Постанова № 74125637, 14.05.2018, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2018 року м. ОдесаСправа № 915/1145/17Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Богатиря К.В., Таран С.В.

секретар судового засідання Герасименко Ю.С.

за участю представників учасників провадження:

від ТОВ "Вікра" - адвокат Сидоренко С.О.

Представник відповідача у судове засідання не з'явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра" (ЄДРПОУ 36955197)

на рішення господарського суду Миколаївської області від 11.12.2017 року (суддя Ржепецький В.О.), вступну та резолютивну частину якого проголошено у судовому засіданні з 11:10 до 11:38 у м. Миколаєві, вул. Адміральська, 22. Повний тест рішення складено 14.12.2017

у справі №915/1145/17

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра" (ЄДРПОУ 36955197)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра." (ЄДРПОУ 37698084)

про визнання правочину недійсним

ВСТАНОВИВ

У жовтні 2017 товариство з обмеженою відповідальністю "Вікра" (далі - ТОВ "Вікра") звернулось до Господарського суду Миколаївської області із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра." (далі - ТОВ "Вікра.") в якому просило визнати ліцензійний договір про передачу прав використання торговельної марки від 08.06.2011 від ліцензара ТОВ "Вікра" ліцензіату ТОВ "Вікра." недійсним.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що договір з боку ліцензіара підписано не уповноваженою особою, відсутність доказів схвалення оспорюваного правочину ліцензіаром, ліцензіар продовжував повноцінне використання майнових прав на свідоцтво, але таке використання, на думку позивача, суперечить правовій природі ліцензійних договорів виключного характеру, за якими виключається можливість власника користування і розпорядження майновими правами на свідоцтво на період не менше ніж до настання події продовження чинності дії знака на наступні десять років його дії, також, за твердженням позивача, вказівка у договорі на дії, зокрема, одержання свідоцтва платника ПДВ 15.08.2011, що відбулось після зазначеної у договорі дати його укладання, свідчить про те, що документ має підроблену дату його складення.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 11.12.2017 р. в задоволені позову відмовлено.

В оскаржуваному судовому рішення суд першої інстанції, з посиланням на приписи ст. 215, ч. 1 ст. 218 ЦК України зазначив, що договір від 08.06.2011 відповідає положенням закону про письмову форму правочину, належних доказів на підтвердження протилежного позивачем не надано. Крім того, судом першої інстанції відзначено, що твердження позивача про факт підроблення дати укладення договору про визнання якого недійсним просить позивач, ґрунтуються на неналежних доказах та спростовуються матеріалам справи, а саме витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 01.11.2017 за №1003195865, відповідно до якого відповідача: а) зареєстровано як юридичну особу станом на момент укладення договору від 08.06.2011; б) взято на облік у ДПІ в Ленінському районі міста Миколаєва ГУ ДФС у Миколаївській області 31.05.2011.

Також, посилаючись на приписи ст.ст. 426, 494, 495, 1107, 1109, 1110 ЦК України, ст.16 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" та умови спірного договору, суд першої інстанції зазначив, що як витікає з порівняльного аналізу наведених норм чинного законодавства та положень договору від 08.06.2011 про передачу прав на використання торговельної марки, зміст жодного з пунктів договору їм не протирічить, останній також не містить умов, з якими наведені положення закону пов'язують недійсність ліцензійних договорів. Отже, на думку місцевого господарського суду, відсутні підстави вважати обґрунтованими твердження позивача про недійсність договору на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Стосовно тверджень позовної заяви про невідповідність оспорюваного договору положенням статуту позивача, інструкціям, недійсність у зв'язку з продовженням користування знаком для товарів та послуг тощо, місцевий господарський суд зазначив, що слід відрізняти обставини, пов'язані з недодержанням сторонами договору під час його укладення тих чи інших норм, правил чи домовленостей та обставини, наслідком настання яких у відповідності до закону є недійсність правочину. Так, за твердженням суду першої інстанції, наявність заборон, визначених статутом ТОВ "Вікра", а також продовження користування знаком для товарів та послуг після укладення ліцензійного договору, на які посилається позивач, у відповідності до положень цивільного законодавства не є належною підставою для застосування положень ч. 1 ст. 203 ЦК України і, відповідно, не тягне за собою факту недійсності укладеного правочину.

Щодо підстав позову в частині підписання договору від 08.06.2011 про передачу прав на використання торговельної марки неповноважною особою, господарським судом встановлено, що від імені ліцензіара - ТОВ "Вікра" виступає засновник останнього ОСОБА_2, що діє на підставі статуту. Разом з тим, як витікає з положень статуту ТОВ "Вікра", зареєстрованого станом на 03.06.2011, його учасниками (термін, який є тотожнім терміну засновник в договорі) є громадяни України: ОСОБА_3 та ОСОБА_4. При цьому, ОСОБА_2, як витікає з наданого відповідачем Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 13.05.2016, з 30.05.2011 є керівником ТОВ "Вікра". Таким чином, за твердженням суду першої інстанції, зазначена особа, підписуючи 08.06.2011 року оспорюваний договір в якості засновника ТОВ "Вікра", діяла поза межами своїх повноважень. Належних доказів на підтвердження наявності помилки в договорі в цій частині, сторонами не надано. Враховуючи встановлення факту укладення оспорюваного договору від імені ТОВ "Вікра" з порушенням вимог ч. 2 ст. 203 ЦК України, а також відсутність в матеріалах справи доказів, які б свідчили про схвалення товариством тим чи іншим чином цього договору, місцевий господарський суд дійшов висновку, що останній має встановлені законом ознаки недійсності.

