Постанова № 74125611, 15.05.2018, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2018 року м. ОдесаСправа № 916/2048/15Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді: В.В. Лашина

Суддів: О.Ю. Аленіна

ОСОБА_1

При секретарі Є.О. Чеголі

За участю представників сторін:

Від Одеської міської ради - ОСОБА_2

Від Одеської обласної ради - ОСОБА_3

Від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради - ОСОБА_4

Прокурор - Лянна О.А.

Представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Ван і Ман" в судове засідання не з'явився.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги першого заступника прокурора Одеської області та Одеської міської ради

на рішення господарського суду Одеської області

від 20.07.2015 року.

справа № 916/2048/15

За позовом Заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради;

до відповідача 1: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради;

до відповідача 2: Одеської міської ради;

до відповідача 3: Товариства з обмеженою відповідальністю "Ван і Ман";

про визнання незаконним рішення; договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння

Головуючий суддя – Щавинська Ю.М.

Час та місце прийняття рішення – 20.07.2015, м. Одеса, просп.. Шевченка 29, господарський суд Одеської області

Повний текст рішення складено 27.07.2015

ВСТАНОВИВ:

18 травня 2015 року заступник прокурора м. Одеси звернувся до господарського суду Одеської області з позовом, заявленим в інтересах держави в особі Одеської обласної ради, до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, Одеської міської ради та товариства з обмеженою відповідальністю «Ван і Ман» (у наступному за текстом – ТОВ «Ван і Ман») про визнання незаконним рішення Одеської міської ради № 2652-ХХІV від 15.06.2004 р. «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» в частині внесення до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, нежилого приміщення першого поверху № 502 загальною площею 64,5 кв.м та підвалу № 503 загальною площею 73,6 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Катерининська, 4; про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 238, р№ 3049 від 23.12.2004 р. зазначених вище приміщень, укладеного між Представництвом по управлінню комунальної власності Одеської міської ради та ТОВ «Ван і Ман», а також про витребування з незаконного володіння ТОВ «Ван і Ман» спірних нежитлових приміщень на користь територіальної громади сіл, селищ, міст Одеської області, управління яким здійснює Одеська обласна рада.

Прокурором обґрунтовуються позовні вимоги тим, що вищевказані спірні приміщення ніколи не належали Одеській міській раді, оскільки при розмежуванні державного майна між власністю Одеської обласної ради, міст обласного підпорядкування і районів області, зазначене майно було прийнято у комунальну власність саме області. При цьому прокурор наголошує на тому, що колишній прибутковий будинок Россі, споруджений у 1843 році, дворовий флігель 1870, розташований по вул. Катерининській, 4 у м. Одесі, прийнято під охорону держави, як пам'ятку містобудування та архітектури місцевого значення на підставі розпорядження представника Президента України № 197 від 08.04.1993 р., а згідно до рішення Одеської обласної Ради народних депутатів «Про заходи охорони і використання нерухомих пам'яток історії і культури в Одеській області» № 449-ХХІ від 12.05.1993 р. усі нерухомі пам'ятки архітектури та містобудування державної форми власності, у тому числі спірна будівля, прийняті у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області (комунальну власність Одеської обласної ради народних депутатів).

Крім того, прокурор вказує на те, що постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012 р. у справі № 2-а-412/10/1522 визнано протиправними дії виконавчого комітету Одеської міської ради щодо оформлення за Одеською міською радою свідоцтв про право власності на 178 об'єктів культурної спадщини спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, області, до яких входить спірна будівля, а також скасовано відповідні свідоцтва про право власності. Відтак, на думку прокурора, спірні приміщення вибули з володіння Одеської обласної ради не з її волі і в подальшому були відчужені Представництвом по управлінню комунальною власністю, яке не мало повноважень розпоряджатися спірним майном.

