п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 р. №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, він не може повернутися до країни громадянської належності у зв'язку із участю покійного батька в політичній партії, через що його можуть переслідувати представники діючої влади, однак елемент членства батька позивача в опозиційній політичній партії «P.D.S» («Сенегальська демократична партія») та його антиурядова діяльність не має підтверджень.

Так, під час анкетування позивач повідомив про те, що через членство батька в партії «P.D.S» представники уряду доволі часто проводили рейди та обшуки в помешканні батька, а також блокували його банківські рахунки. Позивач вважає, що вищевказані обставини можуть вплинути на те, що на нього може чекати небезпека в разі повернення на Батьківщину. Позивач також зазначив, що декілька з членів партії «P.D.S» було заарештовано, однак конкретних прикладів із зазначенням фігурантів не зміг навести.

Крім того, він повідомив, що його матір неодноразово отримувала погрози, в яких йшла мова про те, що на нього в разі повернення може очікувати небезпека, хоча ніяких доказів зазначеного позивачем також надано не було.

Під час анкетування позивач також зазначив, що 16 червня 2015 року вбито його батька, вбивця й досі невідомий, судове провадження з цього питання ведеться до цього часу, будь-яких підтверджень надано не було.

У зв'язку з викладеним колегія суддів вважає, що не можливо стверджувати про ймовірне втручання представників діючої влади Республіки Сенегал до вбивства батька, сам елемент вбивства з урахуванням відсутності будь-яких доказів неможливо ані підтвердити, ані спростувати.

Судом першої інстанції обґрунтовано зазначено та взято до уваги, що сестра позивача ОСОБА_2 та брат ОСОБА_3 по теперішній час проживають на території Сенегалу, що свідчить про вільне перебування на території Батьківщини.

Інформацією по країні походження підтверджується наявність такої політичної партії «P.D.S», однак з відкритих інформаційних джерел неможливо підтвердити факти арештів, катувань або застосування фізичного або психологічного тиску на членів цієї партії під час мітингів, а тим більше переслідування та тиск на близьких родичів членів партії з боку правоохоронних структур країни громадянської належності, жодних доказів з боку позивача також надано не було.

Також, з 2012 року до моменту звернення ОСОБА_1 за міжнародним захистом (09.11.2017 року), позивач перебував на території України у категорії нелегального мігранта, чим порушив ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, оскільки рішення відповідача про відмову у оформленні позивачу документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, оскаржувана постанова прийнята судом першої інстанції відповідно до норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Відтак, апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 292, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 лютого 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 07 травня 2018 року.

Суддя-доповідач В.О.Скрипченко

Суддя А.В.Бойко

Суддя Ю.В.Осіпов