Разом з цим, Господарським судом Миколаївської області було застосовано в цьому спорі наслідки порушення позивачем строків позовної давності, про яку заявлено відповідачем по справі. Так, судом першої інстанції зазначено, що з урахуванням того, що оспорюваний договір було укладено 08.06.2011, позовну заяву подано до суду 31.10.2017, тобто зі спливом позовної давності, відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності, а позивач не надано належних і допустимих докази поважності причин пропуску цього строку, у задоволенні позовних вимог з цих підстав слід відмовити.

Судом першої інстанції відхилено заперечення позивача, які полягають у тому, що розпорядник майна одержав копію оспорюваного договору в жовтні 2016 року, а відтак, на думку позивача, строк позовної давності ним не пропущено, оскільки ані положення ст.ст. 92, 261 ЦК, ані норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не містять виключень щодо порядку обчислення позовної давності при зверненні до суду з відповідним позовом. Крім того, місцевим Господарським судом відзначено також те, що оспорюваний договір укладено поза межами одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, а тому підстави для застосування ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" також відсутні.

Не погодившись із даним рішенням до Одеського апеляційного господарського суду звернулось ТОВ "Вікра" з апеляційною скаргою в якій просить скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині або змінити рішення, визнавши ліцензійний договір від 08.06.2011 недійсним.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що судом першої інстанції прийнято незаконне та неправосудне рішення, оскільки дійшовши висновку про наявність в оспорюваному договорі ознак недійсності, місцевий господарський суд застосував строк позовної давності, початок перебігу якого встановлено з порушенням норм процесуального і матеріального права, яке полягало у відсутності об'єктивних даних щодо дати укладання договору, а також в самоусуненні суду від розгляду справи шляхом витребування і подальшого належного дослідження оригіналу оспорюваного договору, як письмового доказу.

Апелянт вважає, що ухвалюючи рішення на підставі недопустимого доказу, місцевий суд звільнив відповідача від доказування, чим порушив принцип обов'язку доказування і подання сторонами доказів, що з урахуванням протиправної поведінки відповідача призвело до ухвалення неправосудного рішення, оскільки відповідач не дивлячись на витребування судовими ухвалами оригіналу спірного договору, так його суду й не надав, натомість надавши нотаріально посвідчену копію.

За твердженням позивача, у суді першої інстанції він наголошував на тому, що нотаріально засвідчена копія підтверджує лише відповідність змісту тексту договору раніше поданим текстам договору, а також встановлює сам факт наявності оригіналу договору у відповідача на дати його нотаріального засвідчення. Позаяк, за твердженням апелянта, нотаріальна засвідчена копія лише підтвердила факт наявності дефекту печатки позивача на останній сторінці договору. Відтак, апелянт вважає, що відповідачем порушено обов'язок подання доказів, тим самим позбавлено позивача права на доведення обставин, викладених у позові.

Також скаржник вважає, що відмовивши позивачеві у задоволенні клопотання про витребування доказів від ДПІ в Інгульському районі м. Миколаєва, суд першої інстанції порушив вимоги процесуального законодавства щодо створення стороні необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи.

Скаржник вважає, що судом першої інстанції не було встановлено реальної дати укладення спірного договору, а тому стало безпідставним застосування заяви про застосування строку позовної давності. Письмові докази та доводи позивача, всупереч вимогам законодавства не були прийнятті місцевим господарським судом до уваги, що призвело до невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи.

26.01.2018 Одеським апеляційним господарським судом отримано відзив на апеляційну скаргу від ТОВ "Вікра." в якому відповідач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, з огляду на наступне.

Так посилаючись на приписи ч.ч. 1, 2 ст.51, ч.1 ст. 75 Закону України «Про нотаріат» відповідач зазначає, що нотаріусом була посвідчена копія поданого для завірення оригіналу ліцензійного договору від 08.06.2011 №13489 без будь-яких зауважень, про що свідчить відповідний посвідчувальний напис на поданому до суду документі. Таким чином, на думку відповідача, встановлення нотаріусом факту, що поданий документ не суперечить закону, означає визначення відповідності документа вимогам закону за змістом і за формою та є підставою для визнання такого документа належним доказом у справі, всупереч тверджень позивача.

Також відповідач відзначає, що аналізуючи зміст оспорюваного позивачем ліцензійного договору від 08.06.2011 вбачається, що сторонами обумовлені усі істотні умови договору та останній відповідає вимогам чинного законодавства України.

Відповідач вказує на те, що згідно з витягом з ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань керівником ТОВ "Вікра" та підписантом зазначено ОСОБА_2, яким від імені ліцензіара підписано ліцензійний договір від 08.06.2011. Відповідно до статуту ТОВ "Вікра" виконавчим органом є директор, який діє без довіреності від імені товариства в межах своєї компетенції, передбаченої цим статутом та чинним законодавством України. Враховуючи наведене, відповідач зазначає, що не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо недійсності оспорюваного правочину, оскільки договір підписано ОСОБА_2 як засновником, в той час як він є директором товариства. За твердженням відповідача, в даному випадку договір підписала саме та фізична особа, яка уповноважена на таке підписання установчими документами товариства, а зазначення посади ОСОБА_2 як засновника є опискою та не може впливати на недійсність підписаного ним договору.