Рішенням господарського суду Одеської області від 20.07.2015 р. (суддя Щавинська Ю.М.) у задоволені позовних вимог було відмовлено у повному обсязі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійним рішення Одеської міської ради № 2652-ХХІУ від 15.06.2004 р. в частині внесення спірного майна до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, суд першої інстанції встановив порушення прав Одеської обласної ради, як власника, ураховуючи аналогічні обставини згідно до судових рішень за іншими справами (ухвала Вищого адміністративного суду України від 06.02.2008 р. по справі № 22/401-06-11665А, постанови Вищого господарського суду України від 06.11.2008 р. по справі № 22/54-08-1109, від 29.07.2009 р. по справі № 30/231-08-4792, від 11.03.2010 р. по справі № 30/95-09-3018), оскільки відповідачем не надано і матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що Одеська обласна рада приймала рішення про передачу спірної будівлі до комунальної власності територіальної громади міста ОСОБА_4.

Водночас, суд першої інстанції, оцінюючи наявність порушеного права, виходив з факту спливу позовної давності, та встановив, що строк позовної давності за даною вимогою сплинув 15.01.2015 р., тоді як позов заявлено 18.05.2015 р.

Суд першої інстанції зазначив, що вимога про визнання недійним договору купівлі-продажу нежилих приміщень шляхом викупу № 238 від 23.12.2004 р. є такою, що не може відновити порушене право, оскільки не є належним способом захисту права, яким у даному випадку є віндикація, у зв'язку із чим задоволенню не підлягає.

Враховуючи судову практику Європейського суду з прав людини (справа «Стретч проти Об'єднаного Королівства»), господарський суд відзначив, що Одеська міська рада отримала узгоджену з ТОВ «Ван і Ман» плату за продаж майна, і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право на продаж майна, то і ТОВ «Ван і Ман» міг на розумних підставах сподіватися на правомірність укладеного договору та мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень. Відтак, суд першої інстанції зазначив, що оскільки ТОВ «Ван і Ман» володіє спірним майном з 23.12.2004 р. та є його добросовісним набувачем, що не вчинив будь-яких неправомірних дій при його придбанні, у задоволенні вимоги при витребування майна слід також відмовити.

Не погоджуючись з цим рішенням, перший заступник прокурора Одеської області в апеляційній скарзі просить його скасувати та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення місцевим господарським норм матеріального права, а саме: ст. ст. 7, 19, 141 Конституції України, ст. ст. 21, 203, 215, 216, 267, 316, 321, 328, 388, 658 Цивільного кодексу України, ст. ст. 43, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування, а також норм процесуального права: ст. ст. 35, 43, 84 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник зазначає, що початок строку позовної давності слід було обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних рішень та правочину, а з моменту, коли прокуратурою за результатами проведеної перевірки встановлено факт відсутності у Одеської міської ради необхідного обсягу дієздатності, а саме – з моменту прийняття Одеським апеляційним адміністративним судом 17.05.2012 р. постанови, якою визнані протиправними дії виконавчого комітету Одеської міської ради щодо оформлення за Одеською міською радою свідоцтв про право власності на 178 об'єктів культурної спадщини, у тому числі на спірний об’єкт по вул. Катерининська, 4 ум. Одесі. Також прокурором наголошується на тому, що саме власникові належить право розпорядження своїм майном, а тому, враховуючи вибуття спірних приміщень поза волею Одеської обласної ради, у добросовісного набувача таке майно може бути витребуване у порядку ст. 388 Цивільного кодексу України.

Також з апеляційною скаргою на згадане рішення суду першої інстанції й Одеська міська рада, яка вважає її резолютивну частину правильною, але просить змінити оскаржуване судове рішення, виключивши з його мотивувальної частини висновки про набуття територіальними громадами сіл, селищ, міст Одеської області в особі Одеської обласної ради спірного майна. Скаржник наголошує на тому, що місцевим господарським судом не досліджувалось питання набуття Одеською обласною радою права власності на пам’ятки архітектури та не надано оцінку обставинам правомірності набуття права власності на спірне майно Одеською міською радою.

Одеська обласна рада у своїх поясненнях просить скасувати оскаржуване рішення господарського суду та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги прокурора в повному обсязі.

