Рішення № 74183942, 23.05.2018, Новобаварський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Харкова)

Справа №639/6082/17

Провадження №2/639/356/18

РІШЕННЯ

(заочне)

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2018 року Жовтневий районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді – Труханович В.В.,

за участю секретаря – Кричевської В.М.,

представника позивача – ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м. Харкова цивільну справу №639/6082/17 за позовною заявою Коропа В’ячеслава Івановича до Публічного акціонерного товариства «Банк Тавріка» про визнання недійсним кредитного договору та визнання договору іпотеки припиненим,

ВСТАНОВИВ:

13 жовтня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Жовтневого районного суду м. Харкова із позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Банк Таврика» про визнання недійсним кредитного договору та визнання договору іпотеки припиненим, відповідно до якої, з урахуванням уточнень, просив суд визнати недійсним договір кредиту № 26/07-ВФЛ від 26.05.2006 року, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «Банк Таврика» з підстав його невідповідності законодавству України; визнати договір іпотеки від 26.05.2006 року, що посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3 і зареєстрований в реєстрі за № 1362, таким, що припинив дію, а також покласти на відповідача судові витрати.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивачпосилається на те, що між ним та АБ «Таврика», правонаступником якого є ПАТ «Банк Таврика», 26.02.2006 року було укладено кредитний договір № 27/06-ВФЛ. У забезпечення виконання зобов’язання за вказаним договором між ним та АБ «Таврика», правонаступником якого є ПАТ «Банк Таврика», було укладено Договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3 і зареєстрований в реєстрі за № 1362.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 26.01.2016 року по справі № 646/6760/15-ц, задоволені позовні вимоги ПАТ «Банк Таврика» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності ПАТ «Банк Таврика» на предмет іпотеки.

Позивач вважає, що вищезазначений кредитний договір, внаслідок неналежного виконання якого було звернено стягнення на предмет іпотеки, підлягає визнанню недійсним оскільки при його укладанні банком було суттєво порушено законодавство, що регулює порядок надання споживчих послуг та регулює право та порядок надання банками фізичним особам кредитів у іноземній валюті.

Так, банком були невиконані переддоговірна робота з позичальником, а саме не було надано інформації про умови кредитування в повному обсязі; зміст правочину суперечить численним нормам законодавства України, а саме не було надано повної, своєчасної та достовірної інформації про послугу, що є предметом договору, не було зазначено сукупної вартості кредиту, тощо, у зв’язку з чим позичальник був позбавлений можливості належним чином оцінити властивості такої послуги та можливі негативні наслідки для нього. Окрім того позивач посилається на те, що Публічне акціонерне товариство «Банк Таврика» не мало права надавати кредит саме в іноземній валюті і саме фізичній особі на поточний рахунок позичальника, оскільки це не передбачено «Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунку у національній та іноземній валютах».

У зв’язку з тим, що вищезазначений кредитний договір підлягає визнанню недійсним, то на думку позивача, договір іпотеки від 26.05.2006 року, що посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3 і зареєстрований в реєстрі за № 1362, підлягає визнанню таким, що припинив дію.

Вказані обставини і вимусили позивача звернутися до суду з вищезазначеною позовною заявою.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 жовтня 2017 року у задоволенні заяви представника Коропа В’ячеслава Олександровича – ОСОБА_1 про забезпечення позову у цивільній справі за позовом Коропа В’ячеслава Івановича до Публічного акціонерного товариства «Банк Тавріка» про визнання недійсним кредитного договору – відмовлено.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 грудня 2017 року клопотання представника позивача ОСОБА_2 В’ячеслава Івановича – ОСОБА_1 про витребування доказів по цивільній справі за позовною заявою Коропа В’ячеслава Івановича до Публічного акціонерного товариства «Банк Тавріка» про визнання недійсним кредитного договору – задоволено.

Витребувано у Публічного акціонерного товариства «Банк Тавріка» кредитну справу по кредитному договору №27/06 від 26.05.2006 року на ім’я Коропа В’ячеслава Івановича, з обов’язковим наданням наступних документів:

1. Заявка ОСОБА_2 на видачу іноземної валюти – доларів США.

2. Рішення кредитного комітету Банку про надання ОСОБА_2 кредиту у доларах США.

3. Договір поточного рахунку у гривні між ОСОБА_2 та Банком для зберігання грошей ОСОБА_2 та для здійснення розрахунково-касового обслуговування валютного (долари США) рахунку.

4. Договір банківського рахунку у гривні між ОСОБА_2 та Банком.