Посилаючись на приписи ст. 241 ЦК України відповідач зазначає, що обставиною, яка свідчить про факт схвалення укладеного договору з боку позивача є передача в розпорядження відповідача оригіналу свідоцтва на знак для товарів та послуг. Відповідач зазначає, що ним надана до суду нотаріального посвідчена копія вказаного свідоцтва. Позивач не заявляв та не заявляє про неправомірність знаходження оригіналу свідоцтва в розпорядженні відповідача, але, як стверджує відповідач, місцевий господарський суд не надав оцінки даній обставині та зробив неправомірний висновок щодо ознак недійсності договору за цією ознакою.

Крім того, як стверджує ТОВ "Вікра.", ним була надана копія протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Вікра" від 07.06.2011 відповідно до якого ОСОБА_2 було уповноважено підписати від імені товариства спірний договір на умовах, викладених в цьому протоколі.

На думку відповідача, посилання апелянта на те, що договір підписаний на вкрай невигідних умовах не може бути прийнятий до уваги, оскільки чинним законодавством України взагалі не встановлено норми щодо надання дозволу на використання знаку для товарів і послуг лише на платній основі.

Відповідач вважає, що посилання скаржника на невизначеність дати підсипання договору не можуть бути прийняті до уваги, оскільки проект договору був сформований та підготовлений для підписання на виконання рішення учасників ТОВ "Вікра" від 07.06.2011. Надісланий в електронному вигляді проект договору, що був надісланий відповідачу, був датований 08.06.2011. Роздруківка тексту договору та його підписання сторонами відбулось 16.08.2011 в день отримання свідоцтва платника ПДВ ТОВ "Вікра.". За твердженням відповідача, в момент підписання договору сторони вирішили, що цим договором їх взаємовідносини регулюються починаючи з 08.06.2011, що не забороняється приписами ч.3 ст. 631 ЦК України. Відповідач зазначає, що твердження позивача з приводу того, що до моменту отримання свідоцтва платника ПДВ ТОВ "Вікра." взагалі не здійснювало діяльності не відповідає дійсності, оскільки ТОВ "Вікра." зареєстровано платником податків та зборів та взято на облік в ДПІ в Ленінському районі м. Миколаєва 31.05.2011 та з цього моменту здійснювало господарську діяльність, але до отримання відповідного свідоцтва не було платником податку на додану вартість.

Також відповідач вважає необґрунтованими посилання позивача на те, що ліцензіар не припинив використання доменного імені vikra.ua, оскільки такі дії не можуть свідчити про недійсність договору нормам діючого законодавства в момент укладення договору, а може лише бути підставою для застосування заходів відповідальності на неналежне виконання договору.

Відповідач вважає, що під час укладання оспорюваного договору сторонами узгоджено всі істотні умови. Сторони виконували прийняті на себе зобов'язання. Позивачем було передано відповідачеві оригінал Свідоцтва на знак для товарів та послуг за свідоцтвом № 134989 від 10.02.2011 року. Відповідач використовував ТМ «VIKRA» під час виготовлення та реалізації віконно-дверних конструкцій.

Відповідач наполягає на тому, що позивачем пропущений трирічний строк позовної давності звернення з позовом до суду, та висновок господарського суду в цієї частині вважає правомірним.

Ухвалами Одеського апеляційного господарського суду від 09.01.2018 р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Вікра" на рішення господарського суду Миколаївської області від 11.12.2017 року у справі №915/1145/17 колегією суддів у складі головуючого судді Жекова В.І., суддів Богатиря К.В., Лашина В.В., та призначено справу до розгляду на 14.02.2018 р.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 01.02.2018 р. перенесено розгляд апеляційної скарги на 13.03.2018 р.

Враховуючи положення підпункту 17.4 підпункту 17 пункту 1 розділу XІ "Перехідні положення" ГПК України, підпунктів 2.3.17, 2.3.50 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, підпункту 3.2.1 пункту 3.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду в Одеському апеляційному господарському суді, у зв'язку прийняття рішення Вищої ради правосуддя про звільнення судді Жекова В.І. в зв'язку з відставкою, розпорядженням В.о. керівника апарату суду №288 від 06.03.2018 р. призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи №915/1145/17.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.03.2018 р. для розгляду апеляційної скарги ТОВ "Вікра" на рішення господарського суду Миколаївської області від 11.12.2017 року у справі №915/1145/17 визначено колегію суддів у складі головуючого судді Аленіна О.Ю., суддів Богатиря К.В., Лашина В.В.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 13.03.2018 апеляційну скаргу ТОВ "Вікра" на рішення господарського суду Миколаївської області від 11.12.2017 року у справі №915/1145/17 прийнято до провадження колегією суддів у складі головуючого судді Аленіна О.Ю., суддів Богатиря К.В., Лашина В.В.

Розпорядженням В.о. керівника апарату Одеського апеляційного господарського суду №440 від 10.04.2018 р. призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи у зв'язку із перебування судді Лашина В.В. у відрядженні з 11.04.2018 по 13.04.2018 року

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.04.2018 р. для розгляду апеляційної скарги ТОВ "Вікра" на рішення господарського суду Миколаївської області від 11.12.2017 року у справі №915/1145/17 визначено колегію суддів у складі головуючого судді Аленіна О.Ю., суддів Богатиря К.В., Таран С.В.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 10.04.2018 апеляційну скаргу ТОВ "Вікра" на рішення господарського суду Миколаївської області від 11.12.2017 року у справі №915/1145/17 прийнято до провадження колегією суддів у складі головуючого судді Аленіна О.Ю., суддів Богатиря К.В., Таран С.В.