Відповідно до ст. 77 ГПК України в судовому засіданні 08.09.2015 оголошувалась перерва до 06.10.2015.

Обговоривши доводи апеляційних скарг, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши правильність застосування господарським судом норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, в тому числі за частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України шляхом звернення за судовим захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу у спосіб, визначений договором або законом.

Держава забезпечує рівний захист всіх суб'єктів права власності.

За статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.05.2004 р. № 321 територіальній громаді м. Одеси було видано свідоцтво САА № 429847 про право власності на нежилі приміщення першого поверху № 502 загальною площею 64,5 кв.м та підвалу № 503, загальною площею 73,6 кв.м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Катерининська, 4.

Відповідно до рішення від 15.06.2004 р. № 2652-ХХІV «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» Одеська міська рада вирішила затвердити перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації, у тому числі згадані нежилі приміщення, шляхом викупу орендарем, що здійснив поліпшення орендованого майна.

На підставі зазначеного рішення, 23.12.2004 р. між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, правонаступником якого є Департамент комунальної власності Одеської міської ради, та ТОВ «ВАН і МАН» було укладено договір № 238 купівлі-продажу нежилих приміщень шляхом викупу, що був нотаріально посвідчений.

При цьому, у тексті договору застережене про те, що приміщення знаходяться у будівлі, яка згідно із рішенням Одеського облвиконкому № 480 від 15.08.1985 р. включена до переліку пам'яток архітектури і містобудування місцевого значення /а.с. 169-172, т.1/.

Згідно до наказу Міністерства культури і туризму від 20.06.2008 р. № 720/0/16-08 прибутковий будинок Россі, споруджений у 1870 роках, по вул. Катерининській, 4 у м. Одесі занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, охоронний № 318-Од /а.с. 163-166, т. 1/.

Разом з тим, Законом УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» нерухомі пам’ятки історії та культури були поділені на пам’ятки загальносоюзного та місцевого значення, перелік пам’яток історії та культури республіканського значення затверджувався Радою Міністрів УРСР, а перелік пам’яток історії та культури місцевого значення затверджувався виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 «Про розмежування майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено перелік державного майна України, яке передається у власність областей, міст Києва та Севастополя, а також встановлено, що подальше розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя проводиться облвиконкомами за участі виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів.

Відповідно до вказаної постанови Кабінету Міністрів України Одеською обласною Радою народних депутатів було прийняте рішення від 25.11.1991 року № 266-XXI «Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування і районів області», яким затверджено Перелік державного майна, що передається у власність міст обласного підпорядкування, зокрема, у власність м. Одеси, з якого вбачається, що нерухомі пам’ятки історії та культури, як окремі об’єкти права власності та об’єкти соціальної сфери, до комунальної власності міст обласного підпорядкування не передавалися.

Більш того, до прийняття Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України законодавчих нормативних актів, які б розмежовували право власності на нерухомі пам’ятки історії та культури, рішенням Одеської обласної Ради від 12.05.93 р. № 449-XXII «Про заходи щодо охорони і використання нерухомих пам'яток історії і культури в Одеській області» нерухомі пам'ятки історії та культури в Одеській області, які перебували у державній власності, прийняті у комунальну власність Одеської обласної Ради.

В подальшому, рішенням Одеської обласної ради від 24.04.2003 р. № 154-XXIV «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада» затверджено перелік об'єктів спільної власності територіальних громад області станом на 01.04.2003 р., зокрема, до якого увійшов прибутковий будинок Россі (п. 11.1.116 переліку). Надалі це рішення визнано таким, що втратило чинність на підставі рішення Одеської обласної ради від 22.09.2006 р. № 73-V, але в частині переліку об'єктів спільної власності територіальних громад області - залишений без змін.

Отже, прийняттям оспорюваного позивачем рішення Одеської міської ради від 15.06.2004 р. № 2652-ХХІV ставиться під сумнів повноваження Одеської обласної ради щодо володіння, користування і розпорядження власністю.

