Рішення № 74144799, 19.04.2018, Новоайдарський районний суд Луганської області

Справа № 419/365/18

Провадження № 2-о/419/92/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2018 року Новоайдарський районний суд Луганської області

у складі: головуючого судді – Іванової О. М.,

при секретарі – Логвиновій О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт Новоайдар Луганської області цивільну справу за заявою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа: ОСОБА_3 державна нотаріальна контора Луганської області, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Новоайдарського районного суду Луганської області в інтересах ОСОБА_2 з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа: ОСОБА_3 державна нотаріальна контора Луганської області.

В обґрунтування заявлених вимог представник заявника зазначив, що 19.07.2017 року померла ОСОБА_4, яка на момент смерті була зареєстрована та фактично проживала за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1. За життя ОСОБА_4 було складено заповіт, відповідно до якого усе своє майно вона заповіла ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2.

При зверненні заявника до Другої ОСОБА_3 державної нотаріальної контори Луганської області з метою оформлення спадщини їй було відмовлено, у зв’язку з тим, що з наданих заявником документів неможливо перевірити факт наявності чи відсутності спадкоємців, передбачених ч.ч. 3,4 ст. 1268 та 1241 ЦК України, а оформлення запиту до відповідних уповноважених органів є неможливим, оскільки спадкодавець була зареєстрована та проживала в м. Луганськ, що на даний час є територією, на якій органи української влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

За таких обставин, представник заявника вимушений звернутися до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту того, що ОСОБА_4, яка померла 19.07.2017 року, на момент своєї смерті проживала сама за адресою: АДРЕСА_1.

Представник заявника ОСОБА_1 у судове засідання не з’явився, надав суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності, заявлені вимоги підтримав в повному обсязі, просив їх задовольнити.

Представник заінтересованої особи Другої ОСОБА_3 державної нотаріальної контори Луганської області у судове засідання не з`явився, заперечень проти задоволення заявлених вимог не надав.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що заявлені вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судовим розглядом встановлено, що 19.07.2017 року померла ОСОБА_4, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії І-ЕД № 510389 (а.с.14). На момент смерті ОСОБА_4 була зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується відміткою про реєстрацію місця проживання в паспорті померлої (а.с.11 – зворотна сторона). За життя ОСОБА_4 було складено заповіт, відповідно до якого усе своє майно вона заповіла ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.9).

Факт того, що ОСОБА_4, яка померла 19.07.2017 року, на момент своєї смерті проживала сама за адресою: АДРЕСА_1, підтверджується довідкою № 3073, виданою 28.11.2017 року міським комунальним підприємством «Центрожилком» філіал № 1 (а.с.15) та довідкою № 2845, виданою 11.11.2017 року міським комунальним підприємством «Центрожилком» філіал № 1 (а.с.16)

При зверненні заявника до Другої ОСОБА_3 державної нотаріальної контори Луганської області з метою оформлення спадщини їй було відмовлено (а.с.12-13), у зв’язку з тим, що з наданих заявником документів неможливо перевірити факт наявності чи відсутності спадкоємців, передбачених ч.ч. 3,4 ст. 1268 та 1241 ЦК України, а оформлення запиту до відповідних уповноважених органів є неможливим, оскільки спадкодавець була зареєстрована та проживала в м. Луганськ, що на даний час є територією, на якій органи української влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

За таких обставин, представник заявника вимушений звернутися до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту того, що ОСОБА_4, яка померла 19.07.2017 року, на момент своєї смерті проживала сама за адресою: АДРЕСА_1.

У відповідності до ст. 13 ч. 1 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 5 від 31 березня 1995 року рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не змінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання. Рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для органів, які реєструють такі факти або оформляють права, що виникають у зв'язку із встановленим судом фактом.

Відповідно до ст. ст. 3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142). При цьому, за логікою Міжнародного суду ООН і ЄСПЛ, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.

Згідно ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно ст. 318 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт.

Проаналізувавши зміст вищенаведених статтей можна відокремити такі умови, за наявності яких можливим є звернення до суду для встановлення фактів, що мають юридичне значення: факт, який потребує встановлення, має породжувати юридичні наслідки, тобто від нього повинні залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб; встановлення відповідного факту не пов’язане з наявністю спору про право; чинним законодавством не передбачено іншого порядку встановлення такого факту або заявник не має можливості одержати (відновити) загублений (знищений) документ, який посвідчує необхідний факт; встановлення факту потрібно заявникові для конкретної мети.

З поданої заяви та доданих до неї документів вбачається, що звернення представника заявника до суду викликане з мотивів встановлення юридичного факту, що в подальшому тягне юридичні наслідки, тобто судом встановлено, що факт, який просить встановити представник заявника, породжує юридичні наслідки для ОСОБА_2, а відтак підлягає встановленню у порядку визначеному ст. ст. 315, 318 ЦПК України.

Висновки суду підтверджуються письмовими доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Керуючись ст. ст. 13, 258, 263-265, 315, 318 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа: ОСОБА_3 державна нотаріальна контора Луганської області – задовольнити.

Встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що:

-ОСОБА_4, яка померла 19.07.2017 року, на момент своєї смерті проживала сама за адресою: АДРЕСА_1.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Головуючий суддя О. М. Іванова