11.04.2018 Одеським апеляційним господарським судом отримано клопотання ТОВ "Вікра" про залучення письмових доказів до матеріалів справи, а саме роздруківки статті опублікованої в газеті Миколаївської обласної ради Рідне Прибужжя 03 травня 2013 року, статті за 13 лютого 2018 року з інтернет-видання Преступности.НЕТ, а також роздруківки ухвал, Ленінського районного суду міста Миколаєва у кримінальних провадженнях.

Також, 11.04.2018 апелянт звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з клопотанням про витребування доказів в якому просив витребувати у Міністерства юстиції України письмові, засвідчені підписом та печаткою, відомості щодо родинних зв'язків, що мають місце зараз та/або мали місце станом на 08 червня 2011 року та/або до цієї дати між наступними особами ОСОБА_2 та ОСОБА_4, витребувати у Державної міграційної служби України письмові відомості про батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників та інших представників, а також додатково змінну інформацію про народження дітей та про шлюб і розірвання шлюбу відносно наступних осіб ОСОБА_2 та ОСОБА_4,

На задоволенні даних клопотання апелянт не наполягав та у судовому засідання суду апеляційної інстанції від 14.05.2018 просив їх не розглядати.

У судовому засіданні Одеського апеляційного господарського суду від 11.04.2018 р. у справі №915/1145/17 оголошувалась перерва до 25.04.2018.

Також, 13.03.2018 Одеським апеляційним господарським судом отримано клопотання ТОВ "Вікра" про витребування доказів, в якому останнє просить, зокрема, зобов'язати відповідача надати суду оригінал ліцензійного договору від 08.06.2011 р.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 11.04.2018 витребувано у ТОВ «Вікра.» оригінал ліцензійного договору від 08.06.2011 р. про передачу прав на використання торговельної марки укладений між ТОВ «Вікра» та «ТОВ Вікра.».

У судовому засіданні Одеського апеляційного господарського суду від 25.04.2018 р. у справі №915/1145/17 оголошувалась перерва до 14.05.2018.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 25.04.2018 повторно витребувано у «ТОВ Вікра.» оригінал ліцензійного договору від 08.06.2011 р. про передачу прав на використання торговельної марки укладений між ТОВ «Вікра» та ТОВ «Вікра.».

Відповідно до рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення від 16.04.2018 та 25.04.2018, судові ухвали, якими витребувано від у ТОВ «Вікра.» оригінал ліцензійного договору від 08.06.2011 р. про передачу прав на використання торговельної марки укладений між ТОВ «Вікра» та ТОВ «Вікра.» отримані ТОВ «Вікра.» 21.04.2018 та 04.05.2018. Разом з тим, станом на 14.05.2018 відповідачем не виконано вимог суду та не надано оригіналу спірного договору.

У судових засіданнях представник апелянта підтримав вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволені.

Представник відповідача у судові засідання не з'являвся, хоча був належним чином повідомлений про час, дату та місце розгляду справи.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши представника апелянта, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Миколаївської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ТОВ «Вікра» підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з матеріалів справи, ТОВ «Вікра» має право власності на знак для товарів і послуг, що засвідчується свідоцтвом НОМЕР_1, зареєстрованим в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг 10.02.2011 (т. 2, а.с. 68).

08.06.2011 між ТОВ «Вікра» (Ліцензіар), в особі засновника ОСОБА_2, що діє на підставі Статуту, з однієї сторони, і ТОВ «Вікра.» (Ліцензіат), в особі директора Лебедь O.A., що діє на підставі Статуту, з другої сторони, беручи до уваги, що Ліцензіар є власником свідоцтва України НОМЕР_1 від 10.02.2011р на торговельну марку (знак для товарів і послуг) (далі - Свідоцтво), Ліцензіат бажає отримати на умовах цього Договору дозвіл у вигляді виключної ліцензії на використання торговельної марки (знак для товарів і послуг) (далі - Торговельна марка), на яку було отримано Свідоцтво, в цілях виготовлення, використання, ввезення, пропозиції до продажу, продажу і іншого введення в господарський обіг товарів і послуг з використанням Торговельної марки, відповідно до переліку класів товарів і послуг, зазначених у Свідоцтві, було укладено Ліцензійний договір про передачу прав на використання торговельної марки (далі - Договір).

Відповідно до предмету договору Ліцензіар надає Ліцензіату за винагороду на термін дії цього Договору виключну ліцензію (виключні права) на використання Торговельної марки щодо усіх товарів і послуг, зазначених у Свідоцтві за класами МКТП.

При цьому Ліцензіату надається право на використання Торговельної марки на території України; видачу невиключних ліцензії (субліцензії) на використання Торговельної марки на території України третім особам.

Відповідно до п. 3, 4 договору Ліцензіар має право здійснювати контроль за використанням Торговельної марки, виробляти концепцію, встановлювати обов'язки та давати вказівки Ліцензіату щодо використання Торговельної марки. Ліцензіат зобов'язаний використовувати Торговельну марку відповідно до положень цього Договору й отриманої від Ліцензіара документації. Ліцензіат має право застосовувати Торговельну марку спільно з торговельною маркою, власником якої він є. Ліцензіат має право використовувати Торговельну марку за умови, що якість товарів і послуг, які позначаються цією маркою, не буде нижчою за якість товарів і послуг, які виготовляються і надаються Ліцензіаром під тією ж маркою.

