Рішення № 74131836, 21.05.2018, Сумський окружний адміністративний суд

СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 травня 2018 р. Справа № 818/1578/18

Сумський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Прилипчука О.А.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду в м.Суми адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України

третя особа - ОСОБА_2 соціального захисту населення Сумської обласної державної адміністрації

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1Б.) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України (далі по тексту - відповідач, Комісія), третя особа - Сумська обласна державна адміністрація (далі по тексту - третя особа, Сумська облдержадміністрація), в якій просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 27.02.2018 р. в частині визначення ОСОБА_1 статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорія 3;

- зобов’язати відповідача прийняти рішення щодо підтвердження статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорія 2.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що за заявою позивача ОСОБА_2 соціального захисту населення Сумської обласної адміністрації особова справа ОСОБА_1 була направлена на розгляд Комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України для прийняття рішення щодо визначення статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2.

27.02.2018 Комісією прийнято рішення, яким відмовлено позивачу у наданні статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2, оскільки позивачем не надані додаткові документи для прийняття рішення про підтвердження статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2.

Позивач вважає, що Комісія безпідставно відмовила йому у наданні статусу, оскільки рішенням Конотопського міського суду від 17.12.1993 р. встановлено факт роботи його у зоні відчуження 20 днів у 1987 році.

Відповідачем надано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що відповідно до ст. 14 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" до категорії 2 учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС відносяться особи, які працювали в зоні відчуження, зокрема, у 1987 році не менше ніж 14 календарних днів. До учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 3 відносяться особи, які працювали в зоні відчуження у 1987 році від 1 до 14 календарних днів. Згідно з роз’ясненнями Верховного Суду України від 07.06.1999 р. №63-99 рішення суду про встановлення факту участі громадянина у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у зоні відчудження при відсутності у ньому необхідного обґрунтування не може бути документом прямої дії, якщо відсутні інші документи. Тому просить відмовити у задоволенні позовних вимог (а.с. 31-32).

Третьої особою надано пояснення на позовну заяву, в якому зазначено, що особова справа ОСОБА_1 була розглянута 19.05.1998 р. (протокол № 238) Комісією при МНС України. На підставі представлених документів, рішенням Комісії було визнано видачу посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2А безпідставною. Комісією надано статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 3А (протокол від 31.10.2007 № 10). Довідка Конотопської дистанції колії Південно-Західної залізниці про підвищену оплату праці, яка знаходиться в особовій справі ОСОБА_1, підтверджує роботу у зоні відчуження менше 14 календарних днів. Рішення Конотопського міського суду від 17.12.1993 р. №2-1177/1993 про встановлення факту роботи ОСОБА_1 в зоні відчуження на дільниці Посудово-Яново: з 02 по 04.07.1987, з 16 по 18.07.1987, з 06 по 08.08.1987, з 20 по 21.08.1987, з 10 по 11.09.1987, з 08 по 09.10.1987, з 09 по 11.11.1987, з 8 по 09.12.1987 - 20 днів, не є підставою видачі відповідного посвідчення і не може бути взяте до уваги при встановлення відповідного статусу.

Крім цього, зазначає, що відповідно до абзацу 7 пункту 2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 №5 “Про судову справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення”, не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Відмова органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому процесуальним законодавством. Суд не наділений повноваженнями щодо встановлення фактів належності позивача до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Тому, враховуючи зазначене, ОСОБА_1 підтверджено статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 3, оскільки він виконував роботи в зоні відчуження в 1987 році від 1 до 14 календарних днів (а.с. 25-26).

Ухвалою суду від 20.04.2018 р. відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін.

Сторони повідомлялися належним чином про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Суд, дослідивши письмові матеріали справи, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що за заявою ОСОБА_1 ОСОБА_2 соціального захисту населення Сумської обласної адміністрації його особова справа була направлена на розгляд Комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України для прийняття рішення щодо визначення статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2.

27.02.2018 Комісією прийнято рішення, яким підтверджено статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 3 ОСОБА_1, який виконував роботи в зоні відчуження в 1987 році від 1 до 14 календарних днів (а.с. 9).

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Приймаючи рішення про підтвердження позивачу статуса учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 3 категорії, відповідач виходив з того, що документи про роботу позивача в Чорнобильській зоні не містять підтвердження відомостей, що позивач працював в зоні відчуження 14 календарних днів (а.с. 31)

Проте, суд не може погодитись з вказаним висновком відповідача, виходячи з наступного.

Порядок видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначено Постановою Кабінету ОСОБА_3 України від 20 січня 1997 р. № 51 “Про затвердження Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

Згідно п.2 Постанови Кабінету ОСОБА_3 України від 20 січня 1997 р. № 51 “Про затвердження Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” посвідчення є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користуватися пільгами й компенсаціями, встановленими Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", іншими актами законодавства.

