Постанова № 74180447, 16.05.2018, Апеляційний суд Хмельницької області

КОПІЯ

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

_____________

Справа № 674/1396/16-ц

Провадження № 22-ц/792/549/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 травня 2018 року м. Хмельницький

Апеляційний суд Хмельницької області в складі

колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

Корніюк А.П. (суддя - доповідач), П'єнти І.В., Талалай О.І.

секретар судового засідання Медведчук Н.Д.

за участю представника апелянтки ОСОБА_3, відповідача ОСОБА_4, його представника ОСОБА_5

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу №674/1396/16-ц за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 11 січня 2018 року (суддя Артемчук В.М.) у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності на будинок та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6, яка діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, третя особа виконавчий комітет Дунаєвецької міської ради Хмельницької області, як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.

Заслухавши доповідача, пояснення учасників справи та їх представників, дослідивши доводи апеляційної скарги і матеріали справи, суд

в с т а н о в и в:

Звертаючись до суду ОСОБА_6 зазначала, що в березні 2008 року вона мала намір купити жилий будинок АДРЕСА_1 з відповідними господарськими спорудами, власником якого був ОСОБА_8 Позивачка вказує, що після домовленості з останнім про ціну продажу будинку, порядку розрахунку та оформлення договору купівлі-продажу ОСОБА_8 передав їй ключі від будинку, технічний паспорт, забрав своє майно, знявся з реєстрації та виїхав проживати в інший населений пункт. Позивачка зауважує, що повністю розрахувалася з ОСОБА_8 за придбаний будинок, про що складені відповідні розписки, проте укласти договір купівлі - продажу сторони не встигли, оскільки ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. Згодом позивачка дізналася про існування заповіту, згідно якого все своє майно ОСОБА_8 заповів ОСОБА_4 А тому ОСОБА_6 просила суд визнати договір купівлі - продажу житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідними господарськими спорудами, що укладений 25.03.2008 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 виконаним та дійсним і визнати за нею право власності на вказане будинковолодіння.

В червні до суду із позовом звернувся ОСОБА_4 та просив суд зобов'язати ОСОБА_6 усунути перешкоди у користуванні належним йому на праві приватної власності будинком АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання звільнити житлове приміщення. Позивач зазначає, що вищевказане нерухоме майно він прийняв у спадщину після смерті ОСОБА_8, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 08.12.2015 року. Однак, володіти та користуватися власністю не має можливості, оскільки без жодних правових підстав до будинку вселилася відповідачка, яке не реагує на неодноразові його звернення щодо звільнення помешкання.

Ухвалою Дунаєвецького районного суду від 21 березня 2017 року справу №674/905/16-ц, провадження №2/674/56/17 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов'язання звільнити житлове приміщення об'єднано в одне провадження із справою №674/1396/16-ц, провадження №2/674/100/17 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності на будинок для спільного розгляду.

Ухвалою Дунаєвецького районного суду від 01 листопада 2017 року залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору виконавчий комітет Дунаєвецької міської ради Хмельницької області, як орган опіки та піклування у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов'язання звільнити житлове приміщення.

В грудні 2017 року ОСОБА_4 подав до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив суд зобов'язати усунути перешкоди у користуванні належним йому на праві приватної власності будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_6 та її малолітнього сина ОСОБА_7 із даного житлового будинку без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Дунаєвецького районного суду від 11 січня 2018 року в задоволені позову ОСОБА_6 відмовлено. Позовну заяву ОСОБА_4 задоволено. Постановлено усунути перешкоди в користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_6 та її малолітнього сина ОСОБА_7, 2007 року народження, з даного будинку без надання іншого житлового приміщення. Вирішено питання про судові витрати.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_6 оскаржила його в апеляційному порядку та вказує, що воно постановлене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи; судом неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права; крім того, висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи. Апелянтка вказує, що вони із сином правомірно вселилися до спірного будинку, зареєструвалися та проживали на постійній основі, оскільки нею за придбання цього будинку була сплачена ОСОБА_8 уся обумовлена ними сума в розмірі 4000 грн. Тому апелянтка вважає, що вона набула право на житло у вказаному будинку. ОСОБА_6 також зазначає, що в суді першої інстанції свідки підтвердили той факт, що домовленість із ОСОБА_8 була підтверджена письмовою розпискою останнього про отримання завдатку в сумі 1000 грн. На думку апелянтки, суд невірно оцінив копії розписок ОСОБА_8 від 25.03.2008 року та 10.06.2010 року. Крім того, рішення районного суду суперечить і правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у п. 34 постанови Пленуму ВСУ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав». А тому, ОСОБА_6 вважає, що оскаржуване рішення підлягає до скасування з постановленням нового судового рішення про задоволення її позовних вимог та про відмову у позові ОСОБА_4

Відповідно до пункту 8 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Представник апелянтки підтримав апеляційну скаргу з підстав у ній наведених.