Пунктами 12, 14 договору визначено, що вся документація, необхідна і достатня для використання Торговельної марки, передається Ліцензіаром уповноваженому представнику Ліцензіата російською або українською мовами в 1 (одному) примірнику протягом 10 днів з дня підписання цього договору. Передача документації підтверджується актом приймання-передачі за підписами повноважених представників обох Сторін.

Згідно з п.15 договору за надання права на використання Торговельної марки Ліцензіат сплачує Ліцензіару винагороду у розмірі, порядку і строки, визначені у розмірі 500,00 грн. одноразово.

У відповідності до п.27 цей Договір укладений і набуває чинності з дати його підписання Сторонами та діє до « 02» грудня 2020 р.

Звертаючись із позовом до суду першої інстанції позивач просив визнати вказаний вище договір недійсним посилаючись на те, що останній містить ознаки підробки документу з обох сторін, за якими можна дійти висновку, що договір не укладався взагалі, оскільки відтиск печатки ліцензіара ТОВ «Вікра» у центральній її частині затертий, тобто має специфічні ушкодження, характерні для комп'ютерної обробки спеціальними засобами програмного забезпечення; договір укладено не 08 червня 2011 року, а в іншу більш пізню дату, що випливає з тієї обставини, що реквізити ліцензіата ТОВ «Вікра.» містять у передостанньому їх рядку напис «Св-во 100347864 від 15.08.2011р.», який вказує на дату видачі свідоцтва платника ПДВ, яке було видано відповідачу більш ніж через два місяці від дати, яка зазначена як дата підписання договору. Крім того, не вказано посади особи, якою підписано договір.

Також, за твердженням позивача, договір суперечить вимогам загального законодавства, зокрема корпоративного, з тих підстав, що відповідно до пп. «Е» п.8.3 Статуту ТОВ «Вікра», учасники товариства зобов'язані повідомляти інших учасників товариства про фінансову зацікавленість в угодах, стороною яких виступає товариство чи юридична особа, громадяни, з якими цей учасник перебуває у корпоративному зв'язку. В таких випадках рішення про укладення цих угод приймають незацікавлені учасники. Ліцензійний договір зі сторони ліцензіата ТОВ «Вікра.» підписано директором, який водночас є власником 99% статутного капіталу ліцензіата, а зі сторони ліцензіара підписано ОСОБА_2, не як директором, а як учасником товариства боржника, яким він не являється, але при цьому він є засновником/учасником ліцензіата ТОВ «Вікра.», володіючи 1% статутного капіталу. На підприємстві відсутні документи щодо повідомлення учасників про фінансову зацікавленість в ліцензійному договорі та рішення зборів учасників з цього приводу. Відсутні документи щодо уповноваження ОСОБА_2 підписати ліцензійний договір саме в особі засновника ТОВ «Вікра», хоча він таким не являється. До того ж, як стверджує позивач, оспорюваний правочин вчинений з ознаками ст. 233 ЦК України на вкрай невигідних умовах, з порушенням п. п. 1.8, 7.2, 7.7, пп. «а», «е» п. 8.3 Статуту ТОВ «Вікра».

Позивач вважає, що спірний договір суперечить вимогам спеціального законодавства, зокрема щодо укладання ліцензійних договорів у сфері інтелектуальної власності, а саме ч. 9 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» та п. п. 1.3, 2.3.2 Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України 03.08.2001 №576, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.08.2001 за №718/5909 (далі Інструкція).

На думку позивача, сама назва ліцензійного договору без номеру про передачу прав на використання торговельної марки від 08.06.2011 від ліцензіара ТОВ «Вікра» ліцензіату ТОВ «Вікра.» суперечить типовим назвам договорів, що випливають власне з назви Інструкції і можуть бути або договорами про передачу права власності на знак для товарів і послуг, або договорами про видачу ліцензії на використання знака. У договірній практиці відсутнє формулювання «Договір про передачу права на використання», застосоване сторонами, і воно не підпадає за назвою ані до договору про передачу права власності, ані до договору про видачу ліцензії на використання знака.

До того ж, позивач вважає, що сторонами спірного правочину не дотримано вимог абз. 2 п. 8 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», а саме договір не містить умови про те, що якість товарів і послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не буде нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і, що останній здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови, вимог абз. 5 п. 2.3.2 Інструкції щодо зазначення у договорі переліку товарів і послуг із зазначенням класів МКТП, для яких передається право на використання знака та місцезнаходження сторін, у спірному договорі не зазначено конкретні класи товарів та послуг, за якими надається ліцензія, а також у свідоцтві України на знак для товарів і послуг НОМЕР_1 невірно зазначена адреса ліцензіара у АДРЕСА_1, а згідно виписки з ЄДР на дату укладання спірного договору адреса ліцензіара: АДРЕСА_2.

Позивач також зазначає, що відсутні належні докази початку виконання ліцензійного договору ліцензіаром, та наявні докази того, що ліцензіар і досі продовжує володіти доменним ім'ям всупереч вимогам ліцензійного договору та абз. 2 ч. 3 ст. 1108 ЦК України продовжує використання майнових прав на свідоцтво, тобто, ліцензійний договір хоча й існує, але не виконується. Зазначене, як вважає позивач, вбачається з технічної роздруківки про доменне ім'я VIKRA.UA з довідкового сервісу whois інтернет-сторінки адміністратора доменних імен першого рівня UA в Україні ТОВ «Хостмайстер», а також з рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва у справі №489/1560/16-ц та рішення Баштанського районного суду Миколаївської області у справі №468/1344/14-ц.