5. Витяг з кореспонденського рахунку Банку по доларам США за 26.05.2006 року про зарахування на валютний рахунок ОСОБА_2 доларів США у сумі 40 000 доларів США.

6. Витяг з кореспонденського рахунку Банку по доларам США за 21.01.2008 року про зарахування на валютний рахунок ОСОБА_2 доларів США у сумі 45 000 доларів США.

7. Витяг з кореспонденського рахунку Банку по гривні за 26.05.2006 року про зарахування на рахунок ОСОБА_2 грошових коштів у гривні.

В подальшому, в судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 відмовився від раніше заявленого клопотання про витребування доказів, просив розглянути справу на підставі наявних у матеріалах справи документів та доказів.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 29 січня 2018 року у задоволені заяви представника позивача ОСОБА_2 В’ячеслава Івановича – ОСОБА_1 про забезпечення позову у цивільній справі №639/6082/17 за позовною заявою Коропа В’ячеслава Івановича до Публічного акціонерного товариства «Банк Тавріка» про визнання недійсним кредитного договору – відмовлено.

Представник позивача ОСОБА_1, який діє на підставі ордеру серії ХВ № 000056 від 16.01.2018 року, в судовому засіданні заявлений позов підтримав в повному обсязі, просив суд його задовольнити.

Позивач в судове засідання не з’явився, надав суду заяву про розгляд справи у його відсутність.

Представник відповідача по справі в судове засідання не з’явився, про день, час та місце слухання справи повідомлений належним чином, причина неявки суду не відома, відзив на позовну заяву до суду не надходив. Клопотання про відкладення справи до суду не надходили. У зв’язку з цим, суд, згідно вимогам ч. 4 ст. 223 та ст. ст. 280, 281 ЦПК України, вважає можливим провести заочний розгляд справи, проти чого не заперечував і представник позивача по справі.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні ним правовідносини.

В судовому засіданні було встановлено, що 26 травня 2006 року між Акціонерним банком «Банк Таврика», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Банк Таврика», та ОСОБА_2 В’ячеславом Івановичем було укладено кредитний договір № 27/06-ВФЛ.

Відповідно до п. 1 вказаного договору банк надає позичальнику кредит у сумі 40 000,00 дол. США строком з «26» травня 2006 року до «25» травня 2009 року на споживчі потреби. Кредит надається зі сплатою 16% відсотків річних від суми наданого кредиту. Погашення кредиту здійснюється позичальником згідно графіка, який є невід’ємною частиною договору.

Пунктом 2.1.1. вказаного договору передбачено, що банк зобов’язаний надавати позичальнику кредитні кошти з рахунку № 220355004598 в ХФ АБ «Таврика», МФО 351953, шляхом видачі готівки з каси Банку. (а.с. 110-112)

Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин — правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб’єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов’язання є правовідношення, в яких одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Представник позивача в судовому засіданні посилався на те, щокредитний договір № 27/06-ВФЛ від 26.05.2006 року підлягає визнанню недійсним зокрема у зв’язку з тим, що Публічне акціонерне товариство «Банк Таврика» не мало права надавати кредит саме в іноземній валюті і саме фізичній особі на поточний рахунок позичальника, оскільки це не передбачено «Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунку у національній та іноземній валютах».

З приводу вказаного суд зазначає наступне.

Так, відповідно до Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої Постановою Правління Національного банку України 2.11.2003 N 492, в редакції яка діяла на час укладання Кредитного договору, ця Інструкція регулює правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку (далі - банки), поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій (далі - клієнти). (п. 1.1. Інструкції)

Тобто вказана інструкція регулює порядок відкриття банками поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних, а не порядок надання банками кредитів, а тому посилання на її положення представника позивача є необґрунтованими і вона у даному випадку не підлягає застосуванню.

Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Відповідно до статті 99 Конституції України, грошовою одиницею України є гривня.

Кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. (ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»)

Згідно положень статті 533 Цивільного кодексу України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Банк - юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.

Відповідно до положень статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг. Банк здійснює діяльність, надає банківські та інші фінансові послуги в національній валюті, а за наявності відповідної ліцензії Національного банку України - в іноземній валюті. Банківські послуги дозволяється надавати виключно банку.

Згідно положення статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Національний банк України у сфері валютного регулювання видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування.

Згідно ч. 1, 2 ст. 5 Декрету, Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії. (ч. 4, 5 ст. 5 Декрету)

Отже, посилання представника позивача на те, що Банк не мав права надавати ОСОБА_2 кредит у іноземній валюті є безпідставними, оскільки позивачем не було належним чином доведено факт того, що банк не мав права надавати валютний кредит, не було заявлено клопотання про витребування у Національного банку України відомостей щодо скасування ліцензії на здійснення валютних операцій тощо.