Посилання Одеської міської ради на невстановлення судом першої інстанції обставин набуття права власності на спірну будівлю спростовуються матеріалами справи.

Обставини прийняття нерухомих пам'яток історії та культури місцевого значення, які розташовані на території області, до комунальної власності Одеської обласної ради у 1993 також встановлені численними судовими рішеннями, в яких приймали участь ті самі сторони.

У відповідності до статті 35 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній на момент прийняття оскарженого судового рішення, встановлені факти мають преюдеційне значення та не повинні доводитися знову.

До того ж, безпосередньо Одеською міською радою визнані ці обставини.

Так, рішенням Одеської міської ради від 25.06.2014 р. № 4818-VІ надано згоду на прийняття із спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює Одеська обласна рада, до комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у тому числі прибуткового будинку Россі, в якому знаходиться спірні приміщення /а.с. 149-162, т.1/.

Оцінюючи вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилих приміщень шляхом викупу від 23.12.2004 р., суд першої інстанції, враховуючи надані йому процесуальні права згідно до ГПК України в редакції до набрання чинності Закону № 2147-VIII від 03.10.2017 р., правомірно зазначив, що обрання способу захисту прав та інтересів у вигляді визнання недійсним договору купівлі-продажу № 238 від 23.12.2004 р., з посиланням на положення ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України у спірних правовідносинах - є безпідставним.

За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності сторін угоди.

Разом із тим, частиною третьою статті 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов’язальний спосіб захисту. У зобов’язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв’язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред’явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Відтак, Одеська обласна рада, як особа, що вважає себе власником спірного майна, може захистити свої права шляхом пред'явлення віндикаційного позову, за наявності підстав, встановлених статтею 388 ЦК України.

Водночас, колегія суддів не може погодитися з обґрунтуванням, наведеним судом першої інстанції в мотивувальній частині оскарженого рішення щодо відмови у задоволені позовної вимоги про витребування спірного майна з незаконного володіння ТОВ «Ван і Ман» на користь територіальної громади сіл, селищ, міст Одеської області.

Суд першої інстанції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини (справа Стретч проти Об'єднаного Королівства» (Stretch v. The United Kingdom), вважав, що позбавлення права власності з підстав, не пов'язаних з винною, протиправною поведінкою ТОВ «Ван і Ман», є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті першій. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 07 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов’язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Однак у даній справі обставини справи є відмінними.

Так, ТОВ «Ван і Ман» набуло право власності на підставі рішення Одеської міської ради, яка прийняла таке рішення саме з порушенням компетенції, яка належала Одеській обласній раді.

Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про повернення у власність територіальної громади майна, яке вибуло з власності Одеської обласної ради незаконно.

Стаття 142 Конституції України встановлює, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Пунктом 10 розділу V Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що майно передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Згідно зі ст. 60 цього Закону районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління їх спільною власністю.

За змістом ст. 41 Конституції України право володіти, користуватися і розпоряджатися власністю має власник; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Отже, обставини справ «Федоренко проти України» і «Стретч проти Сполученого Королівства» та справи, яка переглядається, є різними, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним прецедентом при розгляді даної справи.

До того ж, прийняття рішення про передачу у приватну власність окремому суб'єкту господарювання об'єкта комунальної власності фактично позбавляє територіальну громаду можливості володіти, користуватися та розпоряджатися об'єктом комунальної власності, який віднесений до об'єктів культурної спадщини. У зв’язку з цим, правовідносини, пов'язані з вибуттям об'єкта культурної спадщини, становлять суспільний публічний інтерес, а незаконність рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого об'єкт вибув із комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає (постанова Верховного Суду України від 05.10.2016 р. у справі № 916/2129/15).

Враховуючи те, що спірне майно вибуло з володіння спільної власності територіальних громад Одеської області поза їх волею, тому пред'явлення прокурором позову до добросовісного набувача про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону. Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду України від 02.10.2016 р. у справі № 522/10652/15-ц.