Відповідач та його представник просять апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Позивачка та представник третьої особи до суду не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Представник третьої особи направив до суду клопотання щодо розгляду справи без його участі. ОСОБА_6 про причини неявки суд не повідомила.

Перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши представника апелянтки, ОСОБА_4 та його представника, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. (ч. 1 ст. 263 ЦПК України).

Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, належав на праві приватної власності житловий будинок по АДРЕСА_1, що підтверджується копією свідоцтва про право власності від 12.08.2014 року, Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 12.08.2014 року, Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 10.08.2015 року, копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 7, 121-124, 129-130).

Згідно свідоцтва про право на спадщину від 08.12.2015 року, що видане приватним нотаріусом Дунаєвецького районного нотаріального округу ОСОБА_10, ОСОБА_4 є спадкоємцем померлого ОСОБА_8 Відповідно до цього свідоцтва спадщина складається з житлового будинку АДРЕСА_1 (т.1 а.с.145).

ОСОБА_6, звертаючись до суду із позовом вказувала, що в березні 2008 року вона домовилася в усній формі з ОСОБА_8 про купівлю будинку з відповідними господарськими спорудами по АДРЕСА_1 за 4000 грн., які в червні 2010 року повністю сплатила, а ОСОБА_8, в свою чергу, передав їй ключі від будинку. Позивачка вказує, що після отримання ключів з малолітнім сином перейшла проживати в указаний вище будинок та прописалася в ньому. На підтвердження своїх вимог ОСОБА_6 надала до суду ксерокопії двох розписок про сплату грошових коштів за придбаний будинок (т.1 а.с. 4, 6).

Так, відповідно до приписів ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

В силу ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Згідно вимог ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу житлового будинку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Моментом укладення такого договору відповідно до ст. ст. 210, 640 ЦК України є його державна реєстрація.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання договору купівлі продажу від 25.03.2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 дійсним з підстав недоведеності укладення спірного договору, а також враховуючи ту обставину, що момент вчинення договору купівлі - продажу відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, яка не відбулась. І, як наслідок, відсутні підстави щодо визнання права власності на спірний будинок за позивачкою.

Задовольняючи позов ОСОБА_4, суд першої інстанції вірно виходив із того, що власником житлового будинку по АДРЕСА_1 є ОСОБА_4, а ОСОБА_6 та її неповнолітній син ОСОБА_7 не набули самостійного права на житло з підстав, передбачених законом, і їх проживання в зазначеному будинку порушує житлові права ОСОБА_4 Тому наявні законні підстави для усунення перешкод в користуванні ОСОБА_4 спірним житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_6 та її малолітнього сина без надання іншого житлового приміщення.

Дійшовши такого висновку, суду першої інстанції суд обґрунтовано посилався на відповідні норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_4 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 08.12.2015 року (т. 1 а.с. 145).

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. ст. 317, 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_4 у визначеному законом порядку отримав право власності на спірний будинок, а тому має право на вільне володіння, користування та розпорядження останнім.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло.

Враховуючи, що ОСОБА_6 та її неповнолітній син не набули самостійного права на спірне житло, а ОСОБА_4, будучи новим власником будинку АДРЕСА_1, заперечує право відповідачів на проживання в будинку, тому у суду першої інстанції були наявні підстави для їх виселення.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо незаконності судового рішення в частині відмови у позові ОСОБА_6, колегія суддів вважає їх такими, що не заслуговують на увагу, виходячи із наступного.

Як вбачається із змісту позовної заяви ОСОБА_6 зазначала підставу для задоволення позовних вимог про визнання договору купівлі - продажу будинку від 25.03.2008 року дійсним та визнання за нею права власності на спірний будинок ст. 220 ЦК України та вказувала, що вона та ОСОБА_8 домовилися про всі істотні умови щодо купівлі-продажу будинку, нею проведено розрахунок в повному обсязі, але договір нотаріально не посвідчений, оскільки ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.