Відповідно до ч. ч. 1 - 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтями 6, 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

Згідно ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 2 ст. 638 ЦК України передбачено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Так, за змістом ст. 1054 ЦК України та ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» істотними умовами кредитного договору є сума кредиту, умови його надання, обов'язки сторін, умови повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитними коштами.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право на одержання необхідної, допустимої, достовірної та своєчасної інформації щодо наданих послуг.

За змістом ч.2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 було роз’яснено, що положення п.п. 22, 23 ч.1 ст. 11 Закону України № 1023-ХІ «Про захист прав споживачів» (далі Закон № 1023-ХІ) треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до п.5 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» у кредитному договорі зазначається річна процентна ставка за кредитом.

Тож, річна процентна ставка - це плата за користування позичальником кредитними коштами, розмір якої і порядок сплати та нарахування встановлюється договором.

Відтак, проценти, що сплачує позичальник за користування кредитом, є ціною договору, і ця ціна, як істотна умова договору, прямо в ньому зазначена.

На відміну від річної процентної ставки реальна процентна ставка істотною умовою кредитного договору не являється.

Так, поняття терміну «реальна процентна ставка» визначено в п.3.3 розд.3 Постанови НБУ № 168, відповідно до якого банки зобов'язані в кредитному договорі (або в додатку до нього - п.3.1 Постанови) зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту за формулою.

Таким чином, реальна процентна ставка розраховується за наведеною в Постанові № 168 формулою, виходячи із загальної суми вартості всіх витрат позичальника, пов'язаних з отриманням, погашенням кредиту та витратами на сплату процентів, комісій, платежів третім особам - за нотаріальне посвідчення договору іпотеки, страхування застави, тощо для розуміння позичальником того, якою є реальна процентна ставка, якщо її розрахувати із загальної суми всіх його витрат.

Тож, реальна процентна ставка і процентна ставка, зазначена в договорі, яка є платою позичальником за користування кредитними коштами, не є тотожними поняттями.

Відповідно до ч.2 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування» для цілей обчислення реальної річної процентної ставки визначаються загальні витрати за споживчим кредитом. До загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця (у тому числі за ведення рахунків), які сплачуються споживачем, пов’язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, розраховані на дату укладення договору про споживчий кредит, які є обов’язковими для укладення договору про споживчий кредит, а також за послуги кредитного посередника (за наявності). У разі якщо витрати на додаткові чи супутні послуги кредитодавця, отримання яких є обов’язковим для укладення договору про споживчий кредит, або кредитного посередника (за наявності) не були включені до загальних витрат за споживчим кредитом, платежі за ці послуги не підлягають сплаті споживачем. Платежі за додаткові та супутні послуги третіх осіб, пов’язані з договором про споживчий кредит, не включаються до загальних витрат за споживчим кредитом. Якщо укладення договору про надання додаткових чи супутніх послуг третіми особами є обов’язковим для отримання кредиту або для отримання кредиту на умовах, що пропонуються кредитодавцем, споживач має бути прямо проінформований про це у письмовій формі. До загальних витрат за споживчим кредитом не включаються: 1) платежі, що підлягають сплаті споживачем у разі невиконання його обов’язків, передбачених договором про споживчий кредит; 2) платежі з оплати товарів (робіт, послуг), які споживач зобов’язаний здійснити незалежно від того, чи правочин укладено з оплатою за рахунок власних коштів споживача чи за рахунок споживчого кредиту.

Щодо посилань позивача на те, що банк не попередив його про ризики фактичного подорожчання кредиту, то у пунктах 15,16 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз’яснено, що при вирішенні спорів щодо розірвання кредитного договору з посиланням, зокрема, на світову фінансову кризу чи інші суттєві обставини суд має враховувати положення частини другої статті 652 ЦК і виходити з того, що закон пов'язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю одночасно чотирьох умов, визначених частиною другою цієї статті, при істотній зміні обставин. Саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті. Тому банк, сам не міг передбачити фактичне подорожчання кредиту і повідомити про це позивача.

А отже, твердження позивача, що кредитний договір не відповідає вимогам діючого законодавства та порушує права позивача, як споживача кредитних послуг, зокрема, і тому, що з наданого розрахунку не вбачається повної орієнтовної вартості кредиту та у ньому відсутні відомості детального розпису загальної вартості кредиту, не було вказано фактичного значення реальної процентної ставки та фактичного подорожчання кредиту, не було попереджено позивача про можливі ризики, а також не надання банком окремого письмового документу з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача, суд вважає безпідставними.