Крім того, як зазначає позивач, у ліцензіара відсутні акти прийому-передачі документації необхідної і достатньої для використання торговельної марки за пунктами 12 і 14 ліцензійного договору.

Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оспорюваний правочин має ознаки недійсності, оскільки укладений від імені ТОВ «Вікра» з порушенням вимог ч. 2 ст. 203 ЦК України, а саме особою яка діяла поза межами своїх повноважень.

Разом з цим, Господарським судом Миколаївської області було застосовано в цьому спорі наслідки порушення позивачем строків позовної давності, про яку заявлено відповідачем по справі, у зв'язку із чим відмовлено у задоволенні позовних вимог з цих підстав.

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду не погоджується з таким висновком місцевого господарського суду, з наступних підстав.

Згідно зі ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.

Згідно ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Згідно з ч.4 ст. 426 ЦК України умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об'єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з додержанням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Статтею 1109 ЦК України визначено, що за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Виходячи з положень пункту 3 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 20 Господарського кодексу України захист прав та законних інтересів здійснюється, зокрема, шляхом визнання правочину недійсним.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Положеннями статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно з ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Отже, вирішуючи спір про визнання договору недійсним, суд має встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання такого правочину недійсним на момент його вчинення, а тому для з'ясування наявності чи відсутності таких обставин, суд повинен дослідити оспорюваний договір та надати йому правову оцінку.

Статтею 13 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частиною 2 ст.42 ГПК України визначено, що учасники справи, зокрема, зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи та подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Статтею 43 ГПК України визначено, що учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Статтею 73 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

При цьому, подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості.

Належними визнаються докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору.

Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Статтею 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Статтею 91 ГПК України визначено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу.

Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Судова колегія відзначає, що оспорюваний правочин датований 08.06.2011 року.

Позивач зазначає, що договір укладено не 08 червня 2011 року, а в інший більш пізній термін, що випливає з тієї обставини, що реквізити ліцензіата ТОВ «Вікра.» містять у передостанньому їх рядку напис «Св-во 100347864 від 15.08.2011 р.», який вказує на дату видачі свідоцтва платника ПДВ, яке було видано відповідачу більш ніж через два місяці від дати, яка зазначена як дата підписання договору.

Відповідач у своїх запереченнях зазначає, що проект договору був оформлений та підготований для підписання на виконання рішення учасників ТОВ «Вікра» від 07.06.2011 року. Надісланий в електронному вигляді відповідачу проект договору був датований 08.06.2011 року. Роздруківка тексту договору та його підписання сторонами договору відбулося 16.08.2011 року в день отримання свідоцтва платника ПДВ ТОВ «ВІКРА.» №100347864 від 15.08.2011 року на яке посилається позивач, дані про свідоцтва платника ПДВ було відображено в реквізитах договору. В момент підписання договору сторони вирішили, що цим договором їх взаємовідносини регулюються починаючи з 08.06.2011 року що не забороняється нормами ч. 3 ст. 631 ЦК України.

Враховуючі викладені у позовній заяві сумніви позивача щодо дати підписання оскаржуваного правочину, а також щодо підробки печатки ліцензіара ТОВ «Вікра», ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 11.04.2018 витребувано від ТОВ «Вікра.» оригінал ліцензійного договору від 08.06.2011 р. про передачу прав на використання торговельної марки укладений між ТОВ «Вікра» та «ТОВ Вікра.».

Колегія суддів зауважує, що судова ухвала була надіслана відповідачеві на адресу, що зазначалась останнім у відзиві на апеляційну скаргу, а саме АДРЕСА_1, а також за адресою, що визначена у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме АДРЕСА_3.

Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення «ТОВ Вікра.» отримано судову ухвалу 21.04.2018 за адресою АДРЕСА_1, про що свідчить підпис уповноваженої особи.

За адресою АДРЕСА_3 поштове відправлення вручено не було та повернуто до суду у зв'язку із закінченням встановленого строку зберігання.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 25.04.2018 повторно витребувано у «ТОВ Вікра.» оригінал ліцензійного договору від 08.06.2011 р. про передачу прав на використання торговельної марки укладений між ТОВ «Вікра» та ТОВ «Вікра.».

Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення «ТОВ Вікра.» отримано судову ухвалу 04.05.2018 за адресою АДРЕСА_1, про що свідчить підпис уповноваженої особи.

За адресою АДРЕСА_3 поштове відправлення вручено не було та повернуто до суду із зазначенням причини повернення «немає довіреності».

Разом з цим, не дивлячись на отримання відповідачем ухвал суду апеляційної інстанції про витребування оригіналу спірного договору, «ТОВ Вікра.» не надано суду оригіналу ліцензійного договору від 08.06.2011 р. про передачу прав на використання торговельної марки укладеного між ТОВ «Вікра» та ТОВ «Вікра.», а також не надано жодних пояснень щодо неможливості подання такого доказу.

Колегія суддів також наголошує, що судом першої інстанції під час розгляду справи ухвалами від 02.11.2017, 13.11.2017 також було зобов'язано відповідача надати суду оригінал ліцензійного договору від 08.06.2011.