Відповідно до п.10 Постанови Кабінету ОСОБА_3 України від 20 січня 1997 р. № 51 “Про затвердження Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” посвідчення видаються учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС на підставі одного з таких документів:

а) посвідчення про відрядження в зону відчуження;

б) військового квитка і довідки командира військової частини або архіву про участь у ліквідації наслідків аварії у зоні відчуження;

в) довідки про підвищену оплату праці в зоні відчуження (із зазначенням кількості днів і населеного пункту).

Відповідно до ч.1 ст. 15 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" підставами для визначення статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС є періоди роботи (служби) у зоні відчуження, що підтверджено відповідними документами.

Згідно ч.3 ст. 15 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" зазначено, що видача довідок про період роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами, установами та організаціями (військкоматами).

Як встановлено з довідки Конотопської дистанції колії від 30.11.2006 року позивача було відряджено для роботи по місцю роботи колійної машинної станції в районі Чорнобиля (а.с. 12). Згідно змісту зазначеної довідки ОСОБА_1 виплачена заробітна плата в сумі 334 крб. 36 коп. з урахуванням коефіціента 2.

Також, 06.06.2017 Конотопською колійною машинною станцією видано позивачу довідку, що він був безпосередньо зайнятий на роботах у зоні відчуження на дільниці Посудово-Яново Чорнобильської АЕС з 02.07.1987 по 04.07.1987, з 16.07.1987 по 18.07.1987, з 06.08.1987 по 08.08.1987, з 20.08.1987 по 21.08.1987, з 10.09.1987 по 11.09.1987, 08.10.1987 по 09.10.1987, з 09.11.1987 по 11.11.1987, з 08.12.1987 по 09.12.1987 (а.с. 11).

Доказів щодо скасування зазначеної довідки або визнання її незаконною, відповідачем не надано.

Також, зазначені обставини підтверджуються рішенням Конотопського міського суду від 17.12.1993 року по справі №2-1177/1993 (а.с. 10).

Так, згідно змісту наведеного рішення встановлено, що ОСОБА_1 працював в зоні відчуження 20 днів.

Таким чином, суд приймає у якості належного доказу зазначену довідку, яка підтверджує факт виконання позивачем роботи в районі м. Чорнобиль.

Отже, позивачем належним чином підтверджено факт перебування зоны відчуження протягом 20 днів.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони.

Такими зонами є:

1 (зона відчуження);

2 (зона безумовного (обов'язкового) відселення);

3. (зона гарантованого добровільного відселення);

4 (зона посиленого радіоекологічного контролю).

Згідно ст. 1 Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” до територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, в межах України належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоактивними речовинами понад доаварійний рівень, що з урахуванням природно-кліматичної та комплексної екологічної характеристики конкретних територій може призвести до опромінення населення понад 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік, і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань, спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення його нормальної господарської діяльності.

Відповідно до ст.2 Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей ґрунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов'язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров'я населення, вимог щодо здійснення радіаційного захисту населення та інших спеціальних заходів, з урахуванням загальних виробничих та соціально-побутових відносин територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони.

Такими зонами є:

1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;

2) зона безумовного (обов'язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/кв. км та вище, або стронцію від 3,0 Кі/кв. км та вище, або плутонію від 0,1 Кі/кв. км та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;

3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/кв. км, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/кв. км, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/кв. км, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;

4) зона посиленого радіоекологічного контролю - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 1,0 до 5,0 Кі/кв. км, або стронцію від 0,02 до 0,15 Кі/кв. км, або плутонію від 0,005 до 0,01 Кі/кв. км за умови, що розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів перевищує 0,5 мЗв (0,05 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.

Відповідно до Постанови Кабінету ОСОБА_3 УРСР від 23.07.1991 року №106 „Про організацію виконання постанов Верховної ОСОБА_3 Української PCP про порядок введення в дію законів Української PCP „Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” та „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи” затверджено перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок чорнобильської катастрофи.

Згідно затвердженого переліку визначено, що перегін Посудово-Яново віднесено до зони відчуження.

Отже, проаналізувавши надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що відомості, відображені у зазначених письмових доказах, не є суперечливими з огляду на специфіку діяльності позивача.

Що стосується посилання відповідача те, що рішення суду про встановлення факту участі громадянина у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у зоні відчуження не може бути прямої дії, суд зазначає, що в данному випадку рішення Конотопського міського суду не є документом прямої дії оскільки досліджується судом поряд з іншими доказами по справі, а тому зазначені висновки відповідача є помилковими.

Крім того, суд вважає задовольнити позовні вимоги у редакції, викладеній позивачем, а саме: зобов’язати Комісію зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України прийняти рішення щодо підтвердження ОСОБА_1 статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорія 2, виходячи з наступного.