Відповідно до положень, закріплених у п. 2 ч. 1, ч. ч. 2, 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Законом України «Про захист прав споживачів» закріплена можливість визнання недійсними правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом не надання або надання у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформації, необхідної для здійснення свідомого вибору.

Відповідно до вимог ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Вказані роз’яснення також викладені у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи цю норму, можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; умови договору завдають шкоди споживачеві.

Відповідно до ст. 18 цього ж Закону, яка регулює визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Відповідно до п. 3.1. Правил надання банкам України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з рахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо.

Згідно ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Вирішуючи справи про визнання кредитних договорів недійсними, суди мають враховувати вимоги законодавства, що стосуються їх чинності. Вони встановлені як ЦК (статті 1048 - 105 1054), так і Законом України «Про фінансові послуги та держав регулювання ринків фінансових послуг».

Зокрема, суди мають встановлювати такі обставини: досягнення сторонами згоди щодо усіх істотних умов договору, мета, сума і строк кредит умови і порядок його видачі та погашення; види (способи) забезпечення зобов'язані позичальника; відсоткові ставки; порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення і договору; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; кредитний договір має укладатись обов'язково у письмовій формі, причому недодержані письмової форми тягне його нікчемність та не створює жодних правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його нікчемністю; сторони кредитного договору повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення сторін має бути вільним і відповідати їхній внутрішній волі.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У пункті 14 Постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз’яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема статті 215, 1048-1052, 1054-1055 ЦК України, статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ч.1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Ознакою обману на відміну від помилки, є умисел, тобто особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга, сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступала б у правовідносини, невигідні для неї.

Підписуючи кредитний договір, а у подальшому і договір іпотеки, позичальник погодився з усіма умовами щодо повернення суми кредиту та сплати процентів за користування кредитом в строки, встановлені договором.

У разі незгоди з умовами кредитного договору ОСОБА_2 мав можливість скористатись своїм правом, визначеним ч. 6 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якого споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Проте таким правом ОСОБА_2 не скористався, що свідчить про його згоду з усіма умовами договору на час його укладання.

У разі незгоди позивача з умовами кредитного договору або відсутності, на його думку, будь-яких додаткових умов договору, він також мав можливість звернутися до банку за будь-якими роз’ясненнями, пропозиціями щодо внесення змін до договору. Однак з часу його укладання, а саме з 26.05.2006 року та до часу звернення позивача з позовом до банку – 13.10.2017 року, ОСОБА_2, своєї незгоди з діючими графіками банку та існуючими обов’язковими платежами, не висловлював.

Банком на виконання відповідних положень Закону України «Про захист прав споживачів» надано всю необхідну інформацію в письмовому вигляді, результатом чого є факт підписання сторонами кредитного договору. Враховуючи, що законодавством не встановлений обов'язок кредитора на відібрання підпису позичальника під наданою інформацією, доказом наявності факту виконання вимог Закону України «Про захист прав споживачів» є положення ч. 2 ст. 638, ч. 2 ст. 642 ЦК України, тобто фактичне прийняття пропозиції до укладання договору дією (отримання кредиту боржником та сплата ним періодичних платежів).

Сторони спірного правочину домовилися щодо усіх його умов, волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі та не було допущено порушень вимог ст. 203 ЦК України, тому немає підстав вважати кредитний договір недійсними.

Частиною 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Частиною 6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд приходить до висновку, що докази про те, що умови договору є несправедливими, відсутні. Договір був укладений за участю і згодою позичальника та відповідно не порушує жодного принципу договірних зобов'язань. Доказів про те, що внаслідок укладання цього договору існує суттєвий дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, несправедливих умов та інформацію про умови кредитування і сукупну вартість кредиту відповідно зі ст. 18 Закону України.

А відтак, суд зазначає, що ніяких прав споживача ОСОБА_2 діями відповідача при укладанні кредитного договору порушено не було, у суду відсутні підстави для визнання вказаного кредитного договору недійсним і тому, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним кредитного договору слід відмовити.

В забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору № 27/06-ВФЛ від 26 травня 2006 року між Публічним акціонерним товариством «Банк Тавріка» та ОСОБА_2 В’ячеславом Івановичем було укладено Договір іпотеки від 26 травня 2006 року.