Також, як свідчать наявні матеріали справи, відповідачем не було виконано вимог судових ухвал Господарського суду Миколаївської області.

Господарським судом Миколаївської області 13.11.2017 та 11.12.2017 прийнято окремі ухвали у зв'язку із невиконанням відповідачем вимог судових ухвал в частині подання доказів, а саме оригіналу ліцензійного договору від 08.06.2011 р., та не наданням суду належних доказів на підтвердження наявності поважних причин невиконання ухвали господарського суду, у зв'язку із чим місцевий господарський суд дійшов висновку про застосування до відповідача заходів, визначених ст. 90 ГПК України.

Частинами 6-9 ст. 81 ГПК України визначено, що будь-яка особа, в якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду. Особи, які не мають можливості подати доказ, який витребовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня вручення ухвали. У разі неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин, суд застосовує до відповідної особи заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом.

У разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

У своїх запереченнях відповідач стверджував, що оскаржуваний договір від 08.06.2011, підписано сторонами 16.08.2011. Разом з цим відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження своїх доводів. З огляду на викладене, враховуючи ненадання відповідачем належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, на які він посилається, колегія суддів, керуючись приписами ч.9 ст.81 ГПК України, дійшла висновку про недоведеність відповідачем факту підписання спірного договору від 08.06.2011, саме 16.08.2011, у зв'язку з чим у суду відсутні підстави для визнання таких обставин.

Разом з цим, з огляду на відсутність доказів, які б достеменно свідчили про час укладення спірного договору, ухилення відповідача від надання оригіналу договору, не спростування сумнівів позивача щодо часу укладення спірного договору та відповідності відтиску печатки, колегія суддів, керуючись приписами ч.9 ст.81 ГПК України, погоджується із доводами позивача, щодо невідповідності спірного правочину вимогам закону.

Щодо надання відповідачем нотаріально посвідченої копії ліцензійного договору від 08.06.2011 р. про передачу прав на використання торговельної марки, яку відповідач вважає належним та допустимим доказом по справі, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з п.п. 1.2.1 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 №53/5 (надалі - Інструкція) одним із основних видів експертизи є технічна експертиза документів.

Відповідно до п.3.1. Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 №53/5 технічна експертиза документів поділяється на експертизу реквізитів документів, експертизу друкарських форм та експертизу матеріалів документів.

Основними завданнями технічної експертизи реквізитів документів є визначення відносної давності виконання документа або його фрагментів, а також послідовності нанесення штрихів, що перетинаються.

Основними завданнями експертизи друкарських форм є установлення способу нанесення відтисків печаток, штампів, факсиміле; ідентифікація печаток, штампів, факсиміле тощо за їх відтисками; відповідність часу нанесення відтисків печаток, штампів даті виготовлення документа.

Для дослідження документів щодо ідентифікації печаток, штампів (у тому числі факсиміле) та встановлення відповідності часу нанесення відтисків печаток, штампів даті виготовлення документа надаються оригінали документів.

Отже, у даному випадку, з огляду на висловлені сумніви позивача щодо дати укладення спірного договору саме 08.06.2011, та наявні відмінності у тексті договору щодо реквізиті сторін та дати його укладення, твердження відповідача з приводу того, що оспорюваний правочин підписано 16.08.2011, судова колегія вважає, що встановлення дати укладення спірного договору, його справжність або підроблення можливо лише шляхом проведення судової експертизи. Проте, з огляду на вищевикладені положення Інструкції, проведення експертного дослідження нотаріально завіреної копії є неможливим, оскільки таке дослідження проводиться лише за наявності оригіналу документу.

Відтак, враховуючи приписи ст. 74 ГПК України судова колегія вважає, що відповідачем не було спростовано тверджень позивача щодо укладення спірного ліцензійного договору про передачу прав на використання торговельної марки у більш пізнішу дату ніж 08.06.2011 та не надано належних та допустимих доказів та підтвердження того, що даний договір дійсно було укладено саме 08.06.2011, або 16.08.2011, як на тому наполягає відповідач.

Судова колегія також відзначає, що за твердженням відповідача, в момент підписання договору сторони вирішили, що цим договором їх взаємовідносини регулюються починаючи з 08.06.2011 року що не забороняється нормами ч. 3 ст. 631 ЦК України).

Разом з цим, приписами ч. 3 ст. 631 ЦК України визначено, що сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Проте, оскаржуваний договір не містить жодних посилань на погодження сторонами того, що взаємовідносини між ними за цим договором виникають саме з 08.06.2011. Крім того, колегія суддів зауважує, що п.27 оспорюваного договору визначено, що він укладений та набуває чинності з дати його підписання сторонами.

До того ж, судова колегія відзначає, що відповідачем не надано жодних належних доказів на підтвердження того, що роздруківка тексту договору та його підписання сторонами договору відбулося 16.08.2011 року.

Крім того колегія суддів зауважує, що п.12, 13 спірного договору визначено, що вся документація, необхідна і достатня для використання Торговельної марки, передається Ліцензіаром уповноваженому представнику Ліцензіата російською або українською мовами в 1 (одному) примірнику протягом 10 днів з дня підписання цього договору. Передача документації підтверджується актом приймання-передачі за підписами повноважених представників обох Сторін.