Положеннями ч. 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до роз'яснень, що викладені в п. 13 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що при вирішенні спору про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню дійсним, необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. ст. 210, 640 ЦК України пов'язується із державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Оскільки в силу ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу житлового будинку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації і моментом укладення такого договору відповідно до ст. ст. 210, 640 ЦК України є його державна реєстрація, тому суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що договір купівлі - продажу від 25.03.2008 року не є укладеним і не створював прав та обов'язків для ОСОБА_6 та ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Посилання апелянтки про те, що суд першої інстанції невірно оцінив покази свідків та надані ОСОБА_6 письмові докази є безпідставними.

Так, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції надано вірну оцінку ксерокопіям розписок, що надані позивачкою ОСОБА_6 та показам свідків і ці доводи апеляційної скарги фактично зводяться до власної оцінки обставин справи і незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції по оцінці доказів.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги про помилковість висновку суду першої інстанції щодо відсутності у ОСОБА_6 самостійного права на проживання у спірному будинку, колегія суддів вважає їх такими, що не заслуговують на увагу, адже останньою в порушення вимог ст. 81 ЦПК України не надано доказів на підтвердження саме правомірного вселення у спірне житло у 2008 році та проживання в ньому з 2008 року по даний час.

Так, як вбачається із погосподарських книг на 2011-2015, 2016-2020 роки ОСОБА_6 є головою домогосподарства АДРЕСА_2 та зареєстрована за вказаною адресою з 06.06.2006 року (т. 1 а.с. 219-222, 225-226).

Головою домогосподарства АДРЕСА_1 згідно записів погодсподарських книг на 2006-2010, 2011-2015, 2016-2020 роки до ІНФОРМАЦІЯ_2 був ОСОБА_8, а вподальшому ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 223-224, 227-230).

На думку колегії суддів, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що проживання ОСОБА_6 та її неповнолітнього сина в будинку АДРЕСА_1 порушує житлові права ОСОБА_4, оскільки вони не набули самостійного права на житло, з підстав передбачених законом (найм, оренда, вселення наймачем чи на підставі ордеру). А сама по собі реєстрації ОСОБА_6 у зазначеному будинку не може бути підставою для визнання за нею права користування жилим приміщенням.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що право користування ОСОБА_6 та її сина спірним житлом виникло на підставі ст. 150 ЖК УРСР, а тому їх виселення можливе лише із врахуванням положень ст. 109 ЖК УРСР є такими, що не заслуговують на увагу.

Так, положеннями ч. 1 ст. 109 ЖК УРСР передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку…

Частиною 2 вказаної статті визначено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення….

Однак, в силу того, що ОСОБА_6 із сином без правових підстав вселилися у будинок АДРЕСА_1, власником якого є ОСОБА_11, користуються цим майном, а тому правила ст. 109 ЖК УРСР в даному випадку не поширюються.

Посилання апелянтки на те, що при виселенні її з сином з житлового будинку судом було порушено їх конституційне право на житло, є необґрунтованими.

Проаналізувавши обставини справи на відповідність Конвенції та практиці ЄСПЛ апеляційний суд приходить до висновку, що процедура позбавлення ОСОБА_6 та її сина спірного житла переслідувала леґітимну мету ( захист права власності), була проведена відповідно до закону ( ст. 391 ЦК України) і з дотриманням вимог співрозмірності із законною метою захисту права власника. Право власності захищено масивом правових норм законодавства України, базою яких є приписи ст. 41 Конституції України щодо непорушності права власності. Захист права власності є безумовно леґітимною метою в даному випадку.

За умов, що ОСОБА_6 та її син не мають права користування спірним житловим будинком, воно потрібно власнику, а виселення є єдиним і безальтернативним способом захисту права у даній ситуації, апеляційний суд приходить до висновку, що непропорційного, неспіврозмірного втручання у права позивачки при вирішенні цього спору не було, на позивача не було покладено тягара, який є надмірним по відношенню до мети захисту права власності як суспільної цінності.

З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку, що оскаржене судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 - 384, 389, 390 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 11 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 21 травня 2018 року.

Судді: (підпис) А.П. Корніюк

(підпис) І.В. П'єнта

(підпис) О.І.Талалай

З оригіналом згідно: суддя апеляційного суду А.П. Корніюк

______________Головуючий у першій інстанції - Артемчук В.М. Справа № 22ц/792/549/18

Доповідач - Корніюк А.П. Категорія: 20