Відповідно до п. 1.1. вказаного договору, цей договір забезпечує вимогу іпотекодержателя, що випливає з кредитного Договору № 27/06-ВФЛ від 26 травня 2006 року, а також усіх додаткових угод до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку дії кредитного договору, укладеного між іпотекодержателем та іпотекодавцем, за умовами якого іпотекодавець зобов’язаний до 25 травня 2009 року повернути іпотекодержателю кредит у розмірі 40 000, 00 дол. США, сплатити відсотки за користування ним у розмірі 16% річних, згідно умов кредитного договору, а також можливу неустойку у розмірі і у випадках, передбачених кредитним та цим договором.

Пунктом 1.2. вказаного договору визначено, що предметом іпотеки є нерухоме майно: цегляна нежитлова будівлі літ «А-2», що знаходиться в місті Харкові, вул. Третя, будинок № 24. (а.с. 54-56)

28 січня 2008 року між Публічним акціонерним товариством «Банк Тавріка» та ОСОБА_2 В’ячеславом Івановичем було укладено Договір № 1 про внесення змін до договору іпотеки від 26 травня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу ОСОБА_3, за реєстровим номером № 1362, відповідно до п. 1.1. якого цей договір забезпечує вимогу іпотекодержателя, що випливає з кредитного Договору № 27/06-ВІЛ від 26 травня 2016 року, укладеного між іпотекодержателем та іпотекодавцем, за умовами якого іпотекодавець зобов’язаний до 25 травня 2009 року повернути іпотекодержателю кредит у розмірі 85 000, 00 дол. США, сплатити відсотки за користування ним у розмірі 16% річних, згідно умов кредитного договору, а також можливу неустойку у розмірі і у випадках, передбачених кредитним та цим договором. (а.с.57)

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 26 січня 2016 року позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до ОСОБА_2 – задоволено.

Звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за Кредитним договором № 27/06-ВФЛ від 26.05.2006 року в сумі 130710 доларів США 13 центів, що в гривневому еквіваленті складає 2885232 (два мільйона вісімсот вісімдесят п’ять тисяч двісті тридцять дві) грн. 67 коп., шляхом визнання за Публічним акціонерним товариством «БАНК «ТАВРИКА» (01135, м. Київ, вул. Дмитрівська, буд. 92-94, код ЄДРПОУ 321024) права власності на нерухоме майно: цегляну нежитлову будівлю літ «А-2», що знаходиться в м. Харкові по вул. Третя, буд. 24, загальною площею 734,9 кв.м., які розташовані на земельній ділянці розміром 1000 кв.м. та належні ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 15.08.2000 р.

Визнано за Публічним акціонерним товариством «Банк «Таврика» (01135, м. Київ, вул. Дмитрівська, буд. 92-94, код ЄДРПОУ 321024) право власності на квартиру нерухоме майно: цегляну нежитлову будівлю літ «А-2», що знаходиться в м. Харкові по вул. Третя, буд. 24, загальною площею 734,9 кв.м., які розташовані на земельній ділянці розміром 1000 кв.м., за ціною 946000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер: НОМЕР_1, який зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2) на користь держави витрати по сплаті судового збору у розмірі 3654 (три тисячі шістсот п’ятдесят чотири) грн. 00 коп.

Вказаний іпотечний договір від 26 травня 2006 року позивач просив визнати припиненим у зв’язку з тим, що кредитний договір № 27/06-ВФЛ від 26.05.2006 року підлягає визнанню недійсним.

Отже, враховуючи те, що в судовому засіданні було встановлено, що кредитний договір був укладений відповідно до вимог законодавства, і відсутні підстави для визнання його недійсним, то суд приходить до висновку, що єдина підстава за якою позивач просив суд визнати Договір іпотеки від 26 травня 2006 року припиненим відсутня, а тому і відсутні підстави для задоволення цієї частини позовних вимог ОСОБА_2

Враховуючи, те що судом було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 питання щодо розподілу судових витрат не вирішувалося.

На підставі викладеного та керуючись, ст. ст. 4, 5, 13, 76-81, 82, 133, 141, 265 ЦПК України, ст. ст. 6, 202, 203, 204, 215, 229, 230, 509, 524, 553, 554, 628, 638, 1048, 1054, 1056-1 ЦК України, ст. 1 Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 11, 15, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування», суд -

ВИРІШИВ:

У задоволені позову Коропа В’ячеслава Івановича до Публічного акціонерного товариства «Банк Тавріка» про визнання недійсним кредитного договору та визнання договору іпотеки припиненим – відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд – якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому Цивільно-процесуальним законодавством.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Харківської області через Жовтневий районний суд м. Харкова шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 23.05.2018 року.

Суддя В. В. Труханович