Рішення № 74125882, 17.05.2018, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.05.2018р. Справа №914/281/18

місто Львів

За позовом: Заступника керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області, м. Дрогобич,до відповідача 1:Добрівлянської сільської ради Дрогобицького району Львівської області, с. Добрівляни,до відповідача 2:приватного підприємства «Ротен», м. Жидачів,про: визнання недійсним рішення, визнання недійсним договору та зобов’язання звільнити земельні ділянки.ОСОБА_1 Секретар судового засідання Корчинський О.І.За участю представників:прокурор:ОСОБА_2,відповідач 1:ОСОБА_3 – сільський голова,відповідач 2:ОСОБА_4 – представник (довіреність від 22.03.20180.

Суть спору: на розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Заступника керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області до відповідача 1: Добрівлянської сільської ради Дрогобицького району Львівської області та відповідача 2: приватного підприємства «Ротен» про визнання недійсним рішення, визнання недійсним договору та зобов’язання звільнити земельні ділянки.

Ухвалою суду від 19.02.2018 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 19.03.2018. Рух справи у підготовчому засіданні відображено в попередніх ухвалах та протоколах суду. 10 квітня 2018 року ухвалою суду відмовлено в задоволенні клопотання відповідача 2 про закриття провадження у справі, а також у судовому засіданні 10.04.2018 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 07.05.2018. В судовому засіданні для розгляду справи по суті оголошувались перерви, що відображено в протоколах судового засідання.

Прокурор позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав наведених у позовній заяві та поданих письмових поясненнях. Свої вимоги обґрунтовує тим, що рішення Добрівлянської сільської ради Дрогобицького району №149 від 20.06.2017 «Про передачу в оренду ПП «Ротен» не витребуваних земельних часток (паїв) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, із земель пайового фонду» прийнято незаконно, зокрема, з порушенням вимог ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.ст. 12, 116, 123-126 Земельного кодексу України. Крім того, прокурор звертає увагу на те, що відповідач 1 прийняв оскаржене рішення без проведення процедури визнання спадщини відумерлою в порядку, передбаченому ст. 1277 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, прокурор звертає увагу на той факт, що охоронець майна не може використовувати майно для отримання прибутку на свою користь, не може зловживати своїми обов’язками.

Ще однією із підстав позову, про яку вказує прокурор є відсутність державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою, яке встановлюється ст. 125 Земельного кодексу України.

Таким чином, на думку прокурора, рішення Добрівлянської сільської ради Дрогобицького району № 149 від 20.06.2017 та Договір оренди земельних ділянок, укладений на підставі такого рішення підлягає скасуванню в судовому порядку, а земельні ділянки звільненню.

Відповідач 1 позовні вимоги визнав у повному обсязі з підстав, наведених у відзиві. У відзиві вказує про те, що не витребувані земельні частки (паї), які передані в оренду не є невитребуваними земельними ділянками, а є не успадкованими ділянками, власники яких померли, або спадкоємці не прийняли спадщину з будь яких причин, для оренди яких потрібний договір та рішення сесії Добрівлянської сільської ради.

Відповідач 2 проти позову заперечив, з підстав наведених у відзиві та наданих усних поясненнях. Свої заперечення обґрунтовує таким. Оскаржуване рішення Добрівлянської сільської ради Дрогобицького району прийняте на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України. Дані факти підтверджує тим, що відповідно до статтей 10, 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські ради є органами місцевого самоврядування та правомочні розглядати і вирішувати питання віднесенні Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Статтею 1285 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з’явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.

Крім того, орендодавцем земельної ділянки, що входить до складу спадщини, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини, є особа, яка управляє спадщиною (ч. 5 ст. 4 Закону України «Про оренду землі»). Особа, яка управляє спадщиною, у складі якої є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, що не перебуває в оренді, має право передати таку ділянку в оренду на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку, або до набрання сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, про що обов’язково зазначається у договорі оренди земельної ділянки (ч. 6 ст. 19 Закону України «Про оренду землі»).