Одночасно з цим, колегія суддів вважає, що незважаючи на наявність порушеного права Одеської обласної ради, витребування майна від ТОВ «Ван і Ман» неможливе внаслідок пропуску строку позовної давності.

Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення до суду, як складова механізму реалізації права на судовий захист, є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників правовідносин (абзац п’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).

Загальні положення щодо позовної давності та порядку її обчислення, що підлягають застосуванню під час вирішення спорів між сторонами у зобов’язаннях, визначені у главі 19 Цивільного кодексу України.

Під позовною давністю розуміється строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Тобто, позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 261 названого Кодексу за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Про необхідність застосування строків позовної давності ТОВ «Ван і Ман» подало відповідні пояснення /а.с. 58-64, т.2/.

Твердження першого заступника прокурора Одеської області про те, що початок строку позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних рішень та правочину, а з моменту, коли прокуратурою за результатами проведеної перевірки встановлено факт відсутності у Одеської міської ради необхідного обсягу дієздатності, колегія суддів вважає помилковим.

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Тобто, позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Визначення початку відліку позовної давності міститься в ст. 261 ЦК України, зокрема, відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила

Разом із тим ч. 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України в редакції на дату звернення з позовом встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог відповідного органу, який має повноваження передачі майна у власність, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 23.12.2014 р. у справі № 3-194гс14, від 25.03.2015 р. у справі 3-21гс15, від 13.05.2015 р. у справі 3-126гс15.

До того ж, про порушення прав Одеської обласної ради мав можливість дізнатися й прокурор при належному виконанні покладених на нього функцій згідно із законодавством про прокуратуру (ст. 9 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону № 1130-IV від 11.07.2003 р.), так як на засіданнях Одеської міської ради постійно бере участь представник прокуратури м. Одеси, а прийняті Одеською міською радою рішення опубліковуються.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на момент прийняття рішення Одеською міською радою про приватизацію та укладення оспорюваного договору у 2004 році, прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Відповідно до статті 19 названого Закону предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є, зокрема, відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам.

Отже, ці законодавчі приписи свідчать про об'єктивну можливість для здійснення перевірки законності як рішення Одеської міської ради та спірного договору у 2004 році і звернення до суду в межах позовної давності; натомість нездійснення своєчасного прокурорського нагляду за прийнятими рішеннями органів місцевого самоврядування, що є обов'язком органів прокуратури відповідно до статті 1 Закону України «Про прокуратуру», призводить до наслідків, визначених частиною четвертою статті 267 ЦК України, оскільки держава здійснює свої права через органи державної влади.

Відтак, органи прокуратури як єдина централізована система у відповідності до статті 121 Конституції України могли дізнатися про невідповідність спірних рішення та договору вимогам законодавства у 2004 році, однак, як вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги заявлені прокурором тільки у 2015 році.

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду від 03.04.2018 р. у справі № 911/2280/16.

Судова колегія зазначає, що суб’єктивне матеріальне право особи, право на майно підлягає захисту, зокрема, власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави.

Пункт 1 статті 6 Конвенції з прав людини 1950 року гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на розгляд спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).

Між тим, право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням (справа «Меньшакова проти України», заява № 377/02, п. 53).

Відтак, право на захист не є абсолютним, оскільки обмежене часовими лімітами, встановленими інститутом позовної давності, який існує ще з часів римського права з V століття.

Метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду. Позовна давність тісно пов’язана із принципом правової визначеності, який, у свою чергу, є одним із фундаментальних аспектів верховенства права.

Одночасно з цим, застосування позовної давності має бути передбачуваним. Як наголошує Європейський Суд, «принцип законності означає, що застосовні положення національного права повинні бути достатньо доступними, чіткими й передбачуваними в їхньому застосуванні. Індивід повинен бути здатним – у разі потреби за допомогою необхідних порад – передбачити (у тій мірі, у якій це є розумним за даних обставин) наслідки, які може потягнути певна дія» (справа «Лелас проти Хорватії», заява № 55555/08, рішення від 20 травня 2010 року).