Разом з цим відповідачем не надано, а наявні матеріали справи не міститься доказів, які б свідчили про виконання сторонами даних пунктів договору, зокрема, акту приймання-передачі документації, необхідної і достатньої для використання Торговельної марки.

Не містять наявні матеріали справи й доказів того, що відповідачем на виконання вимог п.15 спірного договору було перераховано на користь позивача винагороду за надання права на використання Торговельної марки.

З урахуванням вищевикладеного колегія суддів вважає, що сторонами під час укладення оскаржуваного ліцензійного договору про передачу прав використання торговельної марки від 08.06.2011 не додержано вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, що є підставою для визнання його недійсним в силу положень ст. 215 ЦК України.

Судова колегія вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо того, що підписуючи спірний договір в якості засновника ТОВ «Вікра» ОСОБА_2 діяв поза межами своїх повноважень. Так в оскаржуваному судовому рішенні суд першої інстанції зазначає, що в договорі зазначено, що від імені ліцензіара - ТОВ "Вікра" виступає засновник останнього ОСОБА_2, що діє на підставі Статуту. Разом з тим, як витікає з положень п. 1.2. Статуту ТОВ "Вікра", зареєстрованого станом на 03.06.2011, його учасниками (термін, який є тотожнім терміну засновник в договорі) є громадяни України: ОСОБА_3 та ОСОБА_4. При цьому, ОСОБА_2, як витікає з наданого відповідачем Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 13.05.2016, з 30.05.2011 є керівником ТОВ "Вікра". З огляду на викладене, місцевий господарський суд дійшов висновку, що зазначена особа, підписуючи 08.06.2011 року оспорюваний договір в якості засновника ТОВ "Вікра", діяла поза межами своїх повноважень.

Як вбачається із Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 13.05.2016 в якості особи, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори визначено ОСОБА_2, який з 30.05.2011 є керівником та підписантом ТОВ "Вікра".

До того ж, як вбачається з протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Вікра" від 07.06.2011 (т.2, а.с. 63) ОСОБА_2 було уповноважено підписати від імені товариства спірний договір на умовах, викладених в цьому протоколі.

Отже, станом на дату укладення спірного договору, що визначена у ньому, а саме 08.06.2011, ОСОБА_2 був уповноваженою особою на підписання договорів від імені ТОВ "Вікра", а тому діяв в межах своїх повноважень, а визначення ОСОБА_2 у оскаржуваному договорі як засновника ТОВ "Вікра" не є тією обставиною, що може бути підставою для визнання договору недійсним з цих підстав.

Судова колегія не приймає до уваги посилання позивача, як на підставу визнання оскаржуваного договору недійсним, які обґрунтовуються не відповідністю назви оскаржуваного договору типовим назвам договорів про передачу права власності на знак для товарів і послуг, оскільки, дані обставини в силу приписів ст. 203, 215 ЦК України не є такими, з якими закон пов'язує недійсність правочину.

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо застосування строків позовної давності, з огляду на наступне.

Так, застосовуючи строки позовної давності суд першої інстанції послався на обізнаність позивача про укладення спірного договору з дати його підписання. Також, місцевим господарським судом відзначено, що Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) спеціальних норм про позовну давність (у тому числі для звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про визнання недійсними угод боржника) не встановлено. Судом першої інстанції відзначено, що ані загальні норми цивільного законодавства, ані норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не містять виключень щодо порядку обчислення позовної давності при зверненні до суду з відповідним позовом. Крім того, судом першої інстанції зазначено, що оспорюваний договір укладено поза межами одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, а тому підстави для застосування ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" також відсутні.

Разом з цим, суд апеляційної інстанції відзначає, що відповідачем не надано, а наявні матеріали справи не містять, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний правочин був укладений 08.06.2011 або 16.08.2011, як стверджує відповідач. З огляду на таке, судова колегія вважає твердження суду першої інстанції про те, що позивач був обізнаний про укладення спірного договору саме з дати його укладення помилковим, оскільки приписами ст. 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Статтею 277 ГПК України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З урахуванням вищевикладеного рішення господарського суду Миколаївської області від 11.12.2017 року у справі №915/1145/17 підлягає скасуванню, а позов про визнання недійсним ліцензійного договору без номеру про передачу прав на використання торговельної марки від 08.06.2011 року задоволенню.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Апеляційну скаргу задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Миколаївської області від 11.12.2017 року у справі №915/1145/17 скасувати.

3. Позов задовольнити.

4. Визнати недійсним ліцензійний договір без номеру про передачу прав на використання торговельної марки від 08.06.2011 року від ліцензіара (товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра") ліцензіату (товариству з обмеженою відповідальністю "Вікра.").

5. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра." (ЄДРПОУ 37698084, 54028, м. Миколаїв, вул. Гмирьова, 8/ж) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра" (ЄДРПОУ 36955197, 54055, м. Миколаїв, просп. Леніна,224) 1600 грн. судового збору за подання позовної заяви.

6. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра." (ЄДРПОУ 37698084, 54028, м. Миколаїв, вул. Гмирьова, 8/ж) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра" (ЄДРПОУ 36955197, 54055, м. Миколаїв, просп. Леніна,224) 2400 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

7. Доручити господарському суду Миколаївської області видати відповідні накази із зазначенням необхідних реквізитів.

Постанова, відповідно до вимог ст. 284 ГПК України, набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено та підписано 21.05.2018.

Головуючий суддя Аленін О.Ю.

Суддя Богатир К.В.

Суддя Таран С.В.