Додатково, відповідач 2 звертає увагу, на тому, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової долі земельних ділянок, власники яких померли» внесено зміни до Закону України «Про Державний земельний кадастр», а саме доповнено абз. 2 п. 2 розділу VЙЙ «Прикінцеві та перехідні положення» земельні ділянки, право власності (користування) на які припинено до 2004 року, вважається сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

Також, ПП «Ротен» вказує, про те, що відповідно до ст. 301 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової долі земельних ділянок, власники яких померли» рішення органу місцевого самоврядування про передачу в оренду земельної ділянки, що входить до складу спадщини та перебуває в управлінні органу місцевого самоврядування, може прийматися і у разі відсутності державної реєстрації права власності територіальної громади на таку земельну ділянку в Державному реєстрі прав.

Відтак, враховуючи наведене відповідач 2 заперечує повністю проти поданого позову та просить відмовити у задоволенні такого в повному обсязі.

В судовому завданні 17.05.2018 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суд заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, дослідивши матеріали справи, та оцінивши докази в їх сукупності, встановив наступне:

20 червня 2017 року Добрівлянською сільською радою Дрогобицького району Львівської області прийнято рішенням №149 «Про передачу в оренду ПП «Ротен» не витребуваних земельних часток (паїв) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, із земель пайового фонду» (надалі – Рішення). Даним Рішення сільська рада вирішила передати в оренду ПП «Ротен» не витребувані земельні частки (паї) загальною площею 136,454 га, встановити орендну плату за користування земельними ділянками у розмірі 10% вартості нормативно-грошової оцінки землі, уповноважити сільського голову на укладення Договору оренди не витребуваних земельних часток (паїв) з відповідачем 2 згідно з п. 1, 2 Рішення.

26 червня 2017 року між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено Договір оренди землі (надалі – Договір). За умовами цього Договору Орендодавець (відповідач 1) на підставі Рішення №149 від 20.06.2017 передає, а Орендар (відповідач 2) приймає в оренду не витребувані земельні частки (паї) загальною площею 136,454 га, з яких: 95,4087 га – рілля, 41,0453 га – сінокосу, які знаходяться на території Добрівлянської сільської ради Дрогобицького району Львівської області, за межами населеного пункту. Крім іншого, Договір містить такі розділи як строк дії договору оренди, орендна плата, умови використання земельних ділянок, тощо.

Згідно з Актом приймання-передачі від 26.06.2017 до Договору оренди землі Добрівлянська сільська рада передала, а ПП «Ротен» прийняв в строкове платне володіння та користування (оренду) земельні ділянки сільського господарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Земельні ділянки не перебувають у державній чи комунальній власності.

Вважаючи дане Рішення сільської ради та Договір незаконними та прийнятими всупереч вимог закону, прокурор звернувся до суду з позовом про визнання недійсним Рішення Добрівлянської сільської ради, визнання недійсним Договору оренди землі та зобов’язання звільнити земельні ділянки передані на підставі вказаного рішення та договору.

Відповідач 1 позовні вимоги визнав, відповідач 2 проти позову заперечив. Свої пояснення відповідачі виклали у відзивах, поданих до суду.

Проаналізувавши всі обставини та матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги є не обґрунтовані та не підлягають до задоволення.

При ухваленні рішення, суд виходив з наступного.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються нормами Конституції України, Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Законом України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», Законом України «Про оренду землі» та інших нормативно-правових актів.

Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 124 Земельного кодексу України визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України, суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно з статтею 12 Земельного кодексу України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Водночас, за змістом статті 17 Земельного кодексу України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом, а також вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Як убачається з матеріалів справи, зокрема, Рішення №149 від 20.06.2017 Добрівлянської сільської ради, Договору оренди землі від 26.06.2017 в оренду передаються земельні частки паї загальною площею 136,454 га власники яких померли, а спадкоємці за законом чи заповітом відсутні чи не прийняли спадщину (усунуті від права спадкування, відмовились від прийняття спадщини тощо). Як встановлено судом, станом на момент прийняття оскаржуваного рішення, спадкоємці вказаних фізичних осіб у встановленому законом порядку не прийняли спадщини та не оформили права власності на земельні частки (паї). Докази протилежного в матеріалах справи відсутні.

За змістом положень Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», земельні частки (паї), на які підтверджувальний документ уже отриманий, але власник не розпорядився ним належним чином (не подав заяву про виділення в натурі (на місцевості) для передання в оренду чи сумісного обробітку), а також земельні частки (паї), власники яких не оформили право власності або померли, а їх спадкоємці не прийняли спадщину, до якої входять земельні частки (паї) відносяться до категорії нерозподілених (невитребуваних) земельних часток (паїв).

При цьому, згідно роз’яснення Державного агентства земельних ресурсів №7295/17/6-12 від 14.05.2012, невитребувані земельні частки (паї) не є землями державної власності чи комунальної власності.

Таким чином, в ході розгляду справи, судом встановлено, що земельні ділянки загальною площею 136,454 га, станом на момент прийняття оскаржуваного рішення, входили як неуспадковані земельні частки (паї), та не належали ні до державної, ні до комунальної власності.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначає, що повноваження щодо розпорядження земельною ділянкою сільськогосподарського призначення державної власності, розташованою за межами населених пунктів належать центральним органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Щодо вказаного суд зазначає таке.

Згідно з частиною 2 статті 5 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» сільські, селищні, міські ради приймають рішення щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у межах населених пунктів, а районні державні адміністрації - за межами населених пунктів.

Пунктом 12 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №122 від 04.02.2004, нерозподілені (невитребувані) земельні частки (паї) передаються в розпорядження сільських, селищних, міських рад чи райдержадміністрацій з метою надання їх в оренду.

Статтею 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження.

Так, аналізуючи положення ст.ст. 5, 9, 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», а також пунктів 2, 12 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв), можна зробити висновок, що передача в оренду нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок (паїв) здійснюється в залежності від місця розташування таких ділянок, а саме: за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради нерозподілені (невитребувані) земельні частки можуть передаватися в оренду в межах населених пунктів, а за рішенням районної державної адміністрації - за межами населених пунктів.

Разом з тим, суд наголошує на тому, що Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» є спеціальним законодавчим актом, який визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками та використання нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок.

Водночас, як вже зазначалося, в оренду відповідачу 2 було передано земельні частки паї, які не успадковано спадкоємцями померлих громадян.

Проте, 20.09.2016 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової долі земельних ділянок, власники яких померли» котрим, зокрема, внесено зміни в статті 1283 та 1285 Цивільного кодексу України та статті 4, 19 Закону України «Про оренду землі».

Зокрема, відповідно до ст. 1285 Цивільного кодексу України (в редакції станом на момент прийняття оскаржуваного рішення) якщо у складі спадщини є майно (а згідно ст. 190 ЦК України майном являється не лише річ, але і майнові права на неї), яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.

У разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту особою, яка управляє спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, є сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки. Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з'явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.

Згідно з частиною 5 статті 4 Закону України «Про оренду землі» (в редакції станом на момент прийняття оскаржуваного рішення), орендодавцем земельної ділянки, що входить до складу спадщини, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини, є особа, яка управляє спадщиною.

Особа, яка управляє спадщиною, у складі якої є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, що не перебуває в оренді, має право передати таку ділянку в оренду на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку або до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, про що обов'язково зазначається у договорі оренди земельної ділянки (ч. 6 ст.19 Закону України «Про оренду землі»).