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів» (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Jatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58).

Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки», № 26449/95, пункт 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії», № 33202/96, пункт 109; у справі «Щокін проти України», заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 50-51).

Законом, а саме статтею 268 ЦК України визначені вимоги, на які позовна давність не поширюється. Встановлений наведеною нормою перелік є вичерпним й не передбачає розповсюдження його дії на віндикацію.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення й застосування Конвенції 1950 року, наголошує, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п. 51 рішення від 22.10.96 р. за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20.09.2011 р. за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

При цьому, Європейським судом також було зроблено висновок про те, що позовна давність може бути застосована на вимоги про захист права власності шляхом віндикації (справа «Компанія «ДЖЕЙ.ЕЙ.ПАЙ (ОКСФОРД) ЛТД» та компанія «ДЖЕЙ.ЕЙ.ПАЙ (ОКСФОРД) ЛЭНД ЛТД» проти Великобританії», заява № 44302/02, п. 68).

До того ж, про можливість застосування позовної давності до віндикаційних вимог в інтересах держави в особі представницького органу територіальної громади говорить й правовий висновок Верховного Суду України, наведений у постановах від 13 березня 2017 року у справі № 370/314/14-ц, від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо. Для правильного застосування частини першої статті 261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини такого порушення (постанови Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 03 серпня 2017 року у справі № 910/5477/16).

За приписами статті 33 ГПК України в редакції, чинній на момент подання позову та вирішення спору, саме на позивача був покладений обов’язок довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

Принцип «належного урядування» передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», заява № 33202/96, п. 120, «Онер'їлдіз проти Туреччини», заява № 48939/99, п. 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», заява № 21151/04, п. 72).

Необмеженість строків оскарження має суттєвий негативний вплив на юридичну визначеність у сфері особистих прав і цивільних правовідносин, що шкодить принципу «належного урядування» та вимозі «законності», закріпленим у статті 1 Першого протоколу (п. 73 рішення у справі «Рисовський проти України», заява № 29979/04).

Враховуючи численні судові справи з питання права власності на об’єкти культурної спадщини, які знаходяться у місті ОСОБА_4, що починаються з 2006 року, Одеська обласна рада могла дізнатися про порушення свого права ще у 2006 році, а прокуратура, виконуючи покладені на неї обов’язки за Законом України «Про прокуратуру» щодо неправомірного рішення Одеської міської ради - ще у 2004 році.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності (п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 10).

Між тим, прокуратурою взагалі не обґрунтовується утруднення чи неможливість оскарження в судовому порядку оспорюваного рішення Одеської міської ради та здійснення витребування майна від ТОВ «Ван і Ман» з 2004 року, а також будь-які докази, які б свідчили про поважність причин пропуску строку позовної давності, не надаються.

Отже, колегія суддів вважає, що у задоволенні позовних вимог в частині витребування майна від ТОВ «Ван і Ман» слід було відмовити у зв’язку із пропуском строку позовної давності, але, враховуючи, що спір по суті позовних вимог вирішений судом першої інстанції вірно, з урахуванням досліджених у повному обсязі обставин справи та наданням ним належної правової оцінки (щодо відмови у задоволені позову в частині визнання недійсним рішення Одеської міської ради від 15.06.2004 р. № 2652-ХХІV та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 23.12.2004 р.), достатніх правових підстав для скасування оскарженого рішення господарського суду Одеської області не має.

Враховуючи, що судове рішення слід залишити без змін, а скарги без задоволення, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 123, 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281, 282,283, 284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційні скарги першого заступника прокурора Одеської області та Одеської міської ради залишити без задоволення, а рішення господарського суду Одеської області від 20.07.2015 р. по справі № 916/2048/15 – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст складено 21 .05.2018.

Головуючий суддя В.В. Лашин

Суддя О.Ю. Аленін

Суддя К.В. Богатир