Згідно з частиною 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Зі змісту вказаної норми, можна зробити висновок, що при розгляді справи суд обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві. Водночас, суд може вийти за межі правового обґрунтування, зазначеного у позовній заяві, якщо вбачає порушення інших приписів ніж ті, про які йдеться у позовній заяві.

Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно ч.1 ст.5 КАС України адміністративний позов може містити вимоги про: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними та зобов’язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Тобто, судом за результатами розгляду справи може бути задоволено будь-яку з цих вимог, у тому числі й вимогу про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень вчинити пені дії.

Відповідно до ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у справах в яких позивач оскаржує протиправні дії чи бездіяльність відповідача у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач.

У випадку коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення чи зробити ту чи іншу дію суд вправі обрати такий спосіб захисту порушеного права.

Обрана судом форма захисту порушених прав у даному випадку не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

Втручанням у дискреційні повноваження суб'єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.

Аналогічна позиція випливає зі змісту ухвали Вищого адміністративного суду України від 24.03.2016 року у справі №826/17109/13-а.

Тобто законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

У судовому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Олссон проти Швеції" від 24 березня 1988 року (скарга №10465/83) зазначено, що серед вимог, які суд визначив як такі, що випливають з фрази "передбачено законом", є наступні:

- будь-яка норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію;

- фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципу верховенства права. У внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічної влади у здійснення прав;

- закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання влади.

Запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суди зобов'язані відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

При цьому, судом враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі №804/14800/14.

Згідно Рекомендацій Комітету ОСОБА_3 Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом ОСОБА_3 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Але ж в даному випадку втручання у дискреційні повноваження відповідача є виправданими, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивачів.

А завданням адміністративного судочинства, у відповідності до ч.1 ст.2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. При цьому, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” визначено, що суди при розгляді справ застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а також Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод як джерело права.

Так, у рішенні у справі Волохи проти України зазначено: “Таким чином, Суд доходить висновку, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене "згідно із законом", оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження.”

Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Броньовський проти Польщі” від 22 червня 2004 року). Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. В національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. (Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Гавенда проти Польщі” від 14 березня 2002 року., Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Аманн проти Швейцаріїї” від 16 лютого 2000 року).

Також, Європейський суд з прав людини Рішенням у справі “Круслена” від 24 квітня 1990 року зазначає, що “закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі, чи судді нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання.”

Загальні принципи диференціації між підміною органу державної влади судом та здійсненням правосуддя безпосередньо сформульовано в рішенні у справі “Фадєєва проти Росії” від 9 червня 2005 року, в якому Суд з відсилкою до справи “Баклі проти Сполученого Королівства”, зазначив, що: “Згідно з усталеною практикою Суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку “необхідності” втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці Судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції”.

Зобов'язуючи орган державної влади виконати свої дискреційні повноваження суд встановлює справедливість та відновлює баланс взаємодії між органами державної влади та суб'єктами господарювання. Також, що є дуже важливим, суд унеможливлює виникнення вільного трактування та зловживання органами державної влади своїми дискреційними повноваженнями. Дана думка повністю підтверджена рішенням від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховного Суду України, який вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

З матеріалів справи вбачається, що позивач при зверненні до відповідача подав весь пакет необхідних документів проте, відповідачем за результатами розгляду заяв позивача не було прийнято рішення про надання статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2.

Отже, суд вважає, що відповідач у спірних відносинах вже реалізував свої дискреційні владні повноваження, відмовивши позивачу у встановленні статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2.

Таким чином, оскільки у ході судового розгляду справи суд дійшов висновку, що відповідач відмовив позивачу у встановленні статусу протиправно, а визначених законом підстав для такої відмови під час розгляду справи встановлено не було, суд вважає, що відновлення порушеного права позивача можливе не інакше, як шляхом зобов'язання відповідача вчинити певні дії зокрема, зобов'язати Комісію зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України прийняти рішення щодо підтвердження ОСОБА_1 статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорія 2.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Як вбачається з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи положення вказаних норм, суд вважає за необхідне стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства соціальної політики України суму судового збору в розмірі 704,80 грн., сплаченого згідно з квитанцією від 02.05.2018 року №16 (а.с. 22).

Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України, третя особа- ОСОБА_2 соціального захисту населення Сумської обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії – задовольнити.

Скасувати рішення Комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України від 27.02.2018 р. в частині визначення ОСОБА_1 статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорія 3;

Зобов’язати Комісію зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України прийняти рішення щодо підтвердження ОСОБА_1 статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорія 2.

Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного адміністративного суду через Сумський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.А. Прилипчук