Таким чином, з наведених приписів Цивільного кодексу України та Закону України «Про оренду землі» вбачається, що органом, котрий вправі передавати в оренду земельні ділянки (в т.ч. невитребувані земельні частки) померлих громадян до моменту прийняття спадкоємцями спадщини, або визнання її відумерлою в судовому порядку являються сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки, незалежно від того, чи така земельна ділянка знаходиться в межах населеного пункту чи за межами. Відповідні сільська, селищна, міська рада являються управителем спадщини в силу імперативних положень закону і для реалізації їхніх повноважень щодо передачі в оренду земельних ділянок від них не вимагається вчинення будь-яких інших дій (як от, звернення до суду з вимогою про визнання спадщини відумерлою, як це стверджує прокурор).

Враховуючи викладене, а також те, що спірна земельна ділянка площею 136,454 га знаходиться на території Добрівлянської сільської ради, як установлено судом, та не спростовано прокурором, суд приходить до висновку, що Добрівлянська сільська рада вправі була розпоряджатися спірними земельними ділянками та передавати їх в оренду відповідачу 2, а тому протилежні доводи прокурора є не обґрунтованими.

Крім того, суд не може погодитись із доводами Добрівлянської сільської ради про визнання позову, адже як встановлено вище, дії сільської ради при прийнятті спірного рішення відповідали закону.

Згідно з статтею 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до частини1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Статтею 393 Цивільного кодексу України встановлено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Наведені положення є реалізацією частини першої статті 55 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та частини другої статті 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

До господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто, в контексті норми статті 1 Господарського процесуального кодексу України має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. При цьому, заінтересована особа вправі звертатись до суду за захистом не будь-якого, а виключно охоронюваного законом інтересу, законного інтересу (абз.3 п.3.5 мотивувальної частини Рішення КСУ №18-рп/2004 від 01.12.2004 року у справі про охоронюваний законом інтерес).

З наведеного вбачається, що для задоволення позовних вимог про визнання незаконним акту органу місцевого самоврядування недостатньо встановити лише обставини суперечності цього акту вимогам закону. Для задоволення вимог потрібно також встановити, що незаконний акт органу місцевого самоврядування порушує права позивача. У випадку, якщо акт органу місцевого самоврядування прав позивача не порушує, у суду відсутні правові підстави для задоволення вимог про визнання його незаконним.

Як вбачається з позовної заяви, прокурор звернувся із даним позовом в інтересах держави. При цьому, порушення прав та інтересів держави обґрунтовує тим, що державним інтересом в даній справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання передачі земельних ділянок у користування, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. Інтерес держави, в даному випадку, полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права Українського народу.

Суд не погоджується з доводами прокурора про порушення оскаржуваним рішенням відповідача 1 прав та інтересів держави, оскільки цим рішенням в оренду було передано земельні частки паї, які не належать ні до земель державної, ні до земель комунальної власності. Єдиним аргументом, котрий би міг свідчити про порушення прав та інтересів держави та слугувати підставою для задоволення позовних вимог, це законодавче віднесення повноважень щодо такої передачі до компетенції органів державної влади, а не органів місцевого самоврядування. Однак, як встановлено в ході розгляду справи, відповідач 1 своєї компетенції щодо прийняття оскаржуваного рішення не перевищив.

Всі інші аргументи прокурора не можуть слугувати також підставою для задоволення позову, оскільки не доведені належними доказами.

З огляду на викладене, суд розглянувши позовні вимоги прокурора вважає такі не обґрунтовані та відмовляє у задоволенні таких повністю.

Частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України вказано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Судові витрати на підставі статей 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відтак судовий збір залишається за позивачем.

З огляду на викладене, виходячи з положень чинного законодавства України, матеріалів та обставин справи, враховуючи практику застосування законодавства вищими судовими інстанціями, керуючись статтями 10, 12, 20, 73, 74, 75, 76, 79, 123, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 ГПК України, суд , -

В И Р І Ш И В:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку та строки передбачені розділом IV Господарським процесуальним кодексом України.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний 22.05.2018.

Суддя Березяк